Складові педагогічної культури.

„Виділення педагогічної культури, однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою педагогічної діяльності викладача, вчителя, спрямованої на формування особистості, здатної у майбутньому відтворювати і збагачувати культуру суспільства”1.

Нові тенденції в освіті, які виникли на зламі другого і третього тисячоліть, поява нових парадигм виховання, нової системи соціальних цінностей і цілей освіти, її діалог з культурою людини як її творця і суб’єкта, здібного до культурної самоосвіти, стимулювали особливий інтерес до дослідження феномену „педагогічна культура” і її складових.

Відома російська дослідниця О.В.Бондаревська пропонує розглядати педагогічну культуру як частину загальнолюдської культури, що має своїм змістом світовий педагогічний досвід як зміну культурних епох і відповідних педагогічних цивілізацій, як історію педагогічної науки і практики, як зміну освітніх парадигм. Особливістю педагогічної культури є те, що її об’єктом, метою і результатом є особистість, її освіта, виховання та розвиток. Це накладає особливий відбиток на педагогічну діяльність і вимагає спеціальних зусиль щодо формування культури цієї діяльності.

Педагогічна культура - складний соціально-педагогічний феномен, який слід розглядати як інтегровану єдність певних структурних компонентів особистості, що гармонійно поєднуються між собою: наукового світогляду і наукових знань, ерудиції, духовного багатства, особливих особистісних якостей (гуманізму, справедливості, вимогливої доброти, толерантності, тактовності, прагнення до самовдосконалення), культури педагогічного мислення, психолого-педагогічної і методичної підготовки, досконалого володіння педагогічною технікою, позитивного педагогічного іміджу, зовнішньої естетичної привабливості. У дослідженнях В.М.Гриньова2 визначені основні складові педагогічної культури, що можна подати у вигляді схеми (рис. 28).

Викладач ВНЗ має досконало володіти педагогічною культурою, адже за висловом А.Дістервега „як ніхто не може дати іншому того, що не має сам, так не може розвивати, виховувати і навчати той, хто сам не розвинений , не вихований, не освічений”. Тому ще 1639 року в Сорбонні у Великій хартії університетів, сформованій з метою їх об’єднання, було проголошено, що вища школа є інститутом відтворення і передачі культури.

Рис.28. Складові педагогічної культури

Оскільки основою педагогічної діяльності є організація взаємодії між педагогом і вихованцем , то однією з найважливіших умов забезпечення її ефективності є розвинена комунікативна культура (культура спілкування). Так К.М. Левітан стверджував: „В основі культури педагогічного спілкування знаходиться загальна і педагогічна культура особистості – це рівень її розвитку, котрий виявляється у системі потреб, соціальних якостей, стилю діяльності і поведінки1.

Думку Левітана розвиває А.Н.Москаленко: „Підвищення культури спілкування полягає через зростання рівня загальної культури. Увага повинна концентруватися на тому, що неможливо відокремити одне від другого. Культура спілкування має глибинні витоки і тісно пов’язана особистісними рисами педагога, його мотивами і ціннісними орієнтаціями, самосвідомістю, професійними установками. Культура спілкування педагогів впливає на резуль-тативність навчально-виховного процесу, встановлення і посилення позитивної духовно-моральної атмосфери учасників взаємодії”1.

Важливий аспект в аналізі проблеми педагогічної взаємодії слід зробити на розвитку особистісних якостей як педагога так і вихованця, формуванні потреби в їх особистісному зростанні і самовдосконаленні, на що звернула увагу С.Н.Батракова: „На основі культури в педагогічному спілкуванні повинно відбуватися творіння, „вираження” нового змісту, перетворення особистості і учителя і учня. Спілкування педагога з учнями розглядається як умова, суттєвий чинник організації педагогічного процесу, управління діяльністю, коли предметом вивчення постають соціально-психологічні, соціально-моральні „координати” спілкування, його емоційно-психологічні характеристики2.

Педагогічна культура викладача ВНЗ є джерелом вияву його наукової і загальної ерудиції, педагогічної майстерності, культури мовлення і спілкування, духовного багатства, проявом його творчої індивідуальності як віддзеркалення результату постійного самовдосконалення і саморозвитку. На наш погляд, педагогічна культура є гармонією культури творчих знань, творчої дії, почуттів і спілкування.

Комунікативна культура як соціально-педагогічний феномен

В епоху сучасної глобальної інформаційної революції, гуманізації усіх сфер громадського життя знаменитий вираз Р.Декарта „Cognito ergo sum” слід, вірогідно, перефразувати як „Сommuniсo ergo sum” (Спілкуюсь, отже, існую). У повній відповідності зі змістом латинського „Communiсo” (роблю спільно, спілкуюсь, зв’язуюся) комунікація (в багатьох джерелах інформації використовується термін „спілкування”) виступає необхідним засобом і метою процесів соціальної взаємодії. Освіта ж у найбільш широкому розумінні цього поняття належить до соціально-конструктивних комунікативних процесів. В центрі цих процесів завжди знаходиться педагог (вихователь, шкільний учитель, викладач ВНЗ). Так, у Новому Завіті християнська доктрина викладена в основному у вигляді спілкування Христа з учнями, а дзен-буддизм, релігійна філософія, яка майже не знає трактатів, як мозаїка, складається з історій про монахів – учителів та їх учнів. І хоч людське спілкування завжди складало основу суспільного буття, його значення і відповідно особливості культури спілкування по різному сприймалась на різних етапах еволюції людського суспільства.

У зв’язку з цим слід звернутися до історико-педагогічного аналізу комунікативного досвіду попередніх поколінь, що дозволить зрозуміти сутність феномену „комунікативна культура” і визначити його теоретичні основи, наповнити сучасним науковим змістом і використати у підготовці педагога до професійного спілкування у нових соціально-культурних і педагогічних умовах.

У першу чергу зазначимо, що в межах традиційного світогляду, превалюючого на дофілософському етапі розвитку людства, проблема людського спілкування не виокремлювалася як самостійна. Звернення до проблеми людини, яке було характерним для софістів і Сократа (469-399 до н.е.), висунуло на перший план питання міжособистісних відносин, які окреслили предмет риторики і етики. Згадаємо, що софістами називали себе грецькі вчителі, які першими заговорили про комунікативну культуру як мистецтво переконання, вміння правильно викладати свої думки, аргументовано спростувати судження опонентів. Завдяки діяльності софістів виникла класична риторика, яка розробляла проблеми культури усного мовлення в ситуації публічної комунікації. Її далека послідовниця – сучасна риторика висуває свої вимоги до особистості, компетентної на рівні культури мислення, культури мови, культури поведінки, культури спілкування. Необхідно підкреслити, що саме Сократу належить ідея „Пізнання самого себе”, стимулювання своїх учнів шляхом питань і відповідей до самостійного пошуку „істини” без надання їм готових відповідей. Тобто у Сократа, а пізніше у його учня Платона рефлексія виступала в формі діалогу („dialodos”) – інтелектуального спілкування людей, самостійно, по-різному мислячих.

Арістотель, як і його учитель Платон, вивчав засоби і методи ефективного спілкування. У цьому контексті важливою вбачається думка Арістотеля про основні елементи комунікації. Так, в „Риториці” вчений пише: „Мова складається з трьох елементів : з самого оратора, з предмету про який він говорить, з особи, до якої він звертається; вона ж бо і є кінцевою метою всього”.

Тобто за Арістотелем акт комунікації - це взаємозв’язана і взаємообумовлена тріада елементів: ОРАТОР+ МОВА+СЛУХАЧ. Великий мислитель вважав, що кожний елемент дуже важливий і вимагає обережного і тактовного до себе відношення. Оскільки учитель у певній мірі оратор, то володіння умінням донести знання до учнів у поєднанні зі здібністю знаходити найбільш оптимальні засоби впливу, згідно думки Арістотеля, і є найважливіші риси педагогічної культури.

Демокріт мав свою точку зору на проблему спілкування. Він вважав, що спілкування перебудовує людину за допомогою переконання словом, але не примусом і насильством. У спілкуванні з дітьми він радить спиратись на їх допитливість.

У витоків римської риторичної культури знаходилися Катон Старший, Марк Антоній, Марк Туллій Ціцерон, Марк Фабій Квінтіліан.

Як відомо Ціцерону (106-43рр. до н. е.) належить крилата фраза, яка орієнтувала багато поколінь на самоосвіту в галузі ораторського мистецтва: „Поетами народжуються, ораторами стають”. В своїх знаменитих трактатах „Про оратора” і „Оратор” Ціцерон висуває перед людиною, яка бажає щоб її слухали, три завдання:

- продемонструвати істинність доказів, які використовуються;

- приносити естетичне задоволення;

- впливати на волю і поведінку людей та спонукати їх до активної діяльності.

Ціцерон, продовжуючи традиції платонівської академії і Арістотеля, в трактаті „Про оратора” висловив думку про те, що ораторське мистецтво важливе не лише в політиці, але і в інших галузях професійної діяльності.

Думки Ціцерона послідовно розвиває Марк Фабій Квінтіліан - мислитель, який завершує античну риторику, і якого вважають одним із засновників педагогіки. У своєму головному творі „Про виховання оратора” Квінтіліан фактично вибудовує цілісну систему виховання оратора, формулює низку психологічних вимог до особистості педагога, його мови, культури. Він стверджує: „Не може проникнути в душу те, що ображає розум”. У цій же роботі знаходимо пораду: „Благорозумний наставник перш за все повинен пізнати властивості розуму і характеру дорученого йому учня”. Як бачимо, Квінтіліан звернув особливу увагу на проблему ”персонізації індивіда” у процесі взаємодії з ним.

Відродження і Новий час привносять своє, оригінальне розуміння людського спілкування, яке ґрунтується на гуманістичному світогляді. На відміну від Середньовіччя в центрі уваги нової культури Нового часу знаходиться особистість. Цей перехід позначається бурхливим розвитком педагогіки, етики, естетики, інших наук, що вивчають взаємовідносини між людьми. Гуманістичні соціально-культурні течії того часу були настільки могутніми, що здійснили суттєвий вплив і на формування педагогічних парадигм нашої сучасності.

Педагоги-гуманісти Вітторино да-Фельтре, Ф. Рабле, Т.Мор піддали гострій критиці антигуманні стосунки вихователя з вихованцями, насильство над особистістю, які мали місце в схоластичній школі Середньовіччя. І хоч ними спеціально проблема спілкування не досліджувалась, їх педагогічні погляди характеризувалась повагою до особистості дитини, бажанням розвивати її свідомість у навчанні. Гуманісти виступали за встановлення між учнем і вчителем доброзичливих відносин, рекомендували відмовитись від примусу в навчанні, надавали особливого значення переконуючому слову вчителя.

Більш глибоко проблему особливостей спілкування педагога і вихователя розглянув Я.А.Коменський, якого Лейбніц вважав „Коперніком в педагогіці”. Він підкреслює, що успіх в роботі школи залежить саме від учителя, його вміння викладати матеріал, щоб „ напій науки поглинався без побоїв, без насильства, без відрази...”.

В педагогічній системі Дж. Локка значне місце посідає питання підготовки вчителя до комунікативної взаємодії і її культура. Локк підкреслював : „Вихователь повинен знати правила поводження і форми ввічливості”.

Притримуючись теорії вільного виховання, Ж.-Ж.Руссо вважав важливим для педагога, взаємодіючи з вихованцем, впливати на нього непомітно, без тиску і пригнічення його особистості.

Учитель німецьких учителів А.Дістервег, звертаючись до проблеми педагогічного спілкування, висловлює низку конкретних рекомендацій: „Гарний вчитель скупий на слова”, „Велика різниця - говорити самому чи викликати на розмову інших. Останнє - мистецтво справжнього вчителя”. Оволодіння цим мистецтвом, на думку Дістервега, найважливіше завдання педагога.

Значний внесок у розвиток теорії і практики педагогічного спілкування зробив Петро Могила, засновник Києво-Могилянської академії, яка була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, відомою своїми талановитими випускниками у всьому цивілізованому світі. Послідовник Петра Могили, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, вважав необхідною риторичну підготовку педагогів. Сучасні дослідники (В.П. Маслюк, З.І.Хижняк та інші) описали систему навчання студентів цієї славнозвісної академії, відзначивши високий рівень сформованості комунікативної культури. Це забезпечувалося викладанням риторики, з якої у той час налічувалося близько двохсот авторських підручників, поміж них і знаменита праця Феофана Прокоповича „Про ораторське мистецтво”. Випускників Києво-Могилянської академії відзначали висока освіченість, ерудиція, численні таланти, зокрема професійна ораторська підготовка. І недарма російський цар Петро І зазначив: „Священники у нас грамоты мало имеютъ ... Ежели б ихъ в обучение послатъ в Киев в школы...”

На початку ХХ століття проблема культури спілкування почала досліджуватись більш глибоко і різнобічно. Так, в роботах А.С.Макаренка з’являються вимоги до „педагогічної техніки” і невербального спілкування: „Не може бути гарним вихователь, який не володіє мімікою, який не може надати своєму обличчю необхідного виразу або стримати свій настрій. Вихователь повинен вміти організовувати, ходити, жартувати, бути веселим і сердитим. Вихователь повинен поводити себе так, щоб кожен його рух виховував, завжди повинен знати чого він хоче в даний момент і чого не хоче. Якщо вихователь не знає цього, як він може виховувати?” А.С.Макаренко вважав, що багато помилок виховання виникає від невміння вихователя сказати дітям переконливі слова, від незнання педагогічної культури: “Можливо у нас ще так багато помилок в організаційних формах тому, що ми ще і розмовляти з дітьми по-справжньому не вміємо. А треба уміти сказати так, щоб вони у вашому слові відчули вашу волю, вашу культуру, вашу особистість”1.

Багато мудрих порад відносно формування культури педагогічного спілкування запропонував видатний український педагог В.О.Сухомлинський. Стверджуючи, що слово вчителя як інструмент впливу на душу вихованця нічим замінити не можна, вчений підкреслював необхідність встановлення педагогічно доцільних взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу. Підтримуючи основні положення гуманістичної психології, Сухомлинський теоретично обґрунтував вимоги до формування гуманістичної спрямованості особистості вчителя, виклав ідеї „педагогічного співробітництва”, фундаментом якої вважав принципи поваги до особистості вихованця, стимулювання його бажання спілкуватися з учителем як з мудрим другом і наставником. За Сухомлинським педагогічне спілкування характеризується такими функціями як пізнання особистості( самого себе та вихователя), обмін інформацією(бесіди, діалоги), організація діяльності, обмін ролями, самоствердження. Усі варіанти стилів спілкування вчений поділяв на дві групи: монолог і діалог. Саме у діалогічному спілкуванні великий педагог вбачав перспективи педагогіки співробітництва, бо повноцінний діалог не може відбуватися без рівності позицій вихователя і вихованця, без розвиненої комунікативної культури педагога.

Зміст та структура комунікативної культури педагога.

Ураховуючи досить велике різноманіття поглядів на сутність поняття „комунікативна культура”, можна здійснити його аналіз за напрямками:

- аксіологічним, який дозволяє окреслити цінності і професійні установки, на які орієнтується педагог у міжособистісному спілкуванні;

- особистісним, який дає можливість виявити особистісні риси викладача, що забезпечують ефективність педагогічної комунікації;

- діяльнісним, котрий визначає об’єм знань педагога про культуру педагогічного спілкування і професійні комуніка-тивні уміння, що дозволяють творчо реалізувати ці знання в педагогічній практиці.

Спираючись на дослідження Т.К.Чмут1, можна узагальнити знання про зміст комунікативної культури педагога у вигляді формули:

ККП = КУ+З+У ,

де ККП – комунікативна культура педагога;

КУ – його комунікативні установки (І);

З – знання про комунікативну культуру(ІІ), тобто знання:

а) психолого педагогічних закономірностей спілкування;

б) етики спілкування;

в) теорії загальної і педагогічної комунікації;

У – комунікативні уміння(ІІІ).

Слід зазначити, що педагогічне спілкування здійснюється в конкретній соціокультурній ситуації і тому культура комунікації буде залежати від прийнятих в суспільстві культурних і моральних цінностей:

- зовнішніх передумов, зокрема соціокультурного оточення: особливостей етносу, національних традицій, соціокультурних особливостей та специфіки вищого навчального закладу (класичний університет чи галузевий ВНЗ, коледж, професійна школа тощо), специфіки і змісту педагогічної діяльності;

- внутрішніх передумов, тобто суб’єктивних чинників: віку, статі, педагогічних здібностей, індивідуально-психологічних особливостей, освіти, педагогічного досвіду викладача та ін.

Тобто бачимо, що комунікативну культуру педагога можна уявити як складний соціально-педагогічний феномен, що складається з декількох взаємопов’язаних компонентів (комунікативні установки, знання, комунікативні вміння, які реалізуються при певних умовах і залежать від зовнішніх умов і внутрішніх чинників (рис. 29).

Рис. 29. Комунікативна культура педагога (викладача ВНЗ) як соціально-педагогічний феномен

Аналізуючи аксіологічну складову комунікативної культури, бажано звернутись до поняття „комунікативні установки особистості”, запропонованого Т.К.Чмут.

Характеризуючи загальну соціокультурну спрямованість особистості, комунікативні установки визначаються як готовність особистості до певних дій, до спілкування і мають відповідну мотивацію. Відомий грузинський психолог Д.Узнадзе зазначив, що особистість, мобілізуючи свої психічні ресурси , створює установки до дії. Установки є наслідком одночасного впливу як соціокультурної сфери, так і діяльності людини, її інтелектуальних, емоційних і вольових зусиль.

Комунікативні установки є відображенням комунікативних якостей особистості. Вони забезпечують готовність педагога будувати свої відносини з вихованцями у певному стилі. Труднощі, які виникають у педагогічній комунікації, найчастіше пояснюються особливостями комунікативних установок особистості: „Якщо установки позитивні, гуманістичні, то процес соціального сприйняття іншої людини йде успішно. В протилежному випадку виникають бар’єри, подолати які можна тільки поступово змінюючи свої комунікативні установки. Те, як людина може це зробити, буде свідчити про рівень культури спілкування”1. В організації гуманістичного спілкування відомі представники гуманістичної психології К.Роджерс та Р. Бернс рекомендують педагогам використовувати наступні комунікативні установки:

1. „Відкритість” у спілкуванні, намагання відверто висловлюва-ти свої думки і переживання у міжособистісному спілкуванні з вихованцями. Ця установка розглядається як альтернатива типовій для традиційної системи навчання установці педагога лише на рольове спілкування.

2. „Заохочення”, „прийняття”, ”довіра”, що є вираженням внутрішньої впевненості педагога у можливостях свого вихованця, його здібностей до діалогу.

3. „Емпатичне розуміння” як бачення і розуміння викладачем поведінки студента, його різноманітних реакцій, дій, вчинків з точки зору самого студента, його очима.

Психолого-педагогічні дослідження останніх років суттєво доповнюють і розширюють спектр поглядів психологів-гуманістів на зміст комунікативної культури педагога і, зокрема, особливостей його комунікативних установок. Так, бажання педагога створити сприятливий психологічний мікроклімат у процесі психологічного спілкування багатьма дослідниками розглядається як важлива позитивна комунікативна установка викладача і його „індивідуальна мета - характеристика”, котра здійснює один із найбільших впливів на особистісний розвиток вихованця. Якщо досліджувати вплив психолого-педагогічної компетентності на розвиток комунікативної культури, то слід насамперед звернути увагу на вміння викладача створювати в аудиторії атмосферу довіри, психологічного комфорту, відкритого і рівноправного співробітництва. Для забезпечення цих вимог сам педагог повинен мати такі психологічні якості як здатність регулювати свої психологічні стани, адекватну самооцінку, прагнення використовувати оригінальні педагогічні ідеї і методи. Викладачеві також важливо уміти вибрати оптимальний стиль (чи їх поєднання) у взаємовідносинах з вихованцями. У процесі педагогічної практики студентам магістратури рекомендується навчитися визначати вплив стилю педагогічного спілкування на продуктивність навчально-пізнавальної діяльності студентів (Розділ „Педагогічна практика студентів магістратури”).

Однією з найважливіших комунікативних рис особистості викладача має бути толерантність. В „Декларації принципів толерантності”, прийнятій 1995 року в Парижі, запропоновано внести в зміст педагогічної культури викладача термін „толерантність” (від лат.- tolerantia – терпимість, поблажливість), як правильне розуміння усієї різноманітності культур та форм виявлення людської індивідуальності. Толерантності сприяють широка ерудиція, науковий світогляд, відкритість спілкування і свобода поглядів, переконань, совісті. Відомий методолог педагогіки Б.С.Гершунський, посилаючись на основні положення вказаної Декларації, розглядає виховання толерантності у людських відносинах, формування менталітету толерантності як одне з надзвичайно важливих завдань освіти ХХІ століття.1

Розуміння викладачем сутності толерантності як ”право інших бути такими які вони є” допоможе йому гуманізувати педагогічне спілкування, реалізувати парадигму виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб’єкт-суб’єктних відносин, суб’єкт-суб’єктних взаємодій вихователя і вихованця. Як бачимо, особистісні комунікативні установки педагога є елементами більш складного утворення – соціокультурних установок, і містять у собі такі елементи як схильність до емпатії, відкритість спілкування, прагнення до діалогу, потребу у створенні сприятливого психологічного мікроклімату, толерантність, потребу у самовдосконаленні. Інтегруючими чинниками цих особистісних рис педагога постають гуманізм як любов до людини та любов до професії (О.В.Бондаревська).

Аналізуючи структуру комунікативної культури з позицій діяльнісного підходу, необхідно враховувати порівняння К.Д.Ушинським процесу становлення особистості з будівлею, фундаментом якої є знання, вміння та навички. Це порівняння покладено в основу приведеної нами формули комунікативної культури (1). Соціальний психолог Т.К.Чмут підкреслює: „Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому. Вона як і будь-яка інша містить у собі певну суму знань, у даному випадку про спілкування.”1 Дослідниця зауважила, що культурі спілкування притаманна нормативність, яка визначається станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдсь-кими цінностями. Для досягнення високого рівня комунікативної культури педагогові необхідно знати індивідуально-психологічні особливості своїх підопічних, адекватно реагувати на їх поведінку і психологічний стан, добирати для кожної людини у відповідній ситуації такий спосіб спілкування, який не вступав би у протиріччя з загальнолюдськими цінностями, мораллю суспільства, гуманністю, і в той же час мав би відповідати індивідуальним особливостям конкретної особистості. Відомий молдавський педагог В.Миндикану, методолог педагогічної етики, розглядає знання етики спілкування як важливий елемент комунікативної культури педагога, стверджує, що комунікативна культура своїм фундаментом повинна мати етику комунікації та етику переконання.

Якщо узагальнити погляди науковців на структуру знання про комунікативну культуру, то можна дійти висновку, що вона містить наступні складові:

- знання еволюції загальної теорії комунікації, історії вчення про педагогічне спілкування;

- знання соціально-культурних норм і етики педагогічного спілкування;

- знання психолого-педагогічних закономірностей ефективного педагогічного спілкування.

У розгорнутому вигляді зміст цих знань поданий в пам’ятці „Комунікативний мінімум педагога” , який молодому викладачеві можна використовувати як програму самоосвіти.

Поняття лекторської майстерності

Педагогічна майстерність характеризує високий рівень педагогічної діяльності. А.С.Макаренко стверджував: “Педагогічна майстерність – це високе мистецтво навчання і виховання, що постійно вдосконалюється, доступне кожному педагогу, основу якого складають професійні знання, вміння і здібності.” Професійні знання викладача ВНЗ – це бездоганне знання змісту предмету, який він викладає, та його методики, знання психології і педагогіки, логіки, принципів, форм і методів навчання і виховання, знання індивідуально-психологічних особливостей студентів. Педагогічна майстерність ґрунтується на педагогічних здібностях, сутність яких можна розкрити схемою 8.

До цього слід додати побажання наявності почуття гумору, вміння швидко і адекватно реагувати на проблемні педагогічні ситуації та попереджувати конфлікти.

У викладацькій діяльності змістовність мовлення набуває виключного значення, адже одним з головних чинників ефективності навчання у вищій школі постає зміст інформації, що надходить від викладача до студента.