Шлюбно-сімейні відносини у Великому князівстві Литовському.

За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили з виконання кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалися публічність укладання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, подружжя мало сплатити владі грошовий податок.

З ХVІ ст. в Литовсько-Руській державі узаконили форму церковного шлюбу. Набули поширення заручини, що скріплювалися свідками та символічними діями. Шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, котрі уклали шлюб за звичаєвим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані - до церковного.

Церква охороняла шлюб та сім’ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначало лише два приводи для розлучення – перелюбство і тривалу та невиліковну хворобу одного з подружжя.

У шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружино і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його панівне становище в родині. Він був власником будинку, а отже, і всіх осіб, які проживали в ньому.

За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина вступала до шлюбу з посагом. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість посагу дружини гарантувалася «віном» чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько – дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найм, словом, використовувати замість себе як засіб повернення боргу. Влада батька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так і над зятями й невістками. Дорослий, одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в заставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.