Правове регулювання земельних відносин у Великому князівстві Литовському.

Найбільші земельні володіння належали великому князю литовському. Крім великокнязівської, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська власність.

Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на:

- родові, тобто отримані у спадщину батьком і передані синові;

- вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад «до живота» чи до «волі панської»;

- придбані внаслідок купівлі – продажу.

Земельна власність усіх видів була недоторканою. Однак, існували певні винятки. Піддані, що втекли до «землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, а їхні маєтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втрачали право не нерухоме майно. Проте, воно відновлювалося, якщо злочинця затримували і передавали до великокнязівського суду. Позбавлялися права на частку батьківського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали батьківського благословення на шлюб.

Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі відсутності підтверджувальних документів на нерухоме майно воно відбиралося і передавалося до скарбу литовського князя.

Литовський статут в усіх трьох редакціях покладав зобов’язання на кожного землевласника відбувати військову повинність особисто, і залежно від розміру земельної посілості, мав відправити до війська певну кількість озброєних підданих. Шляхтич, який відмовлявся виконати військову повинність без поважних причин, позбавлявся права володіння землею. Маєток переходив до земельного фонду великого князя литовського.