Мета та принципи регулювання інноваційної політики

Як свідчить світовий досвід, визначення національних пріори­тетних напрямів розвитку науки і технологій складається з трьох взаємозалежних процесів: формування головної стратегічної мети держави, облік загальновизнаних світових пріоритетів та відобра­ження національних особливостей, специфіки країни. Основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модерні­зацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід на ін­новаційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави.

Мета державного регулювання на кожному історичному етапі розвитку економіки залежить від багатьох обставин і, в першу чергу, від ступеня загального розвитку економіки. Для України необхідно виділити пріоритетну економічну мету, яка б відповідала новостворюваному ринковому механізму господа­рювання й відображала національні інтереси.

Виділяють чотири типи державної інноваційної політики:

Політика технологічного поштовху. Головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління в науково-технічній та інноваційній сферах. Приклад: політика уряду США у 40-50-х роках 20ст., післявоєнна політика Японії, Україна в аерокосмічній, воєнно-технічній галузях.

Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень (більшість розвинутих країн).

Політика соціальної орієнтації.Сутність її полягає у соціальному регулюванні наслідків НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості (60-70-ті рр. 20 ст. США; Швеція).

Політика, націлена на зміни економічної структури господарського механізму. Передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб’єктів господарювання, рівень життя тощо (Японія здійснює її паралельно з ринковою).

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-еко­номічних, організаційних і правових умов для ефективного відтво­рення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації но­вих видів конкурентноздатної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

• орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

• визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

• формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

• створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

• забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кре­дитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

• ефективне використання ринкових механізмів для сприяння ін­новаційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-ви­робничій сфері;

• здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологіч­ної кооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

• фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, подат­кової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

• сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

• інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

• підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Важливим також є принцип забезпечення єдності стратегічного й поточного державного регулювання, оперативності останнього. Стратегічне державне регулювання має загальнодержавне значен­ня. Його мета — збереження економічного й соціального стратегіч­ного курсу держави, який закладається до програми реалізації реформ, національних, цільових, комплексних та інших програм. З метою додержання стратегічного курсу державою складається й контролюється перелік ресурсів, які мають стратегічно важливе зна­чення. Поточне державне регулювання має на меті забезпечити реа­лізацію стратегічного курсу в умовах конкретної економічної й полі­тичної ситуації, що зумовлює гнучкість системи державного впливу.

В Україні реформування здійснюється за умов зруйнованих господарських зв'язків і пропорцій, втрати ефективності у вико­ристанні наявних виробничих ресурсів, прихованого безробіття, знецінення доходів громадян. Ці негативні явища призвели до гост­рої валютно-фінансової кризи, різкого падіння інноваційної активнос­ті, дефіциту обігових коштів. Без державної підтримки підприємст­вам тут аж ніяк не обійтись. Це не означає, що держава мусить підтримувати всі підприємства. Головним у цьому напрямі є інвес­тиційна підтримка підприємств на зворотній основі, з урахуван­ням економічних пріоритетів. Державна інноваційно-інвестиційна підтримка підприємств, особливо приватизованих, полягає у ство­ренні таких умов власникам, щоб вони могли закріпити набуту влас­ність у процесі ефективної господарської діяльності. Джерелами інноваційно-інвестиційної підтримки можуть бути кредитні ресур­си, іноземні інвестиції, позабюджетні кошти, інноваційні фонди тощо. З іншого боку, державна підтримка підприємств має висту­пати як взаємозв'язок між державою та підприємством. Іннова­ційне інвестування позитивно відбивається на виробничо-госпо­дарській діяльності, дає змогу оновити виробничо-технічну базу, подолати кризові явища, суспільство ж отримає оновлене вироб­ництво, збалансованість державного бюджету, нові робочі місця, підвищення матеріального становища населення, що матиме по­зитивні соціально-економічні наслідки.