Генезис інноваційно-підприємницьких теорій

Формування теорій інноваційного розвитку почалося, на думку більшості дослідників, у другій половині XIX — першій половині XX ст., хоча ще у XVIII ст. шотландець Адам Сміт (1723—1790) у своїй праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» вказав на роль тех­нологічних новацій у забезпеченні зростання економічної продуктивності. Вплив інноваційних факторів на соціально-економіч­ний розвиток суспільства нині визнаний усіма, хоча усві­домлення важливості ролі науково-технічного прогресу в економічному зростанні з'явилося не одразу. Формуван­ня теорій інноваційного розвитку у їх сучасному вигляді є результатом праці усіх, хто досліджував економічний розвиток суспільств та економік, у процесі якого було ви­явлено нерівномірність темпів економічного зростання.

На систематичність економічних криз першими вказали англійські економісти X. Кларк і Вільям-Стенлі Джевонс (1835—1882), проаналізувавши період між двома сві­товими «економічними катастрофами» 1793 і 1847 років. Виявлені ними цикли економічного розвитку започатку­вали новий напрям наукових досліджень, спрямованих на визначення причин такої циклічності. На їх основі виник­ли теорія циклічних криз К. Маркса, теорія довгих хвиль М. Кондратьєва та ін.

Припущення, що економічні кризи спричинені особли­востями відтворення основного капіталу, висловив і укра­їнський економіст Михайло Туган-Барановський (1865— 1919), який також дотримувався марксистської концепції. У своїй праці «Промислові кризи. Нарис із соціальної істо­рії Англії» він вказує, що перешкодою для безперервного розвитку виробництва є не так зовнішні, як внутрішні особ­ливості економічної системи, які, власне, і породжують циклічність її розвитку. М. Туган-Барановський вважав, що циклічність припливів та відпливів у промисловості за­лежить від дії закону виробництва: зростання виробництва обумовлює зростання споживання.

Роль інновацій в економічному розвитку людства й мотиви, що спонукають суб'єктів підприємницької ді­яльності відмовлятися від звичних методів роботи і, ри­зикуючи, впроваджувати нові, досліджували вчені бага­тьох країн. Найповнішою є теорія інноваційного розвит­ку Й. Шумпетера.

Теорія інноваційного розвитку Й. Шумпетера. Авс­трійський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) сфор­мулював її на основі узагальнення численних досліджень, проведених наприкінці XIX — на початку XX ст. У ній уперше вжито терміни «інновація», «інноваційний про­цес» і висловлено гіпотезу про те, що інновації з'являються в економічній системі не рівномірно, а у вигляді більш-менш одночасно освоюваних поєднаних новацій — кластерів.

Кластер (лат. classis — розряд) інновацій— сукупність базисних нововведень, що визначають технологічний устрій економіки про­тягом тривалого часу.

Ос­новною причиною утворення довгих хвиль він вважав кон­центрацію важливих нововведень в окремих галузях, внаслідок чого від кожного базового нововведення утворю­ються вторинні нововведення, які вдосконалюють уже існу­ючі продукти-товари, формуючи вторинну хвилю. Й. Шум­петер розробив класифікацію хвиль.

Дослідження С. Кузнеця. Відомий американський еко­номіст, лауреат Нобелівської премії, виходець із України Саймон Кузнець (1901—1985) полемізував з Й. Шумпете­ром щодо причин циклічності економічного розвитку, стверджував, що в бажанні підприємців інвестувати прин­ципово нові види техніки чи товари немає ніякої закономір­ності. На його думку, революційні інновації виникають значною мірою випадково, під впливом певних зовнішніх обставин (зміни в політиці, економіці, поява нових відкрит­тів тощо). Тобто, визнаючи існування економічних циклів, він пов'язує їх із циклами інноваційних технологій, наголо­шуючи водночас на випадковості появи інновацій.

Дослідження Г. Менша. Німецький економіст Герхард Менш відродив і розвинув теорію Шумпетера. Г. Менш зауважив, що в світовій економіці регуляр­но настає такий період, коли країни опиняються в кризі, вихід з якої неможливий за існуючої техніки, відсутнос­ті революційних або, як він їх називає, базисних ново­введень. Г. Менш дійшов висновку, що технічний прогрес відбува­ється не безперервно, а дискретно (франц. discret — перерив­частий). Гіпотеза дискретності пояснила протиріччя між пе­ріодами надлишку інновацій та їх нестачею: динаміка потоків, припливи і відпливи базисних інновацій визначають зміни у періодичності зростання істагнації економіки.

Концепція технологічних устроїв Д. Львова та С. Глазьєва. Російські економісти Дмитро Львов і Сергій Глазьєв теж є прихильниками інноваційної концепції довгих хвиль економічного розвитку. Вони досліджували міжгалузеві технологічні ланцюги поєднаних виробництв, які виникають унаслідок процесів кооперації та спеціалізації і мають зазвичай стійкий характер. Сукупність таких тех­нологічних ланцюгів автори називають технологічним устроєм, який належить одній парадигмі (грец. paradeigmа — приклад, взірець) та утворює стабільний елемент відтворювальної структури економіки. У кожному техно­логічному устрої, на думку авторів, можна виділити ядро, в якому зосереджені базисні технології, що відповідають цьому устрою. При послідовній зміні технологічних устро­їв відбуваються довготривалі коливання економічної кон'юнктури.

Моделі економічного зростання з ендогенним техно­логічним прогресом. З'явилися на рубежі 90-х років XX ст. їх автори (американські дослідники П. Ромер, Ф. Агійон, П. Хоувіт, Ч. Джонс та ін.) пояснюють технологічні зміни бажанням економічних агентів максимізувати свій прибу­ток протягом тривалого часу, для чого ініціюють і прово­дять відповідні науково-дослідні та проектно-конструк­торські роботи.