Наукові основи реабілітаційної справи

Організація реабілітаційної справи базується на ряді передумов. Основні з них такі:

Фізіолого-біологічна основа - ґрунтується на здатності живого організму активно пристосовуватись до нових умов життя і діяльності за рахунок відновних, компенсаторних та адаптаційних процесів.

Психологічна основа - пов’язана з такою властивістю особистості, як прагнення до самовираження, досягнення в житті певного престижу, реалізації себе через суспільно-корисну діяльність.

Соціально-економічна основа. Існує каламбур, який не позбавлений сенсу: краще бути здоровим і багатим, ніж хворим і бідним. Це доцільно і для самої людини і для держави в цілому. Адже зрозуміло, що добре здоров’я - це запорука не тільки добробуту окремої людини, але і багатства держави. І навпаки: хвороба, інвалідність пов’язані з нестатками для людини і збитками для держави. Тому добре організована реабілітаційна робота має великий економічний ефект.

Науково-методична основа. Досягнення сучасної медицини тісно пов’язані з розвитком суміжних наук і техніки, вони забезпечують широкі можливості для комплексного вирішення складних реабілітаційних завдань. Це, наприклад, відновлення здатностей до ходіння шляхом імплантувався штучного суглоба, відновлення зору заміною ушкодженого кришталика ока штучним..

Гуманістична основа - цивілізоване суспільство керується високими морально-етичними принципами, зокрема, щодо необхідності турботи про слабких і немічних, допомоги людям з обмеженнями життєдіяльності.

Організація реабілітаційної справи здійснюється на основі певних положень, ідей, принципів. Зокрема, це низка наукових, організаційних, методичних принципів реабілітації інвалідів, які слід розуміти як основоположні начала, що є базою організації справи в наш час і визначають її напрямки у перспективі. До числа провідних принципів відносять такі:

- державний характер реабілітаційної справи;

- наукова, зокрема, фізіологічна обґрунтованість реабілітаційних заходів;

- комплексний підхід до організації реабілітації інвалідів;

- принцип послідовності (етапності) у здійсненні реабілітаційних заходів;

- забезпечення максимальної соціальної інтеграції інвалідів;

- індивідуальний підхід, апеляція до особистості інваліда.

Коротко розглянемо зміст цих принципів Говорячи про державний характер реабілітації, слід розуміти, що організація цієї справи є складовою соціальної політики держави, однією з її функцій. Саме держава забезпечує фінансування цих заходів, регламентує їх в законодавчому порядку, спрямовує на цю справу діяльність органів охорони здоров’я, соціального захисту, інших державних відомств і служб.

Щодо наукової обґрунтованості реабілітаційної справи, то реабілітація інвалідів є своєрідною галуззю знань, яка тісно переплітається з такими науками, як фізіологія, медицина, психологія, соціологія, юриспруденція тощо і живиться їх досягненнями. Зокрема, це закони фізіології, які пояснюють природу життєдіяльності організму людини. До їх числа належить теорія нервізма, вчення про адаптаційно-компенсаторні механізми діяльності організму. Сутність теорії нервізму полягає у тому, що основним керівним, регуляторним центром в організмі є центральна нервова система, яка забезпечує, з одного боку, цілісність організма як єдиної саморегулюючої системи, а з другого - оптимальну взаємодію організму і оточуючого середовища, оперативне його пристосування до змін в умовах існування.

Методи реабілітаційної роботи ґрунтуються на використанні фізіологічних механізмів відновлення, компенсації та адаптації. Відновлення полягає у поверненні до оптимальних параметрів функціонування організму і, таким чином, - в забезпеченні нормального стану здоров’я людини. Компенсаторні механізми забезпечують рівновагу в діяльності організму за рахунок використання збережених функцій і здатностей. Нарешті, адаптація - це активний процес, завдяки якому ушкоджений організм досягає певного компромісу з умовами життя і пристосовується до його вимог.

Принцип комплексності підходу до організації реабілітації інвалідів зумовлений тим, що соціальний статус особистості характеризується багаточисельністю відношень та різноманітністю суспільних зв’язків людини. Виходячи з цього, по відношенню до інваліда одночасно застосовується ціла низка пов’язаних між собою заходів правового, медичного, професійного, соціального та іншого характеру. Саме всебічність, комплексність підходу забезпечує посилений ефект і швидше відновлення працездатності та життєдіяльності людини.

Разом з комплексністю підходу, діє принцип послідовності (етапності) у здійсненні реабілітаційних заходів, що означає певну поступовість роботи з раціональною зміною одних форм та методів реабілітації іншими. Так, на початку процесу переважають медичні та психологічні заходи, потім підключаються правові та професійні, на заключних ступенях на перший план виходять заходи соціального та побутового плану. Цей принцип стосується не тільки переважаючих в кожному періоді видів реабілітації, але і певних ланок організації цього процесу. З цієї точки зору реабілітаційний процес прийнято розділяти на три поступових етапи:

І. Експертна оцінка стану життєдіяльності людини, клінічного і трудового прогнозу, розробка індивідуальної програми реабілітації інваліда.

ІІ. Реалізація програми реабілітації, здійснення комплексу послідовних заходів, спрямованих на відновлення здоров’я та працездатності людини.

ІІІ. Диспансерне спостереження за інвалідом, динамічний контроль за показниками його здоров’я та життєдіяльності.

Принцип максимальної соціальної інтеграції інвалідів у суспільство є визначальним в організації справи і кінцевою метою реабілітаційного процесу. Сутність цього принципу полягає в тому, що весь комплекс заходів має бути спрямований на досягнення максимально можливого для даного інваліда рівня соціальної інтеграції, відновлення його суспільного статусу. З правової точки зору цей принцип означає створення такої системи соціального захисту, яка б забезпечувала інвалідам рівні з іншими громадянами можливості для реалізації всього комплексу прав і обов’язків, що передбачені чинним законодавством. Врешті-решт, вся ефективність реабілітаційної справи визначається ступенем, рівнем соціальної інтеграції інвалідів у систему різнобічних суспільних відносин, повнотою реалізації можливостей кожного з них як особистості.

Не слід забувати про те, що кожен інвалід - це неповторна індивідуальність із тільки їй притаманними здатностями і можливостями. Саме це зумовлює принцип індивідуальності підходу до кожної окремої людини як особистості. Виходячи з індивідуальних особливостей особистості інваліда, цей принцип передбачає відбір, підбір для кожного з них своїх особливих заходів, які включаються в індивідуальну програму реабілітації. Причому, інвалід має розглядатися не як пасивний об’єкт, на якого спрямовані певні заходи, а як активний і зацікавлений учасник цього процесу, від ролі і участі якого в значній мірі залежить результативність всієї реабілітаційної роботи.