Мы – это то, что мы едим 4 страница

Описано варіанти синдрому Шерешевського—Тернера з мозаї-цизмом, коли одна частина клітин має каріотип 45, ХО, а інша — нормальний каріотип 46, XX. Мозаїчні варіанти синдрому прохо­дять м'якіше. У таких жінок можливі менструації, вагітність, по­логи.

Синдром полісомії за Х-хромосомою у жінок

У жінок замість двох Х-хромосом може бути три й більше — 47, XXX, 48, ХХХХ та ін. Значних змін фенотипу в них може й не бути, оскільки зайві хромосоми звичайно спіралізовані й представ­лені статевим хроматином. Такі хворі можуть мати здорове по-томство, бо половина їхніх гамет несе нормальний набір хромосом. У хворих може спостерігатися розумова відсталість. Чим більше Х хромосом у каріотипі, тим більш виражені розумова відсталість, статевий інфантилізм та фенотипні зміни, хоч нічого специфічною у фенотипі цих хворих немає. Фенотипні особливості є варіабель­ними. Звичайно такі жінки високого зросту з викривленнями й де­формаціями хребта, плямами депігментації на тілі. На кінчиках пальців у них переважають дугові узори, внаслідок чого зменшено Дельтовидний індекс та гребеневий рахунок При варіанті 49, ХХХХХ діти мало життєздатні й гинуть у перші роки життя.

Синдром Кляйнфельтера

Захворювання вперше описано Кляйнфельтером у 1942 p. як первинний чоловічий гіпогонадизм. У 1956 p. Брігс та Барр у каріо­типі цих хворих виявили зайву Х-хромосому, таким чином, їхній каріотип 47, XXY. В буккальному епітелії виявляють статевий хро­матин. Захворювання діагностується в період статевого дозрівання, коли помічаються ознаки євнухоїдизму. У хворих недорозвинуті тестикули при задовільному розвитку статевого члена. Немає за­росту на обличчі, виражена гінекомастія, відзначають відкладан­ня жиру на стегнах, як у жінок, ріст волосся на лобку за жіночим типом, високий голос. Хворі високого зросту за рахунок подовжен­ня ніг при відносно короткому тулубі, руки у них довгі, кисті ді­стають колін.

При гістологічному дослідженні тестикулярної тканини виявляє­ться гіалінізація сім'яних канальців, загибель клітин Сертолі та гіперплазія клітин Лейдіга. Виділення фолікуліностимулюючого гормону гіпофіза підвищене. У хворих звичайно відзначають розу­мову відсталість різного ступеня вираженості, але зустрічаються й особи з нормальним інтелектом. Такі хворі звичайно безплідні.

Крім синдрому Кляйнфельтера з двома Х-хромосомами описа­но його варіанти з трьома та чотирма Х-хромосомами: 48, XXXY;

49, XXXXY. Чим більше Х-хромосом у каріотипі хворих, тим більш виражені фенотипні ознаки захворювання і ступінь дебільності.

Етіологію хвороби Кляйнфельтера не з'ясовано. Такі діти часті­ше народжуються у матерів літнього віку, хоча їхній каріотип нор­мальний. Нерозходження Х-хромосом, мабуть, відбувається на ранніх стадіях дроблення зиготи.

Синдром полісомії за Y-хромосомою

Особи з каріотипом 47, XYY не мають чітких фенотипних особ­ливостей. У більшості випадків це чоловіки високого зросту (вищі за 186 см) з добре розвинутою нижньою щелепою і лобовими пазу­хами, що створює враження акромегалоїдності. Будова тулуба єв-нухоїдна, відзначається мікроорхідизм чи крипторхізм. Такі хворі емоційно нестійкі, агресивні, дебільні.

У ряді випадків фенотипно вони нічим не вирізняються, тому остаточно діагноз полісомії XXY може бути встановлено на під­ставі дослідження каріотипу чи статевого Y-хроматину в букваль­ному епітелії при ультрафіолетовому світлі.

Частота народження хворих у різних країнах коливається, скла­даючи в середньому 1 : 1000.

СПАДКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Етіологічним фактором спадкових захворювань є зміна спадко­вого апарату статевих клітин батьків. Відомо, що спадкова інфор­мація зберігається в основному в хромосомах ядра, які складаю­ться з молекул ДНК у сполуці з білками, ліпідами та вуглеводни­ми комплексами. ДНК є матрицею для синтезу різних ферментів, і її порушення, не супроводжуючись грубими змінами хромосом» ведуть до порушення синтезу ферментів і, отже, до різних обмін­них порушень в організмі. Пошкодження можуть бути в будь-якій із 23 пар. Лінійне розташування генів у статевій Х-хромосомі ви­вчено добре, в решті ж хромосом — недостатньо.

Хромосоми кожної пари морфологічно ідентичні й мають одна­ковий набір генів. Кожному гену відповідає певний локус (місце) вздовж хромосоми. Взаємозамінні гени двох хромосом, що зумов­люють ту саму ознаку, мають назву алельних, або алелів.

Якщо обидва алелі однакові, то організм називається гомози­готним за даним геном, якщо алелі різні,— гетерозиготним за да­ним геном. Якщо у фенотипі виявляються обидва алельних гени, наприклад у групі крові AB(IV), ці генії називають кодомінані ни­ми. Якщо алель обумовлює переважне виявлення ознаки, він має назву домінантного, а інший, пригнічений, алель — рецесивного. Наприклад, при генотипі групи крові АО не виявлений алель О є рецесивним, а виявлений—домінантним, і група крові буде А (II).

Може трапитись, що в гетерозиготному організмі домінантним є ген, який визначає певне захворювання. Тоді, незважаючи на на­явність другого нормального алеля, захворювання виявиться. До­мінантні захворювання, як правило, виявляються в гетерозигот­ному організмі. При гомозиготності за домінантними патологіч­ними генами плід звичайно гине на ранніх стадіях розвитку вна­слідок великих дефектів метаболізму та будови тіла, тому в по­пуляції такі особи звичайно не зустрічаються. Якщо ген, що зу­мовлює хворобу, буде рецесивним, то він може проявити свою дію лише в гомозиготному стані. Рецесивні захворювання проходять тяжче, ніж домінантні.

У чоловіків гени, локалізовані в непарних статевих X- та Y-хромосомах, представлено одинарним набором, а у жінок парні Х-хромосоми й локалізовані в них гени представлено подвійним набором. У чоловіків у цьому разі патологічний рецесивний ген виявить свою дію. З цієї причини мати може передати патологіч­ний ген Х-хромосоми синам, не страждаючи сама від цього захво­рювання, якщо у другій Х-хромосомі є нормальний алель даного гена.

На виявлення патологічного гена впливають зовнішнє середо­вище та інші гени даного організму, які називають модифікую-

чими. Тому не в усіх носіїв патологічного гена він може виявитися фенотипно, та й вияв його у фенотипі буває різним.

Генами-модифікаторами і впливом зовнішнього середовища визначаються пенетрантність та експресивність даного гена. Під пенетрантністю розуміють відсоток осіб із виявленим у фенотипі геном, а під експресивністю — ступінь вираженості ознаки.

Як правило, ген має плейотропну дію, тобто чинить вплив не тільки на якусь одну властивість, а й на інші, що породжує вели­ку мінливість клінічних виявів захворювання.- Відзначають і часо­ву плейотропію, тобто різний вияв генотипного фактора залежно від часу початку розвитку хвороби. Так, при гепатоцеребральній дистрофії, що розвинулась у віці до 10 років, на перший план ви­ступає цироз печінки, у віці до 20 років — м'язова ригідність, а після ЗО років — гіперкінези. При хореї Гентінгтона, що розвину­лась у віці 35—40 років, на перший план виходить хореоподібний синдром, а якщо вона розвивається в дитинстві,—синдром загаль­ної ригідності чи міоклонічна епілепсія.

Той самий клінічний синдром може бути зумовлений різними ге­нами. Це явище має назву генокопії. Фактори зовнішнього середо­вища, у свою чергу, можуть викликати зміну фенотипу, як і пато­логічний ген (явище фенокопії). Так, невральна аміотрофія Шар-ко—Марі—Тутса і спастична параплегія Штрюмпеля можуть успадковуватись автосомно-домінантно, автосомно-рецесивно, а та­кож зчеплено зі статевою хромосомою. Ці захворювання пов'язані з різними генами. Внаслідок модифікуючого впливу генів та факто­рів зовнішнього середовища відзначають велику різноманітність патологічних станів, тому іноді важко диференціювати два різних спадкових захворювання. Так, абортивну форму невральної амі-отрофії Шарко—Марі—Тутса буває важко відрізнити від хвороби Фрідрайха. В обох випадках спостерігається арефлексія та дефор­мація стоп. Розрізняти їх можна лише на підставі вивчення родо­воду хворих

Явище фенокопії можуть проілюструвати подані нижче при­клади неспадкових хвороб, які клінічно нагадують спадкові. Не-вральну аміотрофію нагадує хронічний поліневрит, міопатичні син­дроми спостерігаються при гіпертиреозі та злоякісних захворюван­нях легень, синдром бічного аміотрофічного склерозу спостерігає­ться при мієлопатії на грунті остеохондрозу хребта, хвороба Штрюмпеля має спільні симптоми зі спінальною формою розсія­ного склерозу та ін.

Перелічені факти показують труднощі діагностики спадкових захворювань нервової системи, хоча закони генетики здаються про­стими. Ці труднощі необхідно враховувати також і при рекоменда­ціях щодо народження дітей під час медико-генетичного консуль­тування.

У зв'язку з недостатньою вивченістю первинних біохімічних ме­ханізмів спадкових захворювань нервової системи не існує їх єди­ної патогенетичної класифікації. Зараз найбільш прийнятною є клінічна класифікація, коли всі захворювання розподіляють по групах залежно від переважного ураження різних відділів тієї чи іншої системи.

Захворювання нервово-м'язового апарату

Це хронічні прогресуючі захворювання, при яких відбувається ураження м'язової тканини, периферичних нервів чи передніх ро­гів спинного мозку. Залежно від ураження тих чи інших відділів нервово-м'язового апарату цю групу захворювань ділять на первин­ні м'язові дистрофії (міопатії) і вторинні аміотрофії (спінальні та невральні).

Первинні м'язові дистрофії (міопатії)

У генетичному відношенні міопатії — неоднорідна група за­хворювань. Спостерігаються міопатії з аутосомно-домінантним ти­пом успадковування, з аутосомно-рецесивним і зчеплені зі статтю.

Псевдогіпертрофічна форма Дюшенна. Це найбільш поширена форма міопатії, зчеплена зі статтю. Хворіють хлопчики. Захворю­вання починається у перші п'ять років життя дитини. Клінічно ви­являється в атрофії м'язів тазового пояса і проксимального відді­лу ніг. Рано з'являються псевдогіпертрофії, особливо литкових і рідше дельтовидних м'язів, кінцеві атрофії м'язів, ретракції сухо­жилків, особливо ахіллового, зникають рефлекси, особливо ко­лінні. Дитині важко підніматися сходами, вона впирається руками в стегна, не може стрибати, через силу підводиться з підлоги. Че­рез деякий час настає слабість і атрофія м'язів плечового пояса, і незабаром дитина виявляється прикутою до постелі. Потім роз­виваються контрактури внаслідок різкої ретракції сухожилків, ступня набуває положення кінської.

При цій формі міопатії відзначають також зміни серцевого м'яза, тією чи іншою мірою страждає головний мозок, що вияв­ляється в розумовій відсталості дитини. Через слабкість дихальної мускулатури і погану вентиляцію легень у цих дітей часто розви­ваються пневмонії, які посилюються слабістю серцевого м'яза, від чого хворі звичайно рано вмирають. Все це вказує на плейотроп-ний вплив патологічного гена.

У 1955 p. Беккер описав легкий варіант міопатії, зчепленої зі статтю, який носить його ім'я Захворювання починається після Двадцятирічного віку. Виявляється у псевдогіпертрофії литкових

м'язів і атрофія м'язів тазово­го пояса та стегон, які (атро­фії) повільно розвиваються.

Інтелект при цій формі не страждає. Ці дві форми захвоювання визначаються пошкодженнями двох різних генів, що іістяться у двох локусах статевої Х-хромосоми, тобто є ге­нокопіями', В одній сім'ї обидві форми міопатії не зустріча­ються.

Форма Ерба успадковується аутосомно-рецесивно. Зустріча­ється у трьох варіантах — ранньому, типовому та пізньому. Найпо­ширеніший з них типовий, юнацький варіант, У хворих, звичайно на другому десятиріччі життя, розвивається слабість м'язів тазового пояса і проксимального відділу нижніх кінцівок, а потім і атро­фія їх. Далі до процесу долучаються м'язи плечового пояса та про­ксимального відділу рук. Псевдогіпертрофії при цій формі незначні й бувають рідко. Хода і статика у хворих змінені, хоча й менше, ніж при формі Дюшенна. Підводячись, хворий спирається на довко­лишні предмети. Внаслідок слабості довгих м'язів спини, сідничних та черевних м'язів посилюється лордоз і хода нагадує качину. Через слабкість передніх зубчастих м'язів з'являються криловидні лопатки. Внаслідок атрофії трапецієвидного м'яза ви­никає симптом «вільних плечей». Хворого можна взяти за плечі й трохи підняти плечовий пояс угору. При цьому голова ніби пото­пає між лопатками. Із м'язів живота більше атрофуються прямі та похилі й зберігаються поперечні, внаслідок чого талія у хворих дуже тонка («осина талія»). Рано вражаються коловий м'яз рота і колові м'язи очей. Внаслідок цього хворий не може скласти губи трубочкою, не може свистіти, під час сміху кутки рота не піднімаю­ться догори, а ротова щілина розтягується в боки (поперечна по­смішка). Через псевдогіпертрофію губи віддуваються (губи тапі­ра). Довгі м'язи кінцівок атрофуються не тільки в поперечнику, а й на кінцях (кінцеві атрофії), внаслідок чого виникає горбис-тість м'язів. В результаті атрофії м'язів та їхнього покоротшання активні й пасивні рухи в суглобах є обмеженими. Через слабкість м'язів і зв'язкового апарату знижуються чи відсутні сухожильні рефлекси, відзначається «розхитаність» суглобів. З роками маса тіла збільшується, особливо розвивається підшкірно-жировий шар, м'язи атрофуються дедалі більше, що призводить до різкого обме­ження активних рухів і згодом — до повної нерухомості хворих.' Хворіють особи чоловічої та жіночої статі, однак чоловіки час­

тіше. Чим раніше починається захворювання, тим злоякісніше воно проходить. При пізньому варіанті перебіг більш сприятливий. Хво­рі тривалий час можуть ходити й обслуговувати себе. Спостерігаю­ться випадки зупинки прогресування хвороби на деякий час.

Плечолопатково-лицьова міопатія Пандузі—Дежеріна—найлег­ша форма захворювання. Успадковується аутосомно-домінантно. Починається у віці 15—20 років, прогресує дуже повільно і мало впливає на працездатність хворих. Захворювання починається зі слабкості й атрофії м'язів лопаток, а пізніше поширюється і на м'я­зи обличчя. Обличчя хворих бідне на міміку, без морщин — «міопа-тичне» (рис. 75). У них криловидні лопатки, через слабість м'язів плечового пояса хворі не в змозі підняти руки вище за горизон­тальний рівень. У жінок захворювання проходить тяжче, ніж у чоловіків. На розумові здібності захворювання не впливає. Такі хворі можуть мати дітей, половина з яких схильні до захворюван­ня цією формою міопатії.

Інші форми міопатії зустрічаються значно рідше. Серед них ви­діляють офтальмоплегічну, дистальну, вроджені форми.

При офтальмоплегічній формі міопатії захворю­вання починається зі птозу повік, потім поступово додається нерухомість очних яблук . Рідше процес переходить на м'язи об­личчя та шию. Деякі вчені вважають, що офтальмоплегічна форма міопатії є най­більш легким варіантом плечолопатково-лицьової фор­ми.

Дистальна форма міопатії виявляється у по­ступовому розвитку слабості й атрофії м'язів дистального відділу кінцівок. Захворю­вання починається у віці 40—60 років і прогресує ду­же повільно. Клінічно нагадує невральну аміотрофію Шарко—Ма­рі—Тутса, однак у хворих не буває розладів чутливості. Успадко­вується аутосомно-домінантно.

За останні роки виділено вроджені (непрогресуючі) форми міо­патії. Клінічно вони виявляються у слабості та кволості м'язів пе­реважно проксимального відділу кінцівок. Починаються вони ра­но, не прогресують

Виділено кілька варіантів вроджених міопатій—міо­патію центрального стрижня, ниткоподібну, центрально-ядерну, міопатію з гігантськими мітохондріями та міотонію Оппенгейма.

Міопатія центрального стрижня. При електронній мікроскопії в центральній частині м'язового волокна помічають дезорганізацію міофібрил, нечіткість їхнього поділу на саркомери, зміну смуг.

Зміни м'язових волокон нагадують картину, яку можна спо­стерігати при денервації, що дало деяким авторам підстави пов'я­зати захворювання м'язів з порушенням їхньої іннервації у внутрішньоутробному періоді При гістохімічному дослідженні в цій частині волокна м'язової фосфорилази і молочної дегідрогенези не виявлено

Успадковується автосомно-домінантно.

Ниткоподібна міопатія При цій формі у м'язових волокнах знаходять ниткоподібні структури в центрі, рідше на пе­риферії М'язові волокна позбавлені поперечної покресленості й розрізняються за калібром. Крім зниження м'язового тонусу та слабості скелетної мускулатури відзначаються аномалії скелета у вигляді деформації грудної клітки і хребта, видовження лицьового черепа та ін.

Центрально-ядерна міопатія. У хворих відзнача­ ють зниження тонусу м'язів тулуба і кінцівок, деформацію грудної кли­ки, а також птоз повік та зовнішню офтальмоплегію. При гістологічне му дослідженні встанов люють, що м'язові волок на мають невеликі розміри, у центрі їх розміщені ядра, оточені світлим по­лем, позбавленим міофібрил.

Міопатія з гігантськими мітохондріями. Клінічно виявляється у природже­ній гіпотонії м'язів При гістологічному досліджен­ні між фібрилами м'язо­вих волокон знаходять гігантські мітохондрії

Міотонія Оппен­гейма («квола дитина»),яку раніше виділяли як окрему нозологічну форму, тепер вважа­ється однією з форм природженої, непрогресуючої міопатії.

Патогенез у міопатії остаточно не з'ясовано Найширше визнання здобула гіпотеза дефективних мембран її автори вва­жають, що порушення, які мають місце у м'язових волокнах, зу­мовлено первинним порушенням структури м'язових мембран Вна­слідок підвищеної дифузії через клітинні мембрани м'язові волок­на втрачають ряд компонентів (ферменти, глікоген, амінокислоти та ін) Автори надають значення порушенню обміну циклічних нуклеотидів, що беруть участь у регуляції процесів метаболізму в м'язовому волокні Так, аденозинмонофосфат (АМФ) через систе­му протеза здійснює контроль активності ряду ключових фермен­тів В той же час рівень активності АМФ залежить від активності двох його ензимів, «вбудованих» у мембрану аденілатциклази, яка здійснюс синтез АМФ та АТФ, і фосфородіестерази, яка здійснює розпад АМФ. Зміна активності вказаних ферментів врешті-решт призводить до пошкодження й загибелі м'язових волокон.

При гістологічному дослідженні м'язів хворих на міопатію від­значають нерівномірність діаметра м'язових волокон і заміщення їх сполучною та жировою тканиною. В окремих м'язових волокнах відзначено збільшення кількості ядер, які розміщуються у вигляді ланцюга. Спостерігається поздовжнє розщеплення м'язових воло­кон та утворення вакуолей. У розвинутих стадіях значно збільшує­ться кількість ендо- і перимізіальної сполучної тканини й утворює­ться щільне фіброзне кільце довкола м'язових волокон та судин. При електронній мікроскопії виявляють розширення саркоплазматичних доріжок між міофібрилами та відкладення у цих місцях зерен глікогену і крапельок жиру.

При біохімічному дослідженні в сироватці крові помічають під­вищення активності й концентрації м'язової альдолази, лактатде­гідрогенази та креатийкінази; активність указаних ферментів у м'язах знижена. В сечі збільшується виділення креатину та змен­шується виділення креативу. Збільшення креатинкінази в сиро­ватці крові є ранньою ознакою захворювання й показником гетеро­зиготного несення міопатії Дюшенна. Виявлене при біохімічному дослідженні сироватки крові хворих м'язове походження сироват­кових ферментів свідчить про підвищення проникності м'язових клітин та їхніх органел. За останні роки електронно-мікроскопічни­ми дослідженнями виявлено зміни в кінцевих пластинках рухових нейронів у хворих на міопатію. Можливо, що причиною атрофії м'язів при мюпатіях є недостатність нейронної трофічної суб­станції.

Денервація м'язів та дефіцит токоферолу є лише фенокопіями міопатії.

Лікування хворих на міопатію малоефективне. С. М. Давиденков, який приділяв велику увагу спадковим захворюванням нервової системи, рекомендучав цим хворим вливання донорської крові тієї ж групи 4—5 разів на курс по 125—150 мл, введення інсуліну з глюкозою (4—16 ОД інсуліну і 20 мл 40 % розчину глю­кози внутрівенне—30 вливань на курс), ренгенотерапію гіпоталамічної ділянки та введення АТФ. Рекомендують також застосуван­ня анаболічних гормонів, амінокислот, дієтотерапію. Хворі на міо­патію повинні вживати в достатній кількості свіжі овочі й фрукти, сире молоко, сир, масло, яйця, горіхи, мед, моркву, вівсяні крупи. їм протипоказаний алкоголь. Не рекомендовано каву, чай, прянощі, цукор, картоплю, капусту, перші гарячі страви. Хворим показан легкий масаж та лікувальна фізкультура. Систематичне повторен­ня вказаних курсів лікарської терапії 2—3 рази на рік дає змогу затримати на деякий час розвиток захворювання. У проміжках між курсами лікування в стаціонарі хворих на міопатію повинен амбулаторно обстежувати невропатолог, вони мають приймати вітамі­ни групи В, аскорбінову кислоту, амінокислоти, анаболічні гор­мони.

При вираженому вкороченні ахіллового сухожилка показане ор­топедичне лікування.

Клінічними та біохімічними дослідженнями можна виявити ге­терозиготних носіїв патологічного гена міопатії. Так, у матерів ді­тей, хворих на міопатію Дюшенна, а також у сибсів на інші форми міопатії, знаходять ряд симптомів, які можуть правити за критерії гетерозиготності. Це гіпертрофія, покоротшання черевця і подов­ження сухожилка литкових м'язів, різке ущільнення м'язів у фі­зично нетренованих осіб, слабість тонусу м'язів та зв'язкового апа­рату, що виявляється у надмірній гнучкості пальців, ущільнення ліктьового та великого вушного нервів, викривлення хребта, плос­костопість. У крові — підвищення концентрації креатинкінази та альдолази. Вказані симптоми слід враховувати при рекомендаціях щодо подальшого народження дітей у даній родині.

Вторинні аміотрофії

До цієї групи захворювань належать спінальні та невральні аміотрофії.

Спінальні аміотрофії. Виділяють два варіанти спінальних аміотрофій — дитячу Вердніга—Гофмана та юнацьку Кугельберга— Веландера. За останні роки встановлено, що це одне й те ж за­хворювання, що проявляється в різному віці.

Спінальна аміотрофія Вердніга—Гофмана розвивається у пер­ший рік життя дитини. Відзначають прогресуючу атрофію м'язів тулуба і кінцівок без залучення до процесу мускулатури обличчя. Через слабкість м'язів та зв'язкового апарату дитина не може хо­дити і сидіти. Спостерігаються нечасті фасцикулярні посмикуван­ня. Відсутня реакція на подразнення. Розладів чутливості не від­значено. Атрофії м'язів часто маскуються інтенсивним розвитком підшкірної жирової клітковини. Через слабкість скелетної дихаль­ної мускулатури та діафрагми нерідко можливі легеневі усклад­нення. На пізніх стадіях хворі гинуть внаслідок паралічу діа­фрагми і бульбарних розладів.

При гістологічному дослідженні спинного мозку загиблих від­значають зменшення й дегенерацію клітин передніх рогів, а також вторинну дегенерацію передніх корінців і периферичних нервів. Вказані зміни локалізуються переважно в ділянці шийною та поперекового потовщення. У м'язах визначають пучки атрофова­них м'язових волокон серед нормальних.

При юнацькій (доброякісній) формі спінальної аміотрофії Кугельберга—Веландера захворювання починається на другому чи третьому десятиріччі життя. Виявляється у слабості проксималь­них відділів ніг, потім долучається слабість у руках. Спостерігаються фасцикулярні посмикування, але через надмір­ний розвиток підшкірно-жирової клітковини у більшості хворих їх важко помітити.

Перебіг захворювання — доброякісний, можливі ремісії. Іноді остаточний діагноз установлюють за даними електроміографіч-ного дослідження хворих та біопсії м'язів. На електроміограмі відзначають спонтанні розряди як наслідок подразнення клітин пе­редніх рогів і одиничні потенціали при на­пруженні м'язів. Біопсія виявляє поля, що складаються з атрофованих і нормальних м'язових волокон При біохімічному дослід­женні крові змін не відзначено, лише в кін­цевих стадіях захворювання визначають збільшення креатиніну і креатинкінази в крові та креатинурію.

Обидві форми захворювання успадкову­ються аутосомно рецесивно.

Невральні аміотрофії. До цієї групи за­хворювань відносять невральну аміотрофію Шарко — Марі — Тутса, інтерстиціальний неврит Дежеріна — Сотта і невральну аміо­трофію Русі—Леві (спадкову арефлексію).

Невральна міотрофія Шарко—Марі— Тутса починається у віці 20—ЗО років з по­ступово наростаючої атрофії м'язів ніг, а потім і рук. На відміну від спінальної амю-трофіі процес починається в дистальному відділі кінцівок. Уражається спочатку перо-неальна група м'язів, потім литкові м'язи. Стопа звисає, нагадує стопу Фрідрайха, з'являється стелаж при ходьбі. Далі процес поширюється й на проксимальні відділи ніг, однак значної атрофії їх не відбувається, внаслідок чого ноги хворих нагадують ноги страуса. Через кілька років починається атрофія м'язів рук. Спочатку вражаються м'язи кісток. Кисть набуває форми мавпячої лапи; пізніше атрофуються м'язи передпліччя й рука здобуває форму перевернутої пляшки. М'язи тулуба не уражаються. Згасають сухожильні реф­лекси, спочатку ахіллові, потім колінні та рефлекси на верхніх кінцівках Незважаючи на виражену атрофію м'язів, хворі трива­лий час зберігають здатність ходити.

Поряд з руховими відзначають розлади всіх видів чутливості, особливо температурної та больової в дистальних відділах кін­цівок. Іноді спостерігаються трофічні розлади у вигляді ціанозу й шкіри.

У типових випадках хвороба прогресує повільно Спостерігаю­ться випадки стаціонарного перебігу. Інтеркурентні захворювання загострюють процес.

Успадковується захворювання аутосомно-домінантно з високою пенетрантністю патологічного гена. Описано окремі випадки авто-сомно-рецесивного типу успадковування з тяжчим перебігом хво­роби. У різних сім'ях перебіг захворювання дещо відрізняється, що пов'язано із впливом генів-модифікаторів чи наявністю кількох алелів патологічного гена.

Крім спадкових форм описано багато спорадичних випадків, об­умовлених новими мутаціями відповідного гена. С. М. Давиденков указував, що на сімейні випадки цього захворювання припадає 43 %, а на спорадичні — 57 %. Мабуть, ген, який обумовлює це за­хворювання, схильний до мутацій, або ж це генетично неоднорідне захворювання.

При гістологічному дослідженні відзначають дегенеративні зміни в периферичних нервах і корінцях (більші — в передніх) як в осьових циліндрах, так і в мієліновій оболонці. У м'язах, як і при спінальних аміотрофіях, відзначають атрофію м'язових воло­кон в одних місцях та їхню схоронність в інших. На пізніх стадіях відбувається гіалінова дегенерація м'язових волокон.

Лікування хворих таке саме, як і при первинних мюпатіях. При різкому відвисанні стоп рекомендують ортопедичне лікуван­ня — операцію на м'язовому сухожилку.

Інтерстиціальний гіпертрофічний неврит Дежеріна—Сотта зу­стрічається рідше. Починається в ранньому дитячому віці, прогре­сує дуже повільно, нерідко з клінічними ремісіями У клінічній картині захворювання є багато спільного з невральною аміотро-фією Шарко—Марі—Тутса, але, крім цього, відзначають помітне потовщення нервових стовбурів, їхню горбистість га болючість при пальпації. Описано аутосомно-домінантні та аутосомно-рецесивні форми успадковування. Вважають, що це особливий варіант не вральної аміотрофії — невральна аміотрофія типу Б, а форма Шарко—Марі—Тутса — варіант типу А.

Невральну аміотрофію Русі—Леві (спадкову арефлексію) вва­жають ніби рудиментарною формою невральної аміотрофії Шар­ко—Марі—Тутса. Починається захворювання в ранньому дитячо­му віці Виявляється у слабості м'язів дистального відділу кінці­вок, арефлексії, зниженні глибокої чутливості. Відзначається ста ціонарним перебігом.

Лікування цих захворювань — симптоматичне.

Міотонічні синдроми

Міотонію вперше описав датський лікар Ю. Томсен, котрий хворів сам і в п'яти поколіннях своєї сім'ї спостерігав 20 осіб, що страждали від цієї хвороби Захворювання успадковується ауто-сомно-домінантно. Клінічно виявляється у своєрідному порушенні рухового акту. Після першого активного скорочення м'яза виникає його тонічний напряг, через що ускладнюється розслаблення. Стис­нувши кисть у кулак, хворий розціплює його через силу. Такі труд­нощі виникають на початку руху, при наступних порухах вони зменшуються. М'яз ніби «розробляється». Вказані труднощі поси­люються на холоді, а також під впливом емоцій, зменшуються в теплі

Найбільш раннім симптомом міотонії є спазм м'язів ніг, який виявляється при ходьбі. По прямій лінії хворий іде задовільно, але якщо йому потрібно піднятися сходами чи повернути вбік, тоб­то включити в руховий акт іншу групу м'язів, він спочатку наче завмирає, через силу долає першу сходинку, а далі піднімається швидше і легше Якщо легко штовхнути хворого, що стоїть, то він падає, оскільки необхідні для підтримки рівноваги м'язи не в змо-^і вчасно скоротитися Якщо при швидкій ходьбі чи бігу хворий спіткнеться, то також не втримує рівноваги й падає. Хворий на міо-тонію не може сісти навпочіпки, спираючись на підлогу всією пі­дошвою. Він може присісти лише на пальцях, відриваючи п'ятки від підлоги Через підвищений тонус і порушення синкінезії повік та очних яблук може спостерігатися несправжній симптом Грефе. Міотонічну реакцію відзначають і при акомодації. Якщо до очей хворого швидко наблизити книгу чи швидко віддалити її, то він розрізняє літери не відразу, а через деякий час, немов адаптую­чись до відстані

Другим кардинальним симптомом міотонії є порушення меха­нічної збудливості м'язів Так, при ударі молоточком по тенару виникає спазм м'язів, швидке наближення великого пальця до ки­сті й повільне, поступове його відхилення При ударі по розгина­чах кисті з радіального боку передпліччя спостерігається швидка дорсальна флексія кисті та повільне, ступінчасте її опускання При ударі молоточком по м'ячах плечового пояса, сідничних м'язах та язику на місці удару залишається м'язовий валок, котрий згладжується поступово.