Інші методи дослідження 6 страница
При дослідженні крові спостерігають значний лейкоцитоз до 25-109—40-109 в 1 л з нейтрофільозом та зрушенням уліво, ШОЕ збільшується до 25—45 мм/год.
Спинномозкова рідина каламутна, гнійна, витікає (при люм-бальній пункції) під підвищеним тиском. Плеоцитоз обчислюють десятками тисяч клітин. У них нерідко виявляють менінгокок. Вміст білка у спинномозковій рідині збільшується до 3000 мг/л.
Тривалість типових форм менінгококового епідемічного цереброспинального менінгіту 2—3 тижні.
Іноді спостерігаються атипові форми.
Абортивні форми раніше зустрічались при епідемічних спалахах захворювання, а тепер — і при вчасному лікуванні менінгіту. Абортивні форми починаються гостро, характеризуються швидким розвитком менінгеального синдрому, але, не набувши повного розвитку, раптово обриваються і закінчуються одужанням.
Затяжна кахектична форма нерідко спостерігалась до застосування антибіотиків та сульфаніламідних препаратів. Клінічною
особливістю її є прогресуюче погіршення стану хворого, наростання виснаження у зв'язку з атрофією м'язової тканини, розвиток пролежнів та флегмон. Цю симптоматику зумовлює токсичний та інфекційний вплив на гіпоталамус з наступними розладами вегетативних та ендокринних функцій. Кахексія може наростати при значному поліпшенні складу спинномозкової рідини і ледве виражених менінгеальних симптомах.
Рецидивуюча форма до застосування сучасних методів лікування спостерігалась у 15—20 % випадків. Характерною її особливістю є рецидив хвороби (підвищення температури тіла, посилення менінгеальних симптомів, погіршення загального самопочуття хворого) на 5—7-й день після уявного одужання. Такі рецидиви хвороби можуть повторюватись кілька разів (3—5 рецидивів протягом 2—3 місяців). При кожному рецидиві плеоцитоз у спинномозковій рідині підвищується ще більше та з'являються внутрішньоклітинні менінгококи.
Блискавична форма відзначається надзвичайно гострою формою перебігу хвороби — від кількох годин до 2—3 днів. ПотрЯсаючий озноб супроводжується підвищенням температури тіла до 40— 41 °С, блюванням, сильним петехіальним шкірним висипом. Швидко настає коматозний стан. Смертельний кінець зумовлює гостра інтоксикація внаслідок швидкого розпаду менінгококів. При розтині гнійний процес у оболонках не виявляють. Наявні лише набряк мозку та дегенеративні зміни у мозковій тканині. Іноді спостерігають крововиливи у надниркові залози, що призводить до розвитку колапсу зі смертельним кінцем.
Менінгококовий сепсис, що є наслідком гематогенного поширення інфекції та загальної менінгококцемії, може перебігати без менінгеальних симптомів та виражених змін у спинномозковій рідині. У клінічній картині переважають симптоми інтоксикації з численними локальними проявами з боку органів та тканин. Характерні симптоми менінгококового сепсису — шкірний геморагічний висип, артрит, увеїт, іридоцикліт. У мазках крові, які беруть у місцях елементів висипу, виявляють менінгококи, що допомагає розпізнанню природи сепсису.
Лікування. Останнім часом із першого дня хвороби рекомендують комплексне лікування сульфаніламідними препаратами та антибіотиками широкого спектра дії. Бензилпеніцилін призначають внутрішньом'язово з розрахунку 260000—300000 ОД на 1 кг маси тіла на добу (у середньому 12000000—15000000 на добу).
Внутрішньом'язове введення бензилпеніциліну можна поєднувати з ендолюмбальним (5000—30 000 ОД залежно від віку) після попереднього витягування 10—15 мл гнійної спинномозкової рідини з метою зменшення внутрішньочерепного тиску і видалення
токсичних продуктів, які містяться у патологічній спинномозковій рідині. Такі лікувальні пункції можна проводити щоденно у перші три дні хвороби, потім тричі через день.
Крім бензилпеніциліяу можна застосовувати морфоциклін, олеандоміцин та інші антибіотики. Сульфаніламідні препарати призначають з максимальної дози. Для дорослих у перший день 7 г, у другий — 6, третій-четвертий — по 4, наступні 2—3 дні по 2 г. На увесь курс 25—28 г препарату (найкраще сульфадимезину). Добова доза для дітей визначається з розрахунку 0,3—0,5 г/кг, її розділяють на 4 прийоми. Лікування антибіотиками та сульфаніламідними препаратами необхідно доповнювати вітамінами, де-гідратуючими (20 мл 40 % розчину глюкози — внутрішньовенне 10 мл 25 % розчину магнію сульфату внугрішньом'язово, ін'єкції лазиксу, манітолу), протисудорожними (хлоралгідрат у клізмі, фенобарбітал), дезинтоксикаційними (гемодез, спленін) засобами. При наростанні інтоксикації, коли з'являюгься ознаки капіляротоксикозу у вигляді генералізованого геморагічного висипу і розвивається шоковий стан, рекомендують обов'язкове призначення кортикостероїдних гормонів: 2—10 мг преднізолону, 10—50 мг гідрокортизону, 10—30 мг/кг/добу дексаметазону (курс лікування—8—16 днів). З метою підвищення опірності організму застосовують повторне переливання крові малими дозами. Необхідно організувати дбайливий догляд за хворим: забезпечити харчування з високою енергетичною цінністю переважно рідкою їжею, слідкувати за регулярними спорожненнями кишок та сечового міхура, підтримувати чистоту у палаті.
Прогноз. До застосування сучасних методів лікування менінгококовий епідемічний цереброспинальний менінгіт у дітей у 95 % випадків закінчувався смертю. Зараз летальність при цьому захворюванні становить 1 % і менше. Наслідки цього захворювання у вигляді гідроцефалії, сліпоти, глухонімоти (сурдомутизму), що спостерігалися раніше, зараз не розвиваються внаслідок вчасного призначення комплексної терапії.
Профілактика. Враховуючи можливість епідемічного поширення захворювання при безпосередньому контакті з хворим, а також через третіх осіб, що стикалися з хворим (бацилоносії), необхідно забезпечити ізоляцію хворого, помістивши його у спеціальне відділення або в окрему палату. Житло та речі хворого необхідно продезинфікувати.
Для профілактики цього захворювання велике значення має санітарно-просвітницька робота, роз'яснення значення повітряно-краплинного способу передачі інфекції.
Надзвичайно важливим профілактичним засобом є також підвищення гігієнічних умов житла, праці та побуту.
Гострий лімфоцитарний хоріоменінгіт. Збудником захворювання є фільтрівний вірус, що був виділений у 1934 p. Армстронгом та Лілі у хворих на лімфоцитарний хоріоменінгіт.
Основним джерелом зараження є домашні миші, які виділяють вірус з носовим секретом, сечею, калой та забруднюють оточуючі людину предмети. Цей вірус викликає гостре серозне запалення мозкових оболонок з лімфоцитарною інфільтрацією та значними змінами судинних сплетень шлуночків, що й зумовило назву хвороби — гострий серозний лімфоцитарний хоріоменінгіт.
Початок захворювання гострий, з підвищенням температури тіла до високих цифр, головним болем, блюванням. З першого ж дня виявляють різко виражений менінгеальний синдром. Можливе ураження III і IV пар черепних нервів. На очному дні нерідко виявляють застійні диски зорових нервів, що свідчить про підвищення внутрішньочерепного тиску. При люмбальній пункції спинномозкова рідина витікає під тиском 2,9—3,9 кПа (ЗО—40 см вод. ст.), прозора, безбарвна. Цитоз збільшується від кількох сотень до 1000—2000-106 у 1 л, за складом—лімфоцитарний. Вміст білка та глюкози не змінений або незначно збільшений.
Перебіг хвороби відрізняється зворотним розвитком без залишкових явищ.
Лікування. Застосовують повторні розвантажувальні люм-бальні пункції, дегідратуючі засоби (25 % розчин магнію сульфату, лазикс, манітол), антигістамінні препарати (димедрол, піполь-фен, супрастин), вітаміни групи В, знеболюючі.
Профілактика. Основне значення у профілактиці гострого лімфоцитарного хоріоменінгіту має боротьба з мишами, знищення їх у помешканнях людини. Оскільки виділення хворих можуть містити вірус, необхідно їх знезаражувати за допомогою дезинфікуючих засобів.
Вторинний менінгіт
Вторинний гнійний менінгіт розвивається внаслідок контактного, лімфо- або гематогенного проникнення у мозкові оболонки гноєтворних бактерій (гемолітичний стрептокок, стафілокок, кишкова паличка, пневмокок та ін.) з первинного гнійного запального осередку. Таким осередком може бути гострий або хронічний отит, фронтит, гайморит, фурункул обличчя або шиї, остеомієліт, абсцес легені та ін.
Патоморфологія. Мозкові оболонки переважно на опуклій поверхні великих півкуль гіперемійовані, набряклі, каламутні. Субарахноїдальний простір заповнений гнійним ексудатом.У мозковій речовині на фоні набряку периваскулярно розташовані інфільтрати, що складаються переважно з нейтрофілів.
Клініка. Захворювання починається раптово, з появи різкого головного болю та підвищення температури тіла до 40 °С. При тяжких формах можуть бути втрата свідомості, марення, судороги, багаторазове блювання. Різко виражені менінгеальні симптоми: ригідність потиличних м'язів, симптоми Керніга та Брудзин-ського. Можливе ураження черепних нервів (найчастіше III, VI, VII пар). Відзначають високий лейкоцитоз (15—20-109 в 1 л), різко збільшена ШОЕ. Спинномозкова рідина каламутна. У зв'язку з різким плеоцитозом вона стає густою і витікає повільно, незважаючи на підвищений тиск. Вміст клітин у ній досягає 20000— 30000-106 в 1 л в основному за рахунок нейтрофілів (90—95%). При мікроскопії або бактеріологічному дослідженні можна виявити збудника.
Перебіг та прогноз. Без лікування захворювання закінчується смертю через 1—2 тижні. Іноді спостерігають блискавичний перебіг гнійного менінгіту з летальним кінцем у перші 48 год. При вчасній діагностиці і проведенні відповідного лікування прогноз значно покращується.
Лікування спрямоване на ліквідацію гнійного осередку (хірургічним або консервативним шляхом), застосування лікарських засобів для усунення запальних змін в оболонках мозку та підвищення захисних засобів організму.
Після визначення характеру збудника та чутливості його до антибіотиків призначають лікування відповідним антибіотиком у поєднанні з сульфаніламідними препаратами. У великих дозах рекомендують вітаміни групи В, аскорбінову кислоту, дегідратуючі та загальнозміцнюючі засоби (40 % розчин глюкози, 25 % розчин магнію сульфату, повторні переливання крові малими дозами), при судорогах—5% розчин хлоралгідрату в клізмі (40—50 мл). Велике значення для одужання має дбайливий догляд за хворими, легка і багата на вітаміни дієта з високою енергетичною цінністю.
Туберкульозний менінгіт. Ураження мозкових оболонок мікобактеріями туберкульозу, розвивається за наявності в організмі осередку туберкульозу в легенях, кістково-суглобовому апараті, статевих органах, нирках та ін.
Таким чином за патогенезом туберкульозний менінгіт є вторинним і виникає внаслідок гематогенного поширення збудника або безпосереднього переходу патологічного процесу на мозкові оболонки з сусідніх ділянок (туберкульозний отит, туберкульозне ураження кісток черепа).
На туберкульозний менінгіт хворіють найчастіше діти раннього віку (від 1 до 4—6 років), що перебували у контакті з хворими на туберкульоз. Це пояснюють відсутністю у дітей протитуберкульозного імунітету. Попередні травми та інфекційні захворюван-
ня, що знижують опірність організму, відіграють роль провокуючих факторів у виникненні туберкульозного менінгіту
Патоморфологія. Патологічні зміни виявляються переважно на нижній поверхні мозку і характеризуються утворенням міліарних горбиків на тлі серозно-фібринозного ексудату у м'якій мозковій оболонці. До застосування специфічних протитуберкульозних засобів хворі звичайно помирали під час ексудативної фази захворювання. Останнім часом під впливом лікування процес переходить у наступну продуктивну фазу. В оболонках відзначають розвиток грануляційної тканини з наступним склерозом.
V судинах головного мозку відзначають неспецифічні алергічні зміни типу періартеріїту та облітеруючого ендартеріїту.
Клініка. На відміну від гнійного менінгіту та серозного хоріоменінгіту туберкульозний менінгіт починається поступово, після вираженого продромального періоду, що може тривати 2— З тижні. Продромальні явища виражаються загальним нездужанням, втратою апетиту. Дитина стає скучною, втрачає інтерес до ігор, скаржиться на непостійний помірний головний біль. З'являється субфебрильна температура тіла.
Болісні явища поступово наростають. Головний біль посилюється, стає постійним. З'являється безпричинне блювання на тлі наростаючих менінгеальних симптомів.
У зв'язку з базальною локалізацією запального процесу виникають ознаки ураження черепних нервів, частіше III, IV та
VI пар. Ураж&ння церебральних судин може призвести до розвитку моно- та геміпарезів. Температура тіла досягає 38—39 °С. Від-значаюгь виражені вегета-іивні розлади: підвищену пітливість, яскравий червоний дермографізм, артеріальну гіпотензію, запор.
При тяжкому перебігу захворювання поступово порушується свідомість, з'являються періодичні судороги.
Спинномозкова рідина витікає під підвищеним тиском, прозора або злегка опалесцентна. При мікроскопічному дослідженні виявляють лімфоцитарний плеоцитоз. Незначно підвищується вміст білка (до 1000—2000 мг/л), виявляють позитивні реакції Панді, Нонне—Апельта. Для туберкульозного менінгіту характерне зниження у спинномозковій рідині кількості глюкози (з 2,6—5 до 2— 1 ммоль/л) та хлоридів (з 120—130 до 100—90 ммоль/л)
При відстоюванні спинномозкової рідини протягом кількох годин у ній утворюється ніжна, тонка, павутиноподібна сіточка або плівка з фібрину, яка може мати вигляд парашута або вітрила. У ній іноді вдається виявити мікобактерії туберкульозу.
У крові ніяких змін, специфічних для туберкульозного менінгіту, не з'являється. Виявляють підвищення ШОЕ до 15— 200 мм/год та помірний лейкоцитоз (10-109— 13-Ю9 в 1 л).
Перебіг. До застосування специфічних протитуберкульозних
засобів туберкульозний менінгіт у 100 % випадків закінчувався смертю через 3—4 тижні від початку захворювання. Починаючи з 1948 p., коли для лікування туберкульозного менінгіту стали застосовувати стрептоміцин, туберкульозний менінгіт набув тривалого хронічного перебігу, що в більшості випадків закінчується одужанням. Можливий циклічний перебіг з періодами загострення та затихання патологічного процесу.
Можливі ускладнення у вигляді геміпарезів, атрофії зорових нервів, гідроцефалії, ураження гіпоталамуса, епілептичних припадків та ін. Головну роль у лікуванні туберкульозного менінгіту відіграють такі препарати, як рифадин (0,45—0,9 г на добу натщесерце), ізоніазид (0,3—0,5 г тричі на добу), стрептоміцину сульфат (0,5—1 мл внутрішньом'язово 1 раз на добу) та ПАСК-нат-рій (3 г 3—4 рази на добу). У випадках тяжкого перебігу захворювання застосовують субарахноїдальне введення хлоркальцієвого комплексу стрептоміцину (0,1—0,2 г у 2 мл двічі дистильованої води 1 раз на добу протягом 10—20 днів). Поряд із специфічним лікуванням проводять лікування дегідратуючими та десенсибілізуючими засобами, вітамінами групи В, аскорбіновою, нікотиновою кислотами, кортикостероїдними препаратами. Велике значення має догляд за хворими, високоякісне харчування. Контрольну спинномозкову пункцію роблять через місяць від початку лікування.
Після закінчення курсу лікування у стаціонарі, який триває 5—7 місяців, хворих необхідно направляти у санаторій (Південний берег Криму).
Профілактика. Загальні протитуберкульозні профілактичні заходи.
Енцефаліт
Первинний енцефаліт
Епідемічний (хвороба Економо, сонна хвороба, летаргічний енцефаліт, первинне негнійне запалення головного мозку) енцефаліт. Збудником цього захворювання є фільтрівний вірус, виділити який поки що не вдалося. Епідемічний енцефаліт вперше описав Економо у 1917 p. під час епідемії в Австралії, у нашій країні— О. Й. Гейманович (Харків) та Я. М. Райміст (Одеса) під час спалаху захворювання у 1919 p.
Патоморфологія. У гострій стадії захворювання в оболонках та речовині головного мозку відзначають запальні зміни — гіперемію, набряк, периваскулярні лімфоцитарні інфільтрати, що локалізуються в основному у гіпоталамусі, базальних ядрах, у сірій речовині навколо водопроводу середнього мозку, ядрах окору-
хових нервів. У хронічній стадії переважає токсико-дегенератив-нин процес, виражений найрізкіше у чорній субстанції та блідій кулі.
Клініка. Гостру стадію характеризує раптове підвищення температури тіла до 38 °С. Ще вища температура буває внаслідок ураження центрів терморегуляції. Найхарактернішим симптомом на цій стадії захворювання є порушення сну. У більшості випадків спостерігають безсоння або збочення формули сну: сонливість удень, безсоння ночами. Серед інших симптомів у цей період захворювання відмічають окорухові розлади: птоз, диплопію, анізокорію, зворотний синдром Аргайла Робертсона. Збоку крові — помірна неспецифічна запальна реакція; збоку спинномозкової рідини — незначний лімфоцитарний плеоцитоз.
Тривалість гострого періоду не перевищує 2—3 тижнів, після чого в 50 % випадків настає часткове або повне одужання, в 50 % — перехід у хронічну стадію. Між гострою та хронічною стадіями може бути «світлий проміжок» (протягом кількох тижнів, місяців і навіть років).
Хронічну стадію епідемічного енцефаліту клінічно характеризує розвиток симптомів, властивих описаному Паркінсоном тремтючому паралічу: підвищення пластичного тонусу м'язів, загальна скутість, амімія, брадикінезія, «поза згиначів», пропуль-сія, латеро- і ретропульсія, тиха монотонна мова, тремор кінцівок та голови, гіперсалівація, «сальність» обличчя. Іноді спостерігають «судорогу погляду», коли очі закочуються догори і деякий час залишаються у такому положенні. Описано стани парадоксальної кінезії, коли під впливом сильних емоцій хворий, що довго лежав у постелі, може вибігти на вулицю, танцювати тощо. В основі цих резервних можливостей моторики лежать впливи, що йдуть від осередку збудження у корі головного мозку, який виникає під впливом емоцій. Можливі зміни психічної діяльності: безініціативність, настирність (акайрія), прилипливість, агресивність. Хронічну стадію захворювання характеризують прогресуючий перебіг, наступання інвалідності. Смерть настає від інтеркурентних захворювань.
Останнім часом класичну форму епідемічного енцефаліту спостерігають рідко, і прояви цього захворювання мають атипові, або абортивні, форми. Гострий період проходить непоміченим або відсутній, а хронічний характеризується тими чи іншими проявами на фоні слабко виражених симптомів паркінсонізму: окулоцефа-лічна форма характеризується окоруховими розладами; вестибулярна форма—запамороченнями з нудотою, блюванням, об'єктивно виявляють ністагм, значно виражені вегетативні розлади.
Може виникнути епідемічна гикавка (протягом кількох тижнів), в основі її — міоклонічна судорога діафрагми.
Лікування. Специфічних засобів лікування епідемічного енцефаліту немає. У гострому періоді хвороби слід призначати противірусні препарати (інтерферон, гамма-глобулін), дезоксири-бонуклеазу, дегідратуючі засоби (магнію сульфат, лазикс, глюкоза), піридоксин, ціанокобаламін та аскорбінову кислоту, десенсибілізуючі препарати. При паркінсонізмі застосовують медикаментозне, хірургічне та фізіотерапевтичне лікування. Серед лікарських засобів раніше найчастіше застосовували препарати беладони (атропін у розчині 1 : 1000 по 5 краплин тричі на день, скополамін—0,025 мг двічі на день), які тепер замінюють на синтетичні препарати (тропацин, артан, циклодол, динезин, леводопа), добову дозу яких підбирають індивідуально залежно від переносності препарату. Добрий ефект дає мікстура, що містить водну витяжку горяцвіту весняного (6 г на 200 мл), натрію бромід (4 г) та скополамін (0,006 г) і призначається по 1 столовій ложці тричі на день. З фізіотерапевтичних засобів застосовують теплі ванни, лікувальну фізкультуру. Протягом останніх 10—15 років одержали поширення хірургічні методи лікування паркінсонізму (руйнування ядер таламуса та інших підкіркових утворень ультразвуком, рідким азотом, електрокоагуляцією).
Профілактика. Активну профілактику епідемічного енцефаліту останнім часом не проводять у зв'язку з неможливістю виділити вірус — збудник цього захворювання. Хоча зараз спостерігають окремі випадки епідемічного енцефаліту, необхідно пам'ятати, що вони несуть у собі потенційну можливість розвитку епідемії. Збудник хвороби Економо передається повітряно-краплинним шляхом, тому у кожному випадку захворювання хворого необхідно ізолювати до зникнення гострих проявів захворювання і вчасно госпіталізувати у відповідний лікувальний заклад. Приміщення, де він перебуває, а також одяг його повинні бути продезинфіковані.
Кліщовий (весняно-літній) енцефаліт подібно до епідемічного є первинним запальним захворюванням головного мозку. Збудником його є фільтрівний нейротропний вірус, природним резервуаром якого є дикі тварини (мишовидні гризуни, зайці, їжаки, лисиці та ін.). В організм людини вірус потрапляє виключно посередництвом переносників — іксодових кліщів, які паразитують на цих тваринах. Найбільша захворюваність на кліщовий енцефаліт припадає на період біологічної активності переносника у весняні та літні місяці. Це визначає сезонний характер захворювання (весняно-літній енцефаліт).
Захворювання на кліщовий енцефаліт були вже у далекому минулому, в основному серед населення тайгових районів Сибіру та Далекого Сходу, які в дореволюційній Росії були позбавлені медичної допомоги.
Починаючи з 1934 p. на Далекий Схід вирушали наукові експедиції, які за короткий строк вивчили етіологію, шляхи поширення, клінічну картину, лікування та профілактику невідомого до того захворювання. Особлива заслуга у цьому належить А. Г. Панову, який описав це захворювання й назвав його весняно-літнім енцефалітом.
Патоморфологія. Виявляють картину запалення переважно м'яких мозкових оболонок, передніх рогів шийного відділу спинного мозку та ядер довгастого мозку: набряк і гіперемію на фоні стазу та фібриноїдного некрозу стінки судин, периваскуляр-ну інфільтрацію лімфоїдними та моноцитарними елементами, дегенерацію та загибель нейронів. Менше виражені зміни відзначають у корі великого мозку та підкіркових вузлах.
Клініка. Інкубаційний період триває 7—31 день, причому чим триваліший інкубаційний період, тим тяжчий перебіг захворювання. Початок гострий. За кілька годин до розвитку вираженої картини енцефаліту відзначають продромальні явища у вигляді загального нездужання, головного болю, нудоти. Потім відзначають гостре підвищення температури тіла до 39—40 °С, появу загальномозкових та осередкових симптомів. Залежно від переважання у клінічній картині захворювання тих чи інших патологічних симптомів виділяють 5 основних клінічних форм кліщового енцефаліту: 1) бульбопонтинну; 2) менінгоенцефалітичну; 3) ме-нінгеальну; 4) полірадикулоневритичну; 5) стерту, або абортивну.
При бульбопоитинній формі на 2—3-й день захворювання розвиваються в'ялі паралічі обличчя, шиї та кінцівок (частіше верхніх) з гіпотонією та арефлексією: голова падає на груди, втримати її хворий не може, руки висять як батоги. Через 3—4 тижні розвивається атрофія паралізованих м'язів. У тяжких випадках у процес залучаються рухові ядра довгастого мозку, внаслідок чого настає параліч констрикторів глотки, м'якого піднебіння, голосових зв'язок, язика; порушується акт ковтання, мовлення, голос, відзначають атрофію язика та фібрилярні посмикування, можливі порушення дихання та серцевої діяльності.
Менінгоенцефалітична форма кліщового енцефаліту перебігає за типом дифузного або осередкового запалення головного мозку і характеризується наявністю у клінічній картині ознак порушення свідомості, марення, судорог, виражених менінгеальних симптомів.
Менінгеальна форма перебігає за типом серозного менінгіту з нерізко вираженими загальномозковими явищами.
При полірадикулоневритичній формі у клінічній картині переважають ознаки ураження периферичної нервової системи у вигляді больового синдрому, порушення чутливості у дистальних відділах кінцівок, зниження або зникнення рефлексів тощо.
Стерта форма перебігає зі слабо вираженими ознаками подразнення мозкових оболонок.
Як загальноінфекційний процес кліщовий енцефаліт супроводиться лейкоцитозом (до 10—15-109 в 1 л), наростанням ШОЕ до 15—20 мм/год. У спинномозковій рідині лімфоцитарний плео-цитоз.
Перебіг. Захворювання перебігає тяжко.
Період відновлення триває до кількох місяців. Як залишкові явища спостерігають стійкі атрофічні паралічі м'язів шиї та плечового пояса, а також картину кожевниковської епілепсії з наявністю постійних клінічних судорог у певній групі м'язів та загальними судорожними припадками, що періодично розвиваються. Кожевниківська епілепсія проявляється звичайно через 2—3 місяці після гострого періоду менінгоенцефалітичної форми кліщового енцефаліту.
У деяких випадках захворювання набуває прогресуючого перебігу, коли поступово з'являються все нові та нові атрофічні паралічі, тобто захворювання набуває характеру хронічного поліомієліту.
Лікування. У перші години від початку захворювання рекомендують внутрішньом'язово вводити сироватку перехворілих на цю хворобу (50—75 мл щоденно) або імунну сироватку коней, кіз, овець (по 10—20 мл) протягом 4—6 днів, рибонуклеазу по 30 мг через 4 год протягом 10—12 днів; внутрішньовенно 20 мл 40 % розчину глюкози; внутрішньом'язово по 10 мл 25 % розчину магнію сульфату (з метою зменшення набряку мозку та оболонок), повторні люмбальні пункції для зниження внутрішньочерепної гіпертензії, тіамін, піридоксин, аскорбінову кислоту.
У відновному періоді слід призначати антихолінестеразні засоби (прозерин, галантамін, нівалін у вигляді підшкірних ін'єкцій), стрихнін, біостимулятори (алое, плазмол, ФіБС, скловидне тіло), ЛФК, масаж.
Профілактика повинна проводитися у напрямі боротьби з кліщами на освоюваних лісових територіях, особистих засобах захисту від нападу кліщів, активної та пасивної імунізації.
Профілактичні заходи, що сприяють зменшенню кількості кліщів у лісових масивах, полягають у знищенні господарів кліщів — диких тварин — резервуарів вірусів енцефаліту, у застосуванні «ловчих табунів», тобто випасанні тварин на робочих ділянках у лісі з наступною обробкою різними акарицидами тварин, що збирають на собі кліщів. Особисті засоби захисту: огляди білизни та тіла через кожні 2 год перебування в лісі, просочування одягу водно-мильною емульсією, що містить 5 % препарату К, або емульсією зі скипидаром та лізолом, змащування шкіри шиї та кистей камфорною, тимоловою або м'ятною маззю.
У зв'язку з виділенням вірусу кліщового енцефаліту виявилося можливим проводити профілактичні щеплення за допомогою специфічних вакцин. Вакцинація колективів, що працюють у тайгових лісових районах, є обов'язковою. Перший раз внутрішньом'язово вводять 3 мл специфічної вакцини. Через 10 днів вакцину вводять повторно кількістю 6 мл.
Двохвильовий вірусний менінгоенцефаліт—це різновид кліщового енцефаліту, виділений як самостійна хвороба у 1952 p. С. М. Давиденковим та А. А. Смородінцевим.
Етіологія. Захворювання викликає вірус кліщового енцефаліту. Зараження відбувається через укус кліща або аліментарним шляхом, при вживанні в їжу продуктів тварин, інфікованих вірусом. У першому випадку інкубаційний період триває 8— 20 днів, у другому — до 7 днів.
Клініка. Відрізняючою особливістю двохвильового вірусного менінгоенцефаліту є наявність у його клінічній картині двох гарячкових періодів. Хвороба починається гостро, ознобом та підвищенням температури тіла до 38—39 °С. Через 5—7 днів температура тіла нормалізується або знижується до субфебрильної. Ремісія триває близько тижня, після чого спостерігають другий гарячковий період тривалістю до 10 днів.
На початковій стадії захворювання відзначають головний біль, запаморочення, нудоту, блювання, біль у м'язах, у попереку, загальне нездужання, запор. Виявляють менінгеальні симптоми, у спинномозковій рідині лімфоцитарний плеоцитоз.
Клінічна картина другого періоду тяжка і характеризується ознаками органічного ураження нервової системи: парези кінцівок, хитка хода, дуже рідко окремі епілептиформні припадки, психічні розлади. Характерні для кліщового енцефаліту периферичні паралічі кінцівок та бульбарний синдром майже не зустрічаються. Частіше спостерігають радикуліт та неврит.
Прогноз сприятливий. Летальний кінець та перехід у хронічну стадію не відзначають.
Лікування та профілактика двохвильового вірусного менінгоенцефаліту включають ті ж методи і засоби, що й при кліщовому енцефаліті.
Лейкоенцефаліт (паненцефаліт) як і всі лейкоенцефаліти, відносять до групи демієлінізуючих захворювань нервової системи, патоморфологічною особливістю яких є дифузний або гніздний розпад мієліту при відносному збереженні осьових циліндрів. Переважне ураження білої речовини головного мозку і визначило назву цього захворювання як лейкоенцефаліт.
За характером ураження мієліну розрізняють мієлінокластич-ний та лейкодистрофічний типи демієлінізуючих захворювань. У першому випадку відбувається руйнування мієліну, у друго
му — порушується обмін мієліну у зв'язку із спадково обумовленим ферментативним дефектом. Лейкоенцефаліт відносять до міє-лінокластичного типу. У процесі з'ясування етіології лейкоенцефа-літу виникла думка про стосунок цього захворювання до повільних інфекцій, пов'язаних з латентним багаторічним переживанням вірусу в організмі (вірус простого герпесу, кіру та ін.). Активізація його відбувається під впливом деяких факторів. При попаданні у нервову систему повільні віруси, що активізувалися, зумовлюють розвиток гострого або хронічного прогредієнтного процесу. Крім ураження білої речовини при лейкоенцефаліті спостерігають дистрофічні зміни у нервових клітинах.
Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 581;