Пірамідний і екстрапірамідний тип підвищення м'язового тонусу 5 страница

Одним із видів зорової агнозії є алексія — порушення здат­ності читати й розуміти написане. При цьому, звичайно, зазнає розладу і письмо, хоча повної аграфії не спостерігається. Алексія виникає при процесах у кутовій звивині.

Для виявлення агнозії хворому пропонують впізнавати пред­мети по зорових, слухових, дотикових, нюхових, смакових сприй­няттях, а також перевіряють схему тіла, тобто здатність визнача­ти положення та розміри окремих частин свого тіла, пальців, його відношення до порушень, пов'язаних з його хворобою.

Розлади мови

Мова — виключно людська функція, яка є, з одного боку, за­собом мислення, інтелектуальної діяльності, а з другого — засобом спілкування. Цитоархітектонічні поля, пов'язані переважно з мо­вою, властиві тільки корі великого мозку людини.

Паралельно з розвитком мови в корі великого мозку людини сформувалась функціональна система, яка забезпечує складні функції сполучення рухів мовних м'язів, що утворюють звуки, склади, слова. Для цього спеціалізувалась частина рухового ана­лізатора, яка пов'язана з проекційною зоною для рухів язика, губ, гортані і розташована в задньому відділі нижньої лобової звивини (центра Брока) в лівій півкулі (у правшів).

Поряд з розвитком рухових мовних механізмів у людини йшов процес розпізнавання відповідних умовних звукових сигналів — гнозія мови. Спеціалізована ділянка аналізу та синтезу таких сигналів концентрувалась неподалік від кіркового кінця слухового аналізатора, у задньому відділі верхньої вискової звивини (центр Верніке).

У здійсненні мовних функцій беруть участь складні функціо­нальні системи, що охоплюють великі території кори з їхніми зв'язками, але клінічний досвід показує нерівнозначність окремих часток кори в походженні мовних розладів.

Втрата моторної або сенсорної функції мови носить назву афа­зії (від грецьк. phasis—мова). Згідно з класифікацією розрізня­ють моторну, сенсорну та семантичну афазії.

Моторна афазія може бути аферентною (кінестетичною), ефе­рентною (кінетичною) і лобовою динамічною. Аферентна афазія виникає при ушкодженні нижніх відділів зацентральної звивини і пов'язана з порушеннями орального праксису. Хворий не може виконати артикуляційні рухи за завданням, не може відтворити рухи дослідника. Це призводить до заміни одних артикуляцій ін­шими, до заміни звуків — фонем (замість «к» вимовляється «х» або «т», замість «л»—«н» тощо). Це призводить до спотворення значення слів. Нерідко вимова добре засвоєних слів зберігаєгься, але нові й складні в артикуляційному відношенні слова хворий не вимовляє. Мова як складна функціональна система розпадає­ться.

Еферентна афазія виникає при ураженні центра Брока в задній частині нижньої лобової звивини лівої півкулі (у правшів). Вана пов'язана з дезорганізацією механізму внутрішньої мови і рухо­вого акту, який лежить в її основі; характеризується втратою рухо­вої програми слова. Не позбавлений здатності вимовляти звуки, хворий не може переключатися з одного звука на інший і вимов­ляти склади та слова. Аналогічно страждає і структура речень, з яких випадають окремі слова, особливо дієслова та сполуч­ники.

Лобова динамічна афазія виникає при ураженні кіркової зони, розміщеної вперед від центра Брока. Основним дефектом тут бу­де відсутність мовної ініціативи, мовна аспонтанність. Хворий мо­же повторювати слова, вимовляти їх правильно, але повторення довгих рядів не виходить, спостерігається персеверація, затримка на якомусь слові.

Моторна афазія звичайно поєднується з аграфією (неможли­вість писати). Аграфія, як і моторна афазія,—це один із вид'в апраксії. При ураженні задніх відділів середньої лобової звивини аграфія може бути ізольованим симптомом, не поєднуючись з афа­зією.

Сенсорна афазія — це втрата здібності розуміти звернену мову. Розрізняють акустико-гностичну і акустико-мнестичну форми сен-сомоторної афазії.

Акустико-гностична афазія (з порушенням фонематичного слу­ху) виникає при ураженні задніх відділів верхньої вискової звиви­ни (центра Верніке) і характеризується порушенням складних форм звукового аналізу та синтезу. Хворий втрачає здатність впі­знавати звуки й розуміти слова. Моторна функція мови у таких хворих зберігається, але, не розуміючи слів, хворі втрачають мож­ливість контролювати свою мову і допускають в ній обмовки (па­рафазії). В тяжких випадках мова таких хворих стає зовсім не­зрозумілою, являючи собою набір слів, не пов'язаних між собою за змістом (словесна мішанина).

Акустико-мнестична афазія, яка виникає при ураженні серед­ніх відділів вискової ділянки, полягає в тому, що хворий забуває назви предметів. Мова таких хворих по суті не міняється, але вона рясніє багатьма парафазіями та персевераціями.

При сенсорній афазії зазнає втрат не тільки усна мова, а й пов'язані з нею читання та письмо (алексія і аграфія). Контакти з такими хворими в тяжких випадках бувають дуже утрудне­ними.

Семантична афазія виникає при ураженні висково-тім'яно-поти-личної ділянки і характеризується забуванням слів та утруднен­ням у використанні складних логіко-граматичних структур. Хворі можуть вільно спілкуватися з людьми, їхня мова буває зрозумі­лою, хоча і бідною на іменники. Приховуючи свій дефект, хворі замінюють назви предметів їх описом: рука — «щоб писати», ста­кан — «щоб пити» тощо. Поряд з цим хворі знають правильні на­зви предметів і при підказці стверджують правильні відповіді і відкидають неправильні. Часом досить буває підказати перший склад забутого хворим слова, щоб він закінчив його правильно. При семантичній афазії хворі не можуть уловити смислової різни­ці між висловами, побудованими із складних понять (наприклад, «брат матері» і «мати брата»), не можуть розібратися у взаєм­ному розміщенні предметів тощо. При такій локалізації осередку настає порушення лічби (акалькулія).

Дослідження розладів мови починається під час збирання анам­незу, коли можна оцінити спонтанну мову хворого. Далі прова­диться перевірка розуміння усної мови, тобто розуміння відмін­кових стосунків, окремих слів, фраз, конструкцій різної складнос­ті. Досліджують також здатність відтворювати усну мову, окремі склади, слова, фрази, можливість рядової та автоматизованої мо­ви, підтримування розмови, рядова лічба та здатність виконувати арифметичні дії. Поряд з усною мовою перевіряється розуміння письмової мови та читання вголос. Для дослідження письма пере-

віряють письмо під диктовку та написання назв предметів, які показують хворому, написання відповідей на пропоновані усно пи­тання, запис історії свого захворювання.

Слід пам'ятати, що розлади мови можуть виникати і при ін­ших ураженнях нервової системи. При парезі або паралічі м'язів артикуляційного апарату, насамперед язика, мова стає нерозбір­ливою, невиразною (дизартрія). В тяжких випадках мова стає неможливою (анартрія). При паркінсонізмі також страж­дає мова, вона робиться маловиразною, монотонною, затухаючою. Захворювання мозочка, яке супроводжується атаксією, характери­зується скандованою мовою. Порушується мова у людей, які втра­тили в ранньому дитинстві слух. В цих випадках розвивається глухонімота, або сурдомутизм. Мутизм, тобто німота, може бути і при істерії.

Розлади психіки

Розлади психіки можуть виникнути при будь-якій локалізації патологічного процесу в корі великого мозку, особливо при дифуз­них ураженнях.

Найчастіше порушення психіки зустрічаються при пошкоджен­ні лобових часток. У хворих різко знижується інтелект, звужує­ться коло інтересів, вони стають байдужими до дотримання пра­вил пристойності, стають неохайними, нечупарними, у їхній пове­дінці відзначаються риси пуерилізму (дитячості). Поряд з бради-психією — апатією, зниженням ініціативи, торпідністю психічних процесів, ослабленням пам'яті та уваги — у хворих спостерігаються характерні емоціональні порушення — добродушність, ейфорія, мо-рія (придуркуватість), пустотливість, схильність до банальних жартів, а також посилення примітивних пристрастей (гиперфагія, гіперсексуальність). Критика щодо свого стану у хворих знижена.

При двобічному ушкодженні лобових іасток та передніх відді­лів мозолистого тіла виникає абулія (відсутність волі), хворі стають зовсім індиферентними, байдужими.

Розлади психіки при поєднанні уражень кори лобової частки з ураженням кірково-підкіркових зв'язків звичайно супроводжую­ться появою рефлексів орального автоматизму, хапальними фено­менами кисті та стоп.

При ураженні медіальної поверхні півкуль, зокрема старої та стародавньої кори, яка відноситься до лімбічної системи, розви­ваються різкі порушення в емоціональній сфері. Характерні па-роксизми страху, тривоги, емоціональна нестійкість, загальна роз-гальмованість, ейфорія чи апатія. Емоціональні порушення у хво­рих поєднуються з розладом орієнтацій у часі та місці. У хворих порушується пам'ять, особливо на сьогоденні події.

Особливості ураження правої та лівої півкулі

Деякі клінічні прояви органічних захворювань мозку специфіч­ні для ураження тієї чи- іншої півкулі. При втягненні в патологіч­ний процес лівої півкулі у правшів, як правило, розвиваються афатичні розлади, аграфія, акалькулія, алексія. Локалізація осе­редку у правій півкулі проявляється емоціональними порушеннями (ейфорією або депресією), галюцинаціями, амузією. Характерною ознакою правопівкульного осередку є апракто-агностичний син­дром, який полягає в некритичному ставленні хворого до свого стану, анозогнозії, порушенні схеми тіла, відсутності активної установки на одужання. Нерідко ураження правої півкулі при гострих ураженнях мозку (інсульти, травми) супроводжується так званими паракінезами, або автоматизованою жестикуля­цією, тобто автоматичними, несвідомими рухами гомолатеральних патологічному осередку кінцівок.

ПАТОЛОГІЯ ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Основні функції

На основі анатомо-функціональних даних нервову систему прийнято поділяти на соматичну, або анімальну, яка відповідає за зв'язок організму з зовнішнім середовищем, і вегетативну, або рослинну, котра регулює фізіологічні процеси внутрішнього середо­вища організму, забезпечуючи його сталість та адекватні реакції на вплив зовнішнього середовища. Вегетативна нервова система відає спільними для тваринних та рослинних організмів енерге­тичними, трофічними, адаптаційними і захисними функціями. В аспекті еволюційної вегетології вона є складною біосистемою, що забезпечує умови для підтримання існування та розвитку орга­нізму як самостійного індивіда та пристосування його до навко­лишнього середовища.

Вегетативна нервова система функціонує за неодмінної участі екзогенних факторів, що цілком природно входять у її функціо­нальну структуру. Вона іннервує не тільки внутрішні органи, а й органи чуттів та м'язову систему. Дослідження симпатичної нерво­вої системи показали, що вегетативна та соматична нервова систе­ма перебувають у постійній взаємодії. В організмі вони настільки тісно переплітаються між собою, що розділити їх часом буває неможливо. Це видно на прикладі зіничної реакції на світло. Сприйняття та передачу світлового подразнення здійснює соматич­ний (зоровий) нерв, а звуження зіниці відбувається за рахунок вегетативних, парасимпатичних волокон окорухового нерва. Посе­редництвом оптико-вегетативної системи світло безпосередньо

впливає через око на вегетативні центри гіпоталамуса та гіпофіза (тобто можна говорити не тільки про зорову, а й про фотовегета-тивну функцію ока).

Як зазначалось вище, анатомічною відмінністю будови вегета­тивної нервової системи є те, що нервові волокна не йдуть від спинного мозку чи відповідного ядра черепного нерва безпосеред­ньо до робочого органа, як соматичні, а перериваються у вузлах симпатичного стовбура та інших вузлах вегетативної нервової си­стеми. Завдяки тому, що прегангліонарні волокна певного сегмен­та сильно розгалужу кпься і закінчуються на кілько^ вузлах, ство­рюється дифузність реакції при подразненні одного чи кількох преганглюнарних волокон

Рефлекторні дуги симпатичного відділу вегетативної нервової системи можуїь замикатися як у спинному мозку, так і в указаних вузлах.

Важливою відмінністю вегетативної нервової системи від соматичної є будова волокон. Вегетативні нервові волокна належать до волокон типу В та С, вони тонші, ніж соматичні, покриті тон­кою мієліновою оболонкою або зовсім не мають її (безмієлінові або безм'якушеві волокна). Проведення імпульсу по таких во­локнах відбувається значно повільніше, ніж по соматичних у се­редньому 0,4—0,5 м/с по симпатичних та 10,0—20,0 м/с—по пара­симпатичних Кілька волокон може бути обгорнено однією неври­лемою (шваннівською оболонкою), тому збудження по них може передаватися за кабельним типом, тобто хвиля збудження, що \ ./ перебігає по одному волокну, може передаватися на волокна, що / перебувають на даний момент у спокої. У результаті цього до кін­цевого пункту призначення нервового імпульсу приходить дифузне збудження по багатьох нервових волокнах. Допускають і пряму передачу імпульсу через безпосередній контакт немієлінізованих волокон

Основну біологічну функцію вегетативної нервової системи — трофоенергетичну поділяють на гістотропну, трофічну — для під­тримання певної структури органів та тканин та ерготропну — для розгортання їхньої оптимальної діяльності.

Якщо трофотропна функція спрямована на підтримання дина­мічної сталості внутрішнього середовища організму (його фізико-хімічних, біохімічних, ферментативних, гуморальних та інших кон­стант), то ерготропна—на вегетативно-метаболічне забезпечення різноманітних форм адаптивної цілеспрямованої поведінки (розу­мової та фізичної діяльності, реалізації біологічних мотивацій — харчової, статевої, мотивацій страху та агресії, адаптації до змін­них умов зовнішнього середовища).

Вегетативна нервова система реалізує свої функції в основному такими шляхами- 1) регіонарною зміною судинного тонусу, V' 2) адаптаційно-трофічною дією; 3) керуванням функціями внут­рішніх органів.

Як відомо, на основі морфологічних, а також функціональних та фармакологічних особливостей вегетативну нервову систему поділяють на симпатичну, котра переважно мобілізується при реа­лізації ерготропної функції, та парасимпатичну, більше спрямо­вану на підтримання гомеостатичної рівноваги—трофотропноі функції.

Ці два відділи вегетативної нервової системи, функціонуючи здебільшого антагоністично, забезпечують, як правило,подвійну іннервацію тіла (табл. 1).

Парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи є дав­нішим. Він регулює діяльність органів, відповідальних за стан­дартні властивості внутрішнього середовища. Симпатичний відділ розвивається пізніше. Він змінює стандартні умови внутрішнього середовища та органів стосовно до здійснюваних ними функцій Це пристосувальне значення симпатичної іннервації, зміну нею функціональної здатності органів установив І. П. Павлов. Симпа-

Таблиця І. Подвійна Іннервація органів

тична нервова система гальмує анаболічні процеси та активізує катаболічні, а парасимпатична, навпаки, стимулює анаболічні та гальмує катаболічні процеси.

Симпатичний відділ вегетативної нервової системи широко представлено в усіх органах. Тому процеси в різних органах та системах організму знаходять відображення і в симпатичній нер­вовій системі.-її функція залежить і від центральної нервової си­стеми, ендокринної системи, процесів, що відбуваються на пери­ферії та у вісцеральній сфері, а тому її тонус нестійкий, рухливий, потребує постійних пристосувально-компенсаторних реакцій.

Парасимпатичний відділ є автономнішим і не перебуває у та­кій тісній залежності від центральної нервової та ендокринної систем, як симпатичний. Варто пригадати пов'язану з загально-біологічним екзогенним ритмом функціональну перевагу у певний час того чи іншого відділу вегетативної нервової системи, удень, наприклад, симпатичного, уночі — парасимпатичного. Загалом для функціонування вегетативної нервової системи характерні періодичність, що пов'язують, зокрема, з сезонними змінами харчуван-і ня, кількістю вітамінів, що надходять до організму, а також світ­лових подразнень (оскільки оптико-вегетативна, або фотоенергетична система бере участь в періодичності більшості процесів, що відбуваються в організмі).

Зміни функцій органів, які іннервує вегетативна нервова си­стема, можна досягти, подразнюючи нервові волокна цієї системи, а також дією певних хімічних речовин. Одні з них (холін, ацетилхолін, фізостигмін) відтворюють парасимпатичні ефекти, інші (но-радреналін, мезатон, адреналін, ефедрин) — симпатичні. Речовини першої групи називають парасимпатоміметиками, а речовини дру­гої групи — симпатоміметиками. Ацетилхолін є медіатором, що виділяється в усіх проміжних гангліях вегетативної нервової си­стеми і в постгангліонарних парасимпатичних волокнах. У пост-гангліонарних симпатичних волокнах виділяється норадреналін, який впливає на бета-адренорецептори. У зв'язку з цим парасим­патичну нервову систему називають іще холінергічною, а симпа­тичну — адренергічною.

Різні речовини впливають на різні відділи вегетативної нер­вової системи; нікотин і тетраетиламоній блокують зв'язок між передвузловими волокнами та вузлами, ерготамін паралізує пост- ^\ / гангліонарні симпатичні волокна, а атропін та скополамін — пост-гангліонарні парасимпатичні нервові волокна.

У здійсненні специфічних функцій вегетативної нервової систе­ми велике значення мають її синапси.

Функціональну специфіку внутрішніх органів визначає орган, що одержує нервовий імпульс, тобто хімічна специфіка тієї чи іншої тканини, яка реалізує синаптичне збудження, а не специ­фічні особливості тих чи інших вегетативних волокон. Так, якщо перерізати парасимпатичні волокна барабанної струни і до ди­стального кінця підшити діафрагмальний нерв, то після регенера­ції він буде функціонувати як барабанна струна.

До вегетативної функції належить, зокрема, акт сечовипускан­ня. Спинальний центр симпатичної іннервації сечового міхура мі­ститься у бічних рогах L2, La—L4 сегментах спинного мозку, а парасимпатичної — Sg—84. Симпатичні волокна, які йдуть до сечового міхура через нижнє підчеревне сплетення та міхурові нерви, викликають скорочення внутрішнього сфінктера та розслаб­лення m. detrusor urinae (витіснювача сечі). Підвищення тонусу симпатичної нервової системи призводить до затримки сечі. Пара­симпатичні волокна йдуть до сечового міхура через тазовий нерв. Вони розслаблюють сфінктер та скорочують m. detrusor urinae Підвищення тонусу парасимпатичної системи призводить до не­тримання сечі. В акті сечовипускання беруть участь м'язи перед­ньої черевної стінки та діафрагми. Надсегментарний контроль сечовипускання здійснює складна система, представлена у різно­манітних відділах стовбура мозку, базальних вузлах, лімбічній системі та корі. Кірковий центр сечовипускання, що забезпечує довільний акт сечовипускання, міститься у біляцентральній ча­сточці. Еферентні волокна до спеціальних центрів сечовипускання проходять у внутрішніх відділах пірамідних шляхів. Аферентаціюміхура забезпечують спинно-таламічні шляхи та задні стовбури.

Вегетативна нервова система тісно пов'язана з ендокринними залозами: з одного боку, вона іннервує залози внутрішньої секре­ції та регулює їхню діяльність, з іншого — гормони, що виділяю­ться залозами внутрішньої секреції, здійснюють регулюючий вплив на тонус вегетативної нервової системи. Тому правильніше говорити про єдину нейрогуморальну регуляцію організму. Гормон мозкової речовини надниркових залоз (адреналін) та гормон щитовидної залози (тиреоїдин) стимулюють симпатичну нервову систему. Гормон підшлункової залози (інсулін), гормони кіркової: речовини надниркових залоз, а також гормон вилочкової залози ! (в період росту організму) стимулюють парасимпатичний відділ, гормони гіпофіза та статевих залоз здійснюють стимулюючий вплив на обидва відділи вегетативної нервової системи. Активність ве­гетативної нервової системи залежить також від концентрації в крові та тканинних рідинах ферментів та вітамінів.

З гіпофізом тісно пов'язаний гіпоталамус, нейросекреторні клі­тини якого надсилають нейросекрет у задню частку гіпофіза. В загальній інтеграції фізіологічних процесів, які здійснює веге­тативна нервова система, особливу значимість становлять постійні і реципрокні зв'язки між симпатичною та парасимпатичною систе­мою, функції інтерорецепторів (зокрема, судинних рефлексогенних зон), гуморальні вегетативні рефлекси та взаємодія вегетативної нервової системи з ендокринною системою та соматичною, особ­ливо з її вищим відділом — корою півкуль великого мозку.

Симптоматика вегетативних розладів

Вегетативні розлади можуть виявлятися у переважанні тонусу того чи іншого відділу вегетативної нервової системи (у симпатико- або ваготонії за Едінгером або Гессом).

Для осіб з симпатикотонією характерні блискучі очі з широ­кими зіницями, бліда суха шкіра та посилений пиломоторний рефлекс, білий дермографізм, тахікардія, підвищений артеріальний тиск, тахіпное, запор, схильність до схуднення, мерзлякуватості, бентежності, підвищена працездатність (особливо увечері), ініціа­тивність при зниженій зосередженості.

При ваготонії характерні: звуження зіниць, гіпергідроз, бради­кардія, зниження артеріального тиску, дихальна аритмія, гіперсалівація, яскравий червоний дермографізм, схильність до ожирін­ня, непритомність, боязкість, нерішучість, апатія, безініціативність, підвищення працездатності у ранкові години.

У клініці протиставлення симпатичної (адренергічної) та пара­симпатичної (холінергічної) систем не виправдало себе. Чиста ваго- або симпатикотонія практично майже не зустрічається, як правило, доводиться констатувати змішані симпатичні та пара­симпатичні прояви (наприклад, гіпергідроз та тахіпное, підвищен­ня артеріального тиску; брадикардія і білий дермографізм та інші прояви ваготонії тощо). У кращому випадку виявляють ваго-або симпатикотонію в окремих функціональних системах (наприк­лад, адренергічне переважання в серцево-судинній та холінергіч-не—у травній системі), хоча в деяких випадках можна говорити про конституційне, вроджене домінування тієї чи іншої системи, підвищення їхнього тонусу у клініці деяких захворювань (вагото­нії при бронхіальній астмі, набряку Квінке, симпатикотонії при хворобі Рейно, мігрені).

При деяких станах обидва відділи діють не антагоністично, а синергічне. Так, підвищується тонус обох відділів вегетативної нервової системи при гарячковому стані, і різко знижується при шоку. При швидкій мобілізації ресурсів провідну роль відіграє симпатичний відділ, а при переході до тривалого напруження — парасимпатичний.

Поза ваго- або симпатикотонією говорять про одночасну зміну (підвищення або зниження) тонусу обох відділів — амфотонію (або невротонію): гіперамфотонію, або позитивну амфотонію, на­приклад в період статевого дозрівання, та гіпоамфотонію, або негативну амфотонію в інволюційний період; про нормотонію (при рівновазі обох систем) та про дистонію (при порушенні цієї рівноваги).

Синдром вегетосудинної дистонії, який свідчить про вегетативну дисфункцію, може бути генералізованим або локальним, що зачі­пає переважно яку-небудь одну вісцеральну систему, наприклад серцево-судинну (нейроциркуляторна дистонія, або нейроциркуля­торна астенія), травну (нейрогастральна, або нейротравна, дисто­нія), терморегуляторну (з клінічними проявами у вигляді фебриль-них криз, субфебрильної температури тіла) та ін.

Вегетативним порушенням властива періодичність та пароксиз-мальність — періодичне загострення вегетативної симптоматики у вигляді різноманітних вегетативно-судинних пароксизмів (криз).

Симпатико-адреналові кризи проявляються артеріальною гіпер­тензією, тахікардією, мідріазом, гіпертермією, гіперглікемією, бо­лем у ділянці грудної клітки та голови, ознобоподібним гіперкіне­зом, тривогою, почуттям страху смерті і звичайно закінчуються випусканням великої кількості світлої сечі.

Вагоінсулярні (парасимпатичні) кризи характеризують арте­ріальна гіпотензія, гіперпдроз, шлунково кишкові дискінезії, за­паморочення, нудота, утруднення дихання. Одним із різновидів вагоінсулярної кризи є непритомність, що виникає на тлі гострого недокрів'я мозку (в результаті втрати крові, психічної травми, больового подразнення, приступу затяжного кашлю, різкого вста­вання після нічного сну тощо).

Нерідко кризи бувають змішаного типу, коли вказані прояви поєднуються, часом закономірно змінюючи один одного (симпатиковагальні кризи).

Кризи можуть виникати в різний час доби, у частини хворих вони проявляються у визначений час дня або ночі.

При патології гіпоталамуса можливий розвиток нейроендокрин-нообмінних синдромів (гіпоталамо-гіпофізарної кахексії, нецукро-вого діабету, синдрому Іценка— Кушінга та ін.), порушень сну та неспання, емоційної сфери тощо.

Ураження периферичних відділів вегетативної нервової системи супроводять симпаталгії — пекучий настирливий біль з тенденцією до генералізації, периферичні судинні розлади (збліднення, почер­воніння, ціаноз, зміна температури шкіри, наприклад, при хворобі Рейно), змішані ангіотрофічні порушення (набряк Квінке). і

Спостерігають також розлади потовиділення, функцій пиломо| торів, внутрішніх органів, органів малого таза, зокрема синдром нейрогенного сечового міхура.

Вважають, що при ураженні надсегментарних відділів нервової системи виникає так званий ііеаа^альмований міхур (рефлекторний або гіперрефлекторний) з імперативними позивами або мимовіль­ним сечовипусканням за наявності в міхурі мінімальних кількостей сечі; при ураженнях, що зачіпають периферичну рефлекторну ду­гу,— автономний (гіпорефлектррний^ з рідкими—плинами, і^пдн сечовипускання виникає лиїїїе"гіри об'ємі сечі, що значно переви­щує нормальний рівень.

Методи клінічного дослідження

При дослідженні вегетативної нервової системи багато клініч­них ознак (порушення вегетативної іннервації, судинних, трофіч­них та ін. розладів) виявляють уже при опитуванні та соматич­ному обстеженні (зміна ширини зіниць — мідріаз при симпатико-тонії або міоз при ваготонії, патологічна сухість слизової оболонки рота, та шкіри або гіперсалівація і гіпергідроз, блідість шкіри, ла­більність вазомоторів обличчя, тахі- або брадикардія, судинна гі-пер- або гіпотензія, запор або понос, зниження або підвищення кислотності шлункового соку, наявність больового синдрому, гер­песу, трофічних виразок та ін.).

Висновки про тонус вегетативної нервової системи роблять за станом вегетативних рефлексів. У клініці звичайно досліджують соматовегетативні, шкірні вегетативні та потові рефлекси.

До соматовегетативних рефлексів відносять вегетативні рефлек­си положення, засновані на деякому підвищенні тонусу парасимпа­тичного відділу вегетативної нервової системи в положенні лежачи

Відзначають коливання пульсу та артеріального тиску (у нор­мі відповідно на 8—12 ударів та 0,65—1,3 кПа, або 5— 10 мм рт. ст.) з прискоренням пульсу та підвищенням артеріаль­ного тиску при переході з горизонтального положення тіла у вер­тикальне (г^т^гтпт,іиши"і ррфлрк-г ПрЄвЄЛя) або СПОВІЛЬНЄННЯМ

пульсу та зниженням артеріального тиску при переході з вертикаль ного в горизонтальне положення (кліностатичний рефлекс Да-ніелополу), при нахилі голови назад в положенні хворого стоячи (рефлекс Ортнера) відзначають уповільнення пульсу на 4—8 уда­рів, при підвищенні тонусу парасимпатичного відділу уповільнення пульсу більш виражене

До другої групи соматовегетативних рефлексів відносять око серцевий рефлекс Лшнера—Даньїні та подібні до нього рефлекси (соляцдий,- емюі^рттйднийт-ліднеб^нно-серцевий).