Пірамідний і екстрапірамідний тип підвищення м'язового тонусу 7 страница

Зміни хімічного складу спинномозкової рідини бувають досить показовими при деяких захворюваннях нервової системи і можуть бути використані в клініці. Особливо діагностичне та прогностич­не значення має дослідження вмісту глюкози, хлориду та калію. У спинномозковій рідині здорових людей міститься 2,6325— 4,995 ммоль/г глюкози, тобто приблизно 20 % нижче за рівень глюкози у сироватці крові (2,775—5,55 ммоль/л), і 120— 130 ммоль/л хлоридів. Зростання вмісту глюкози у спинномозковій рідині відзначають при деяких формах менінгіту (туберкульозний, епідемічний), деяке зростання може бути при епідемічному енцефа­літі, цукровому діабеті та ін. Зменшення хлоридів також спостері­гають при менінгіті, особливо туберкульозному. Зниження рівня глюкози і хлоридів протягом тривалого часу може вказувати на несприятливий прогноз захворювання, а поступове підвищення — на покращення його перебігу. Менше діагностичне значення має дослідження спинномозкової рідини на вміст кальцію та інших мікроелементів.

Патологічні синдроми

Менінгеальний синдром характеризується підвищенням тиску спинномозкової рідини (при люмбальній пункції витікає струме­нем), яка може бути прозорою при серозному менінгіті, опале­сцентною при туберкульозному та каламутною при гнійному ме-

нінгіті, а також збільшенням кількості білка, плеоцитозом, змен­шенням вмісту глюкози та хлоридів (туберкульозний та епідеміч­ний менінгіт).

Синдром білково-клітинної дисоціації полягає у відсутності па­ралелізму між підвищенням білка і плеоцитозом (частіше у спин­номозковій рідині виявляють збільшення вмісту білка при нор­мальному або дещо підвищеному цитозі). Цей синдром спостері­гають при венозному застої в субарахноїдальному просторі, лік-ворному застої (пухлинах, кістозному арахноїдиті, пахіменінгіті та ін.).

Наявність плеоцитозу при нормальній кількості білкових ре­човин зустрічається значно рідше і свідчить про ураження мозко­вих оболонок при деяких інтоксикаціях (глистовій, хлорметилпо-хідними речовинами), малярії, бруцельозі та ін.

Компресійний синдром виникає в результаті блоку субарахної-дального простору спинного мозку при пухлині, кістозному арах­ноїдиті, обмеженому пахіменінгіті, травмі, остеохондрозі та спон­дильозі хребтового стовпа, розсіяному склерозі. У таких випадках у спинномозковій рідині виявляють велику кількість білка, виразну ксантохромію, підвищення тиску на початку і його зниження в кінці пункції, позитивні проби Квекенштедта і Стукея—Сікара. Перша проба полягає в тому, що стискання яремних вен під час пункції у нормі викликає венозний застій і підвищення внутріш­ньочерепного тиску, що відбивається на тиску спинномозкової рі­дини у підпавутинному просторі спинного мозку, завдяки чому прискорюється її витікання. У випадку блокади субарахноїдально-го простору спинного мозку стискання яремних вен не впливає на витікання спинномозкової рідини. Другу пробу засновано на тому самому принципі, тільки замість яремних вен під час пункції сти­скають вени живота.

Сифілітичний синдром складається з невеликого плеоцитозу (десятки клітин), підвищеного вмісту білка, позитивної реакції Вассермана при дослідженні крові та спинномозкової рідини, зміни колоїдної кривої. При цьому плеоцитоз складають в основному лімфоцити, значно менше плазматичних клітин і е лише одиничні лейкоцити. Слід відзначити, що цитоз змінюється залежно від клінічної форми нейросифілісу: при ранніх формах з судинно-ме-зенхімними запальними процесами спостерігають збільшення кіль­кості лімфоцитів, а при пізніх (спинна сухотка) з прогресуючими дегенеративними змінами паренхіми нервової тканини плеоцитоз буває незначним або відсутнім.

ДОДАТКОВІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Методи нейрорентгенодіагностики

У нейрорентгенодіагностиці виділяють три основні групи мето­дів: 1) звичайна рентгенографія—краніографія, спондилографія, томографія (пошарова рентгенографія), крупнокадрова рентгено­графія; 2) контрастні методи, засновані на введенні у порожнини та судини повітря або контрастних йому йодовмісних речовин (пневмоенцефалографія, пневмовентрикулографія, пневмоцистерно-графія, мієлографія, ангіографія) і 3) комп'ютерна томографія, що має у 100 разів більшу спроможну здатність, ніж томографія.

Рентгенографію черепа (краніографію) звичайно роблять у бічній та прямій проекціях. У деяких випадках, коли необхідно звернути увагу на ділянку турецького сідла, піраміди вискової кістки, придаткових порожнин носа чи інших відділів черепа, за­стосовують прицільну краніографію.

За допомогою цих методів з'ясовують як загальні, так і міс­цеві зміни кісток черепа, що можуть виникати при підвищенні внутрішньочерепного тиску або внаслідок безпосереднього тиску пухлини на кістку.

Багато діагностичних відомостей можна одержати при бічній рентгенографії, що дає уявлення про розміри черепа, його форму, товщину і структуру кісток, конфігурацію дуг склепіння та основи, стан швів і тім'ячок, рельєф внутрішньої кісткової пластинки, су­динні борозни,турецьке сідло (рис. 49). За допомогою цього знімка

можна виявити дефекти кі­ сток черепа або гіперостози, розходження швів, чужорід­ ні тіла та різноманітні кіст­ кові включення у порожнини черепа.

Пряма рентгенографія дає уявлення про форму че­ репа, симетричність його по­ ловин, товщину кісток, шви та тім'ячка.

Велике значення має рентгенографія й для діагно­ зу зарощення швів (краніо- стеноз), розширення вен (диплое), розростання гра­нуляцій павутинної оболонки — процесів, що нерідко зумовлюють настирливий головний біль у результаті порушення гемо- та лікво-родинаміки.

Речовина мозку недоступна для рентгенографії так само, як і пухлини мозку.

Про наявність патологічного процесу в мозку можна робити висновок тільки на підставі супровідних змін черепа, наприклад осередків обвапнування. Значне підвищення внутрішньочерепного тиску зумовлює посилення пальцьових втиснень або їх згладже-ність, розширення судинних борозенок, розходження черепних швів, потоншення кісток, особливо задніх клиноподібних відростків, турецького сідла, розширення входу в нього та поглиблення його дна (рис. 50).

Рентгенографію хребтового стовпа (спондилографію) роблять у двох проекціях: профільній, або бічній, та фасній, або прямій (рис. 51, а, б). В окремих випадках дослідження доповнюють знім­ками в косих проекціях, прицільними знімками окремих хребців, томографією. На спондилограмах можна визначати зміни у хреб­цях, їхньому зчленуванні у зв'язковому апараті (рис. 51, в—е}. Іноді виявляють природжені дефекти або зміни хребтового стов­па (деформуючий спондильоз та спондилоартроз, остеохонд­роз).

Обширні процеси у хребтовому каналі, спинному мозку та обо­лонках викликають видимі зміни у хребцях — потоншення коренів дужок з медіальних боків, розширення хребтового каналу. Пухли­ни, що виходять з хребтового каналу, можуть розширювати між-хребцеві отвори та викликати деструкцію дужок.

На спондилограмі можна виявити зміни, характерні для мета. статичної пухлини хребців і туберкульозного спондиліту.

Пневмоенцефалографія — це вид контрастної рентгенографії черепа, що дає змогу робити висновок про стан шляхів циркуляції спинномозкової рідини. За рентгенівськими знімками, зробленими із застосуванням цього-методу, можна судити про величину шлу­ночків, їхнє розташування, форму та стан субарахноїдальних про­сторів головного мозку. Метод широко застосовують при діагно­стиці гідроцефалії, локалізації обширних процесів. Повітря, введе­не у кінцеву цистерну після люмбальної пункції (у положенні си­дячи), піднімається у підпавутинному просторі спинного мозку до мозочково довгастомозкової цистерни, проходить крізь серединну та бічну апертури IV шлуночка до IV шлуночка, звідти через водо­провід середнього мозку потрапляє до III шлуночка, а потім крізь міжшлуночкові отвори — до бічних шлуночків. Відразу після вве­дення повітря роблять рентгенівські знімки черепа у двох проекціях.

На знімках видно порожнини мозку^ що містять повітря. Мож­на помітити незаповненість одного з шлуночків повітрям або змі­щення його убік внаслідок спайок, що виникли після запального процесу. Іноді видно кістозне розширення субарахноїдальних про­сторів, або навпаки, внаслідок злипливого процесу повітря на певній ділянці не заповнює підпавутинні простори, що дозволяє діагностувати кістозний або злипливий арахноїдит.

Оскільки введення великої кількості повітря є болісним для хворого (нестерпний розпираючий головний біль, нудота, блюван­ня), поперекову пункцію роблять двома голками: з нижньої голки краплями витікає спинномозкова рідина, а у верхню вводять повіт­ря із шприца або спеціального приладу.

Метод уповільненої спрямованої пневмоенцефалографії дозво­ляє за допомогою фракційного введення невеликих порцій повітря та частих контрольних знімків по черзі виявляти різні відділи лік-ворної системи головного мозку.

Ангіографію проводять після штучного контрастування судин мозку малопроникною для рентгенівських променів контрастною речовиною (кардіотраст, діодон та ін.), введеною в кількості 10— 15 мл в артеріальний кровотік (найчастіше у сонну артерію). На серії рентгенівських знімків черепа, зроблених за допомогою авто­матичних змінників, що працюють синхронно з рентгенівською трубкою, в момент проходження контрастної речовини по судин­ному руслу стримують зображення артеріальних (артеріограма) та венозних (венограма) судин мозку і водночас — басейну сонної артерії та вертебробазилярного судинного басейну.

Ангіографія головного мозку має велике значення при діагно­стиці пухлин півкуль мозку, ділянки турецького сідла, аневризм, аномалій розвитку судинної системи, посттравматичних підоболон-кових гематом, абсцесів та інших захворювань. За допомогою ангіографії можна точно визначити локалізацію та характер по-

рушення мозкового кровообігу, ознаки оклюзійного ураження су­дин, виявити розшаровуючу або артеріовенозну аневризму, звиви­стість, петлястість, асиметричне відходження судинних гілок, стеноз, рівень закупорки та його поширеність, а також стан і шля­хи колатерального кровообігу На з'ясуванні дислокації судин моз­ку і новоутворених судин у пухлині або капсулі абсцесу засновано діагностику обширних внутрішньочерепних процесів Застосовува­ні методи ангюграфічного дослідження можна розділити на пунк-щйні та катетеризаційні сонну або хребтову артерію пунктують безпосередньо або підводять до їхнього устя катетер після пункції периферичної судини (ліктьової, плечової, підключичної, стегнової артерій)

Панангіографію голови — контрастування всіх чотирьох магі­стральних судин—здійснюють пункцією аорти або при підведенні катетера в дуги аорти з периферичних судин. Найширше засто-

сування одержали такі методи церебральної ангіографії: каротид-на пункційна (контрастну речовину вводять по току крові або ретроградне), вертебральна пункційна, брахіальна пункційна та катетеризаційна, підключична пункційна, аксилярна пункційна, феморальна катетеризаційна.

Останнім часом провідними методами дослідження у діагнос­тиці внутрішньочерепних пухлин, а також абсцесів мозку та гема­том є комп'ютерна та ядерно-магнітно-резоі.ансна томографія, а в діагностиці судинної патології — ангіографія.

Мієлографію — рентгенографію хребтового стовпа після штуч­ного контрастування його підпавутинного простору — проводять для дослідження лікворної системи спинного мозку з метою ви­явлення блоку в субарахноїдальному просторі спинного мозку при його захворюваннях (пухлини, арахноїдит).

Розрізняють низхідну і висхідну мієлографію. При низхідній міелографії застосовують важку контрастну речовину (ліпоїдол, майодил). її вводять звичайно шляхом субокципітальної пункції хворому, що сидить. Спускаючись униз контрастна речовина зу­пиняється над патологічним процесом, який блокує лікворні шля­хи (пухлина, фрагмент диска, що випав, та ін.).

Для висхідної міелографії частіше використовують газ — кисень або звичайне повітря (пневмомієлографія). Вводять його після поперекової пункції. Газова бульбашка піднімається вгору і зупи­няється над патологічним осередком, який блокує лікворні шляхи. Для висхідної мієлографії використовують також легкі рентгено­контрастні речовини.

Ізотопна міелографія, що належить до методів радіоізотопної діагностики, полягає в оцінці прохідності субарахноїдального про­стору шляхом сканування або радіометрії (кількісної оцінки ра­діоактивності) після ендолюмбального введення альбуміну люд­ської сироватки, поміченого радіоактивним ізотопом.

Комп'ютерна томографія — принципово новий метод нейро-рентгенодіагностики, здійснюваний за допомогою ЕОМ і заснова­ний на вимірюванні показників поглинання рентгенівського випро­мінювання різними за щільністю тканинами голови. Систему по­слідовного пошарового сканування голови вузьким пучком рент­генівських променів сполучають з детектором, що вловлює втра­ту рентгенівських променів при проходженні їх через різноманітні структури. Рентгенографію тканини здійснюють у переднєзадньому та бічному напрямках при переміщенні на кожен градус (всього 180°). Кількісну характеристику ступеня поглинання випроміню­вання (щільностей) різними ділянками мозку можна одержати в умовних одиницях.

Висока спроможна здатність комп'ютерної томографії дозволяє розрізняти у головному мозку сіру та білу речовину, тканини

пухлин, «бачити» шлуночки та підоболонкові простори мозку. Метод безкровний, зручний, не має протипоказань, з більшим сту­пенем вірогідності дозволяє швидко визначити локалізацію, роз­міри, форму і навіть характер ураження головного мозку. Він є перспективним для фундаментальних досліджень мозку і цілей діагностики у нейрохірургії та неврології.

Електрофізіологічні методи дослідження

Електроенцефалографія — метод реєстрації електричної актив­ності (біопотенціалів) головного мозку. Різниця потенціалів, що виникає у тканинах мозку, дуже мала (не більше 100 мкВ), і тому її можна зареєструвати і виміряти тільки за допомогою спеціаль­ної електронно-підсилювальної апаратури — електроенцефало-графів.

Електроенцефалографічні дослідження, що проводять на сучас­них багатоканальних електроенцефалографах, дозволяють запису­вати одночасно біотоки, одержані від багатьох відділів головного мозку. Виявлені порушення електричної активності мозку мають різний характер при тих чи інших патологічних станах і нерідко допомагають при діагностиці епілепсії, пухлинного, судинного, інфекційного та інших патологічних процесів у головному мозку. Застосування електроенцефалографії допомагає визначити лока­лізацію патологічного осередку, а нерідко і характер захворю­вання.

У «спонтанній» ЕЕГ здорової дорослої людини, що перебуває у стані неспання, розрізняють два види ритмічних коливань по­тенціалу—альфа- і бета-активність (рис. 52). Крім того, розріз­няють тета- і дельта-активність, гострі хвилі та піки, пароксиз-мальні розряди гострих і повільних хвиль (рис. 53).

Альфа-ритм—8—13 коливань за 1 с, амплітуда—ЗО— 1000 мкВ; реєструють в основному у потиличній ділянці.

Бета-ритм—14—35 коливань за 1 с, амплітуда у 2—4 рази /нижча; реєструють в основному у лобовій ділянці.

Дельта-ритм— 1—3,5 коливань за 1 с.

Тета-ритм — 4—7 коливань за 1 с.

Гострі хвилі—коливання з періодом 100—200 мс.

Піки — коливання з періодом 20—60 мс.

Різноманітні аферентні подразнення (світлові, звукові тощо) спричиняють характерні зміни на ЕЕГ (депресія альфа-ритму, фе­номен «засвоєння ритму» при ритмічній світловій стимуляції та ін.).

Ознаками патології на ЕЕГ спокою вважають такі зміни:

десинхронізація активності в усіх ділянках мозку, зникнення або значне зменшення альфа-ритму і переважання бета-активності високої частоти й низької амплітуди;

гіперсинхронізація активності, що проявляється домінуванням регулярних альфа-, бета-, тета-ритмів надзвичайно високої амплі­туди,

порушення регулярності коливань біопотенціалів, що проявляє­ться наявністю альфа-, бета- і тета-ритмів, неоднакових за трива­лістю і амплітудою і не формуючих регулярний ритм,

поява особливих форм коливань потенціалів високої ампліту­ди — тета- і дельта-хвиль, піків і гострих хвиль, пароксизмальних розрядів.

Дезорганізація електричної активності мозку є тонким індика­тором патологічного процесу

Зміни біоелектричної активності мозку при епілепсії бувають різноманітного характеру (див рис. 52, б); майже постійно спо­стерігають швидкі розряди більшої чи меншої амплітуди у вигляді гострих хвиль, піків одиничного або групового характеру Досить часто при епілепсії реєструють поєднання «повільна хвиля — пік». Іноді з'являються окремі патологічні хвилі Зміни на ЕЕГ поси­люються під час приступу, причому при різних приступах ЕЕГ

має свої особливості На початку вели­кого епілептичного приступу відзнача ють пригнічення біоелектричної актив­ності мозку, а потім з'являються висо­ковольтні хвилі При малому приступі чергуються часті повільні хвилі з піко-видними При джексонівських присту­пах поширення розрядів обмежене од­нією півкулею При генералізованих приступах з утратою свідомості вони поширюються по всій корі. Поза при­ступами найхарактернішими є комп­лекси, що складаються з повільних хвиль і розрядів, і періодично виникаючі хвилі великої амплітуди.

Дослідження електричної активності мозку останнім часом за­стосовують для діагностики пухлин головного мозку (визначення їх локалізації та розмірів).

Між характером судинного мозку порушення та показниками ЕЕГ прямого зв'язку виявити не вдається При крововиливах дещо частіше, ніж при розм'якшеннях, реєструють дифузні зміни біо­електричної активності мозку При інфарктах мозку на ЕЕГ най­частіше виявляють локальні зміни.

Реоенцефалографія, застосовувана для вивчення церебральної гемодинаміки при судинних ураженнях головного мозку, реєструє зміни опору тканин голови електричному струму, викликані пуль­совими коливаннями крові

Проводять реоенцефалографію за допомогою одно- або дво­канального реографа, підключеного до електроенцефалографа або електрокардіографа.

В момент систолічного підйому хвилі реограф реєструє збіль­шення електропровідності, а в момент діастолічного спуску — її зменшення Ці зрушення зумовлені тим, що кров має значно вищу електропровідність, ніж решта тканин Тому збільшення кровона-повнення призводить до спаду електричного опору у даній ділянці тіла, а зменшення кровонаповнення — до збільшення опору.

Зміни імпедансу мозку—повного комплексного опору його тканин, що складається з активного (омічного) та реактивного (ємнісного) опорів, зумовлені коливаннями мозкового кровотоку. Реоенцефалограма, будучи кривою пульсових коливань електрич-

ного опору мозку до змінного току високої частоти, що пропуска­ють крізь нього, відбиває обширні зміни мозкових судин при про­ходженні кожної пульсової хвилі (рис 54, а), будучи, таким чином, передусім показником інтенсивності кровонаповнення обстежува­ної ділянки мозку. Крім того, реоенцефалографічна хвиля дає інформацію про зміну еластичності і тонусу мозкових судин і про стан мозкового відтоку (рис. 54, б)

Для дослідження сумарного кровонаповнення великих півкуль застосовують лобово-соскоподібне розміщення електродів, для оцінки кровообігу переважно у басейні передньої мозкової арте­рії—лобове, лобово центральне та лобово-вискове відхилення, для оцінки стану гемодинаміки у басейні середньої мозкової арте­рії — тім'яно-вискове, тім'яно-центральне та висково-вискове від­хилення. Для оцінки стану гемодинаміки у вертебробазилярному судинному басейні використовують потилично-соскоподібне відхи­лення

Реоенцефалографічна крива нагадує сфігмограму. Висхідна частина кривої (від початку реографічної хвилі до точки макси­мального її підйому) відповідає анакротичшй фазі пульсової хвилі

і має швидкий крутий підйом. Низхідна частина кривої (від вер­хівки^ до кінця реоенцефалографічної хвилі) відповідає катакро-тичній фазі пульсової хвилі і характеризується повільним спуском Додатковий зубчик, що відповідає дикротичному зубчику пульсо­вої хвилі, міститься звичайно на середині або між верхньою та середньою третинами катакротичної фази РЕГ. Тривалість анакоо-тичної фази РЕГ залежить від еластичності судинної стінки, що відбиває зміни церебральної гемодинаміки у підфазі швидкого ви­тиснення крові, тобто в період максимального розтягу артерій кров'ю Катакротична фаза РЕГ відбиває стан тонусу судин Три­валість її зростає, і форма кривої стає випуклою при виникненні утруднень відтоку крові від мозку Тривалість анакротичної фази зростає, коли утруднюється приплив крові. Вираженість і кіль­кість додаткових зубчиків РЕГ також відбивають зміни тонусу мозкових судин При підвищенні тонусу судин відбувається значне зменшення величини дикротичного зубчика і зміщення його до верхівки реоенцефалограми При вазодилятацн дикротичний зуб­чик збільшується, стає більш вираженим, глибшим і зміщується до основи реоенцефалографічної хвилі При нестійкості судинного тонусу відзначають кілька дикротичних зубчиків. Верхівка реоен­цефалографічної кривої відповідає точці найбільших змін імпедан­су досліджуваної ділянки Якщо зміни імпедансу відбуваються з великою швидкістю, то верхівка різко загострена, наприклад при артеріовенозному співвусті, коли значна кількість крові з арте­рії, обминаючи капілярну сітку, безпосередньо надходить у вену Зміни імпедансу можуть бути й уповільненими, наприклад при спазмі мозкових судин, коли верхівка РЕГ набуває форми плато

Зміни РЕГ у склеротичній фазі гіпертонічної хвороби відріз­няються від інших змін при загальному та церебральному атеро­склерозі тим, що при гіпертонічній хворобі вищу точку РЕГ утво­рює дикротичний зубчик, перевищуючи верхівку систолічної хвилі, тоді як при атеросклерозі додаткові зубчики частіше відсутні

Реовазографія — метод вивчення судинної системи з викори­станням високочастотного змінного струму для визначення опору ділянок тіла В момент припливу крові опір зростає і реєструють криву, що співпадає зі сфігмограмою (записом пульсу), але від­різняється від неї формою У неврологічній практиці часто роблять реовазографію кінцівок (при радикуліті, невриті, невралгії, полі­невриті та ін )

Ехоенцефалографія є важливим методом діагностики обширних процесів головного мозку (пухлини, кістки, епі- та субдуральні гематоми, абсцеси) і заснована на принципі ультразвукової лока­ції — спрямовані у мозок короткі ультразвукові імпульси відби­ваються від його внутрішніх структур та реєструються Ехоенце-фалограму (ЕхоЕГ) одержують за допомогою ехоенцефалографа,

що має спеціальний п'єзоелектричний датчик, який працює у по­двійному режимі — випромінювача та приймача ультразвукових імпульсів, які реєструє екран осцилографа після їхнього повер­нення

Хвилі ультразвуку, поширюючись, можуть відбиватися, погли­натися та проходити крізь різні середовища.

У діагностиці використовують такі властивості ультразвукових коливань

ультразвукові коливання поширюються з різною швидкістю за­лежно від фізичних властивостей середовищ;

ультразвук, проходячи крізь досліджуваний об'єкт, частково відбивається на межі розділу середовищ,

сигнал може бути зареєстрований у тому випадку, якщо відби­ваюча поверхня утворює з напрямками ультразвукового променя кут, близький до прямого.

Практичне значення у діагностиці обширних утворень порож­нини черепа (пухлина, абсцес, гематома, кіста) має сигнал (М-ехо), відбитий від серединне розташованих структур (III шлу­ночок, епіфіз, прозора перегородка, серп великого мозку). У нормі М-ехо розташоване по середній лінії, відхилення його більш ніж на 2 мм вказує на патологію (рис. 55, а, б).

При менінгоенцефаліті у гострому періоді на ЕхоЕГ виявля­ють ознаки внутрішньочерепної гіпертензії, обумовленої набряком мозку. У деяких випадках може спостерігатися зміщення М-еха,

однак при сприятливому перебігу захворювання ця ознака зникає (рис. 56, а, б).

При інтрацеребральному крововиливі крім зміщення М-еха реєструють складний комплекс відбитих імпульсів різної висоти. Гематомне ехо при інтрацеребральному крововиливі виникає вна­слідок відбиття імпульсів від вилитої крові і ушкодженої мозкової тканини.

Електроміографія — це метод реєстрації коливань біопотенціа­лів м'язів для оцінки стану м'язів та нейрорухового апарату в спокої, при активному розслабленні, а також при рефлекторних і довільних рухах. За допомогою електроміографії можна вияви­ти, чи пов'язана зміна електричної активності з ураженням мото-нейрона або синаптичних і надсегментарних структур.

Електроміографічні дані широко застосовують для уточнення топічного діагнозу та об'єктивізації патологічних або відновних процесів. Висока чутливість цього методу, що дозволяє виявляти субклінічні ураження нервової системи, робить його особливо цінним.

У період функціональної активності нервів і м'язів виникають надзвичайно слабкі (від мільйонних до тисячних часток вольта), швидкі (тисячні частки секунди) та часті коливання електричного потенціалу (рис. 57).

Електроміографію широко застосовують не тільки у невроло­гічній практиці, а й при вивченні ураження інших систем, коли виникають вторинно обумовлені порушення рухової функції (сер­цево-судинні, обмінні, ендокринні захворювання).

При довільному розслабленні м'язів уловлюють тільки дуже слабкі (до 10—15 мкВ) та часті коливання біопотенціалу. Реф­лекторні зміни м'язового тонусу характеризуються незначним збіль­шенням амплітуд частих, швидких та змінних за ритмом коливань біопотенціалів (до 50 мкВ). При довільних скороченнях м'язів

реєструють інтерференційні електро­міограми (з частими високовольтни­ми біопотенціалами до 2000 мкВ).

При прогресивній, м'язовій ди­строфії електроміограму (ЕМ.Г) ха­рактеризує зниження амплітуд біо­потенціалів.

Ураження клітин переднього ро­га спинного мозку викликає зміни ЕМГ залежно від тяжкості пошкод-^\ ження, характеру перебігу захворю­вання та стадії його (рис. 58). При парезі спостерігають розріджені, ритмічні коливання із збільшенням тривалості до 15—20 мс.

Для спастичного парезу харак­терні такі зміни: різке підвищення амплітуд коливань при тонічній на­прузі, послаблення електричної

активності при довільному скороченні м'язів; наявність розрідже­них коливань, зумовлених як паретичними, так і здоровими м'язами.

Ураження переднього корінця або периферичного нерва викли­кає зниження амплітуди та частоти біопотенціалів, зміну форми ЕМГ-кривої. Млявий параліч проявляється «біоелектричною мов­чанкою».

При екстрапірамідному порушенні тонусу і різних гіперкінезах електроміограма відбиває посилення частих коливань у спокої, виникнення ритмічних і тривалих «залпів» коливань.

Шкірна електротермометрія, яку роблять за допомогою елект-рошкірного безінерційного термометра, має велике значення для визначення термоасиметрій, які спостерігають при однобічних ура­женнях периферичної нервової системи (радикуліт різної локалі-* зації, невралгія трійчастого нерва та ін.) та вегетативній дисфунк­ції. При дослідженні шкірної температури необхідно враховувати, ,що вона залежить від стану шкірних артеріол (розширення їх призводить до підвищення температури, звуження—до зниження її). Абсолютні величини температури неоднакові у різних ділянках тіла (відкритих і закритих, дистальних і проксимальних). Необхід­но також враховувати добові коливання температур. Для вивчення терморегуляції використовують ряд функціональних проб. Най­поширенішою є ручна гаряча ванна, перед і після якої досліджу­ють шкірну температуру. До найпоширеніших проб належить і терморегуляційний рефлекс Щербака. Він полягає в тому, що вимірюють ректальну температуру, після чого роблять протягом 20 хв однокамерну ручну ванну (температура 45 °С). По закінчен-

ні процедури температуру вимірюють у прямій кишці протягом 45 хв з інтервалами через кожні 15 хв. У нормі реакція-відповідь складається з двох фаз — зростання температурина 0,3—0,5 °С та повернення до вихідних показників.

Дослідження електрозбудливості нервів та м'язів здійснюють за допомогою спеціального приладу, що дає змогу застосовувати змінний (фарадичний) або постійний (гальванічний) струм та змі­нювати полюс на активному електроді. Досліджують пряму збуд­ливість м'язів, коли подразнюють безпосередньо рухову точку м'я­за, та непряму, коли подразнюють рухову точку відповідного нерва. Здійснюють це за допомогою активного електрода. Пасивний, або індиферентний, електрод розміщують на поперек або на живіт. У нормі катодозамикальне скорочення (КЗС) більше, ніж анодоза-микальне скорочення (АЗС). Скорочення звичайно швидке, блиска­вичне. Розслаблення відбувається відразу після вимикання струму. Зміна величини сили струму становитькількісну характеристику дослідження. Підвищення сили струму (кількісне зниження збуд­ливості) спостерігають при центральних парезах та первинній атро­фії м'язків. Збочення полюсів при цьому не спостерігають. При різких ступенях атрофії відзначають повну втрату збудливості. При вторинних ^дегенеративних) атрофіях, що спостерігають при ура­женні периферичного нейрона, відзначають реакцію переродження, або дегенерацї, що проявляється кількісними змінами збудливості. Виражені дегенеративні зміни нерва призводять до того, що відпо­відний м'яз не відповідає на змінний струм, а при подразненні по­стійним струмом виявляють збочення полюсів (АЗС > КЗС або АЗС = КЗС). Скорочення м'язів звичайно мляве, червоподібне.

При електродіагностиці можна виявити міастенічну реакцію, що проявляється поступовим згасанням м'язової збудливості. Міотонічна реакція полягає у зниженні фарадичної збудливості м'яза при збереженні гальванічної. Збудливість нервів при серед­ніх величинах струму нормальна, збудливість м'язів — різко під­вищена. При фарадизації м'язів настає тривале скорочення, при гальванізації скорочення має більш млявий характер, тримається довго після розмикання і спадає досить повільно.