ОСОБЛИВОСТІ ЯЗИЧНИЦЬКИХ ВІРУВАНЬ І ПАНТЕОНУ БОЖЕСТВ
Поезія, зокрема усна творчість, будь-якого народу має глибинні витоки. Вона ґрунтується на певних уявленнях про походження народу. Це зумовлено як навколишнім середовищем, так і світобаченням. У цій сукупності спостерігаємо відбиття історичних реалій. Чим глибшою була віра народу, тим бурхливішою була фантазія, що трансформувала образи реальних героїв, надавала їм узагальнюючих рис, знаходила пояснення тих чи інших явищ.
У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу й мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняють їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.
Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв'язок людини з навколишнім середовищем. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же Батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хорс, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.
Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької — "вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необмежену силу.
Дві сили йшли обіруч людини — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.
Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від матері-землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.
Основний пантеон супроводжувала ціла низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. До речі, для слов'ян не характерним було принесення людей у жертву богам.
Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, обожнювалися всілякі духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особлива шана надавалася деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувались. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий,— символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.
Священними вважалися також птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.
Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.
Слов'яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду.
Отже, поетична творчість слов'ян була максимально наближеною до життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання з навколишнім середонищем, оберігаючи його, і передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження роду.
Формування східнослов'янського етносу із самобутніми культурними традиціями активно відбувалося у період так званої зарубинецької культури (І ст. до н. є. - І ст. н. є.).
Основою культури будь-якого народу є його світогляд. Якою ж була картина світу східних слов'ян дохристиянського періоду?
Язичницька міфологія, обрядовість, музично-поетична творчість, ужиткове мистецтво відображували органічний зв'язок людини з природою, адже світобачення давніх слов'ян ґрунтувалося на культі природних сил, поклонінні Землі-Матері - Мокош (богині родючості), а також усьому живому - сонцю, воді, рослинам, тваринам і птахам. Язичницькі релігійні уявлення слов'ян були анімістичними. Наші предки вірили, що все навколишнє середовище живе, і шукали в ньому світоглядні опори, першооснови буття. Так складалися міфи про язичницьких богів, міфологічні уявлення про духів, фантастичних божеств та істот (мавок, русалок, чортів, домовиків, лісовиків та ін.).
До священного слов'янського пантеону належали бог грому і блискавок Перун, боги сонця Хорс, Сварог і Дажбог (покровитель тепла і добробуту), бог вітру Стрибог, бог рослинності Симаргл, бог худоби Велес та ін.
Світоглядні уявлення слов'ян втілилися в образі Світового дерева, вертикальний вимір якого символізував гри царства: небо (гілля), землю (стовбур) і підземелля (коріння), а горизонтальний - ідеї простору (схід - південь - захід - північ) і часу (ранок - день - вечір - ніч), а також чотири пори року (весна - літо - осінь - зима). У календарних обрядах квітуче; дерево символізувало життя, а всохле - смерть.
Яскраве свідчення міфологічного світогляду давніх слов'ян-язичників - міф про створення світу із золотого яйця-райця, яке знесла сонячна Жар-птиця. Образ Світового яйця - джерела світла, тепла, весняного пробудження природи - відображено в символіці давніх писанок. У такий спосіб народ утілював ідею вшанування родючості, творчої сили.
...
Як свідчать історичні джерела, після запровадження християнства ідолів знищували, тому до нашого часу збереглася лише незначна кількість пам'яток язичницької слов'янської скульптури. Найвідоміша з них – так званий Святовит (IX ст.), знайдений у річці Збруч поблизу міста Гусятина на Тернопільщині. У цій статуї відображено цілу систему язичницького світогляду, її виконано у вигляді чотиригранного стовпа заввишки близько З м. На трьох рівнях кожної грані викарбувано зображення, що символізують три світи: вищий (небесний), середній (земний) та нижній (підземний). На верхньому рівні зображено образи богів (на думку дослідників, це Мокош, Лада, Перун та Дажбог), на середньому - маленькі фігурки людей, що взялися за руки, на нижньому -бога, який тримає Землю. Вчені припускають, що це Велес. Завершує стовп гостроверха шапка, що об'єднує лики усіх чотирьох богів.
Після запровадження християнства традиції язичницького мистецтва не зникли безслідно. Вони продовжували існувати поряд із християнським мистецтвом. Таке поєднання двох традицій дістало назву «двовір'я». Саме в культурному просторі двовір'я упродовж багатьох століть розвивалося українське народне мистецтво, поєднуючи старе з новим, зберігаючи зв'язок культур.
Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 1420;