КУЛЬТУРА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослід­ників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Від­тоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утво­рювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. До того ж припускається, що слов'яни не мали пи­семності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матері­альне втілення. Всупереч цьому припущенню деякі дослідники дово­дять, що храми закритої конструкції у слов'янських язичників були, що археологічно прослідковується до IV-V ст. н.е. на подільському Право­бережжі, однак з переходом на так званий "германський спосіб виробництва" українські слов'яни переходять від порівняно крупних горо­дищ до невеликих хутірських поселень, яким відповідали відкриті ка­пища і поклоніння священним деревам, джерелам і річкам.

Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що во­ни були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейсь­кої праспільноти. Не випадково кожний з дослідників праслов'янської міфології легко реконструює її основні риси, порівню­ючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньо­індійськими міфами. Єдине, що викликає сумніви при такому реконструюванні, це достовірність співвідношення конкретних функ­цій богів з їх назвами, адже в кожному разі йдеться про паралелі з міфологіями зовсім інших народів. До цього часу це питання не отримало достовірного наукового висвітлення.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітив­них їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруван­нях про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тва­рину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родю­чість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Місти­чний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт — з наро­дженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світо­будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не ви­падково Перуна називали "Сварожичем"), і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Разом з небесною матір'ю - можливо, Коля­дою, - він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів. Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царс­тва підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні при­роди, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі померлі (оскільки праслов'яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків). Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов'янській фольклорній інтерпретації) за чудову красу­ню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю.

З подальшим зростанням розшарованості в середині слов'янсь­ких племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному ґрунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, князя і його дружини, а Велес - як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Цікаво, що, укладаючи угоду з Візантією, слов'яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Ве-лесом (небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов'яни пов'язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшанову­вали під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народ­ної пам'яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сон­ця—з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни — із заговінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки — з Великоднем, свято Купала — з Івановим днем та ін. Але це стосуєть­ся "верхньої"" частини слов'янського пантеону.

Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важ­ливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в ін­ших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до "офіційного" пан­теону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній пам'яті у вигляді марновірств, фольклорних оповідей та в інших формах, ще й дотепер лишаючись побічними ознаками національної духовної культури.

...

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських наро­дів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступа­ють як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тва­рин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають "дружба" - сучасний "свідок", "дружки" - запрошені з боку молодого, "весільний староста". У записі весільного обряду, вміщеному в жур­налі "Основа" за квітень 1862 p., коли підходить урочистий момент краяння, дружки починають співати:

Дружба меча не має,

Нам короваю не вкрає,

Дайте йму колодача -

Хай нам вкрає калача.

Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів назива­ли жертовний освячений ніж. Однак і "меч" присутній у весільному об­ряді - він висить на "гільці", символі язичницького дерева життя, яке ніби виростає з коровая. Взявши у весільного старости благословення на "краяння" коровая, дружба знімає з гільця "меч" і робить ним у пові­трі символічні знаки військового бою, після чого бере звичайний ніж (колодач) і "крає" коровай на рівні шматки. Дружки в цей час співають:

Дружко коровай крає,

Золотий ножик має.

Ой край, дружбоньку дрібно,

Щоб усім стало рівно,

Пшениця при долині,

Щоб стало всій родині.