Поведінка та її адаптивне значення

Під фізіологічною адаптацією (від лат. аdaptatio - пристосування) розуміють сукупність морфофізіологічних процесів в організмі, які лягли в основу його пристосування до конкретних умов існування у зовнішньому середовищі. Внаслідок адаптації підвищується стійкість організму до впливу низької та високої температури повітря, нестачі кисню, води, освітлення, виду корму і багатьох інших чинників, які пов`язані з екологічними умовами життя та поведінки різних видів тварин. Зміна умов середовища, безумовно, викликає функціональні зрушення в організмі, які при певних умовах, можуть переходити в стан хвороби.

За еколого-генетичною класифікацією фізіологічну адаптацію підрозділяють на видову–успадковану, індивідуальну, що характеризує окрему особину і популяційну. Остання характеризує групу організмів даного виду (породи), які розвиваються в певних умовах середовища (А.Д. Слонім, 1962).

Одні види тварин пристосувалися до холодного клімату, інші – до помірного, треті – до умов високогір’я (яки, лами), а деякі – до тропічного клімату. Є різниця і в пристосуванні тварин до життя в помірній зоні. Одні тварини при відносно оптимальних умовах гарно використовують мізерні кормові засоби, але володіють низькою продуктивністю, інші потребують високоякісних кормів і найбільш ефективно перетворюють їх у продукти, які вживає людина. У напівпустельних районах розводять звичайно високоногих, сухих за будовою тіла тварин, а в районах вологих низин, навпаки, тварин пухкої конституції.

Вплив середовища на організм може мати вирішальне значення. Живий організм – це у вищій мірі саморегулююча система, яка сама себе підтримує, відновлює, спрямовує і навіть вдосконалює. Однак організм підпорядковується до змін навколишнього середовища, що періодично повторюються; зміни дня і ночі, пори року, приливів та відливів у прибережних зонах морів та океанів, коливанням температури і багатьом іншим явищам, які необхідно враховувати при визначенні особливостей адаптації сільськогосподарських тварин.

Механізм адаптації.У процесі адаптації організм тварин реагує як єдине ціле за участю всіх його систем і при провідній ролі кори півкуль мозку. Але першим із різними умовами зіштовхується рецепторний апарат аналізаторів, які реагують на силу подразника та передають сигнали у відповідні нервові центри. Під час дії на організм несприятливих факторів (“надзвичайних подразників” за І.П. Павловим або “стресорів” за Г. Сельє), таких, наприклад, як холод, травми, емоційне збудження, високі рівні шумів, токсини (отрута), надмірні фізичні навантаження, тощо, в організмі виникають реакції подвійної спрямованості. Один вид реакцій – специфічні, пов`язані з якістю фактора, що діє, інший вид – неспецифічні, загальні при дії різних стресорів. Такі реакції, перш за все, мають захисно-пристосувальний характер і спрямовані на пристосування (адаптацію) організму до нових умов, на вирівнювання тих змін, які Павлов називав фізіологічною мірою проти хвороби.

Л.О. Орбелі встановив важливе значення симпатичної нервової системи в адаптації організму, її адаптаційно–трофічне значення. За допомогою симпатичної нервової системи відбувається мобілізація енергетичних ресурсів, стимулюється функція серцево-судинної системи, підсилюється працездатність м`язів, активізуються імунологічні процеси.

Г. Сельє довів, що у процесі розвитку загальної адаптації організму велике значення має гіпофізарно-наднирникова система, і назвав цю реакцію загальним адаптаційним синдромом. Ця реакція проходить три стадії розвитку. Перша стадія – реакція тривоги – характеризується активацією надниркової залози і викидом у кров катехоламінів і глюкокортикоїдів, що сприяють підвищенню стійкості організму до дії несприятливих факторів. Друга стадія – стадія резистентності – підвищується стійкість організму до дії ряду надзвичайних подразників. Збільшується кількість крові, що циркулює, підвищується артеріальний тиск, підсилюється глюконеогенез. Глюкокортикоїди активізують імунологічні процеси захисту, утворення антитіл, фагоцитоз тощо. Третя стадія – стадія виснаження – виникає тоді, коли дія стресорів триває, наднирники виснажуються, особливо їхня кіркова частина, і в цей період організм може загинути. Симпатичний відділ вегетативної нервової системи активізує процеси, які пов`язані з витратою енергії, а парасимпатичний – процеси, пов`язані з її накопиченням в організмі. Взаємодія між цими двома системами полягає у тому, що симпатичні впливи активують процеси, пов`язані з діяльністю організму, а парасимпатичні впливи сприяють встановленню тих ресурсів, які були витрачені при цій діяльності. Симпатична нервова система діє з наднирниками і гіпоталамусом, що пояснює виникнення симптомокомплексу першої стадії стрес – реакції.

Теорія гіпофізарно – надниркової системи у механізмі захисту організму та його пристосування до несприятливих факторів пояснює багато чого, однак вона не враховує ролі всієї нервової системи в цілому.

Оскільки адаптаційні процеси починаються на рівні рецепторів, доцентровий потік імпульсів, який іде від рецепторів до вищих чутливих центрів, перетворюється під контролем центральної нервової системи. Цей контроль торкається всіх без винятку функцій аналізаторів.

Аналізатор функціонує як єдина система, усі ланки якої взаємопов`язані і регулюють одне одного. Важливе значення має здібність аналізаторів пристосувати усі ланки до змінно діючої інтенсивності подразника.

До найважливіших зовнішніх проявів адаптації, яка починається, відносять зміни у діяльності серцево-судинної системи і дихання (підвищення серцевого ритму і частоти дихання). Поряд із цим змінюється температура тіла і шкіри, морфологічний склад крові, функції шлунково-кишкового тракту, обмін речовин, тощо.

Різні взаємодії, наприклад, холод, тепло, емоційні збудження, м`язова робота, токсичні речовини і збудники інфекції, викликають виділення у гіпоталамусі – ліберіна, який стимулює біосинтез, глюкокортикоїдів, що і дало підставу називати сукупність усіх цих реакцій загальним адаптаційним синдромом.