Статус особи та громадянство

Статус особи у суспільстві, основні права, свободи та обов’язки громадян регламентуються нормами конституційного права.

Найважливішою передумовою надбання людиною усіх встановлених законом прав та обов’язків у державі є громадянство. Громадянство - стійкий правовий зв’язок фізичної особи з державою, визнання державою цієї особи в якості повноправного суб’єкта всіх прав та обов’язків. Регулювання відносин, пов’язаних з надбання та втратою громадянства, належать до компетенції державної влади і виходять з принципу державного суверенітету. Стан громадянства створює права та обов’язки для фізичної особи не тільки на території певної країни, але й за кордоном.

У деяких країнах з монархічною формою правління використовується термін „підданство”, який вже давно фактично рівнозначний громадянству. Так, у конституціях країн з монархічною формою правління вживаються як термін „підданство” (Бельгія, Данія, Люксембург), так і термін „громадянство” (Швеція, Іспанія, Нідерланди). У повному обсязі (повністю) громадянськими правами та правовим захистом своїх прав користуються особи, які мають законно оформлене громадянство.

Інститут громадянства включає також норми, які регулюють правовий стан іноземних громадян, осіб без громадянства (апатридів), біженців, питання щодо надання політичного притулку, екстрадиції, вислання з країни.

У державах з унітарною формою територіального державного ладу, зазвичай, існує єдине громадянство, у той час як у багатьох федеративних державах – подвійне громадянство, коли людина водночас вважається громадянином союзу та – суб’єкта федерації (штату, провінції, кантону). Практичне значення також стану зумовлене тим, що у федеративних державах є розподіл компетенції між союзом та суб’єктами однієї і тієї ж федерації (наприклад, у визначенні підсудності, сфери дії податкового, кримінального, сімейного законодавства тощо).

Суттєвим нововведенням останнього часу є встановлення громадянства Європейського Союзу, яке поширюється на всіх громадян держав-членів Союзу та сприяє значному розширенню їхніх прав та свобод. Це, однак, не зменшує пріоритету національного громадянства.

Юридичні норми, які регулюють питання громадянства в зарубіжних країнах, містяться не лише в конституціях, а й у спеціальних законах про громадянство, які на конституційних засадах встановлюють порядок визнання, надбання та втрати громадянства. Поряд з цим деякі підзаконні акти регулюють процесуальні питання щодо визнання, надбання та втрати громадянства (наприклад, порядок отримання свідоцтв про громадянство).

Громадянство набувається двома основними способами: завдяки факту народження („філіація”) та шляхом натуралізації („укорінення”). Набуття громадянства за фактом народження здійснюється автоматично, на підставі чинного законодавства. При цьому в якості основних принципів застосовуються „право крові” та „право землі”. Так званий принцип „права крові” визнає громадянином будь-яку особу, що народилася від громадян цієї держави (у деяких країнах достатньо, щоб один з батьків мав відповідне громадянство). На території якої держави народилася особа, значення не має. Принцип „права землі” визнає громадянином будь-яку особу, яка народилася на території цієї держави незалежно від громадянства батьків. Для більшості сучасних країн характерно застосування обох цих принципів, переважно для країн американського континенту, оскільки вони є емігрантськими країнами і зацікавлені в притоці населення.

Одночасне застосування „права крові” та „права землі” має місце і в європейських країнах. Так, згідно зі ст.1 Акту про громадянство Великобританії 1981 р., особа, яка народилась у Сполученому Королівстві, стає громадянином Великобританії, якщо на момент народження її батько або мати були громадянами Великобританії або постійно мешкали в Сполученому Королівстві.

Набуття громадянства шляхом натуралізації може бути пов’язане зі зверненням особи, яка фактично мешкає в країні, з клопотанням щодо надання їй громадянства (індивідуальна натуралізація) або внаслідок правонаступництва держав (колективна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація відбувається на підставі особистого клопотання особи. Зазвичай, громадянство певної держави без особливих перешкод надається:

- особам, що уклали шлюб з громадянином цієї держави;

- у випадку усиновлення особи громадянином цієї держави;

- у випадку встановлення опіки за особою з боку громадянина цієї держави та в інших випадках.

У процесі індивідуальної натуралізації до осіб, що виявили бажання прийняти громадянство певної держави можуть висуватися певні вимоги. У США, наприклад, вимагається дати клятву на вірність цій країні, тобто засвідчити про лояльність до її державного ладу, додатковими вимогами можуть бути досягнення повноліття, знання мови країни, ценз осілості тощо.

Надбання громадянства шляхом індивідуальної натуралізації не є суб’єктивним правом людини. Законодавець може на власний розсуд надати певні переваги якійсь категорії осіб чи, навпаки, ускладнити натуралізацію.

Демократичні держави проголошують право на еміграцію з країни та зміну громадянства, але вимагають при цьому дотримання певних формальностей, сама по собі заява про відмову від громадянства не визнається достатньою. У багатьох країнах закони дозволяють виконавчій владі позбавити людину громадянства, якщо вона на протязі певного часу мешкала в іншій країні, вчинила проти держави злочин, набула громадянства іншої держави.

Колективна натуралізація має місце при утворенні нових незалежних держав. Право на громадянство отримують:

- особи, які народилися на території нової держави, до визначеного часу також їхні нащадки;

- особи, які мешкали на території нової держави до часу прийняття законодавства про громадянство.

Так, згідно з законом про громадянство колишньої британської колонії Бірми, громадянство цієї держави після набуття незалежності отримали громадяни Великобританії, які мешкали в Бірмі до цього часу не менше 8 років.

Деякі зарубіжні країни визнають подвійне громадянство (біпризм). Зазвичай, такі питання регулюються угодами між відповідними державами, проте іноді самі конституції зарубіжних країн надають широку можливість для біпартизму.

Більшість же держав ставиться до подвійного громадянства негативно. Найбільш оптимальним засобом подолання подвійного громадянства є оптація – вибір певного громадянства особою, яка має право більш ніж на одне громадянство. Так, деяким категоріям французів, які народились і на протязі тривалого часу мешкали в колишній французькій колонії Алжирі, за угодою між Францією та Алжиром 1962 р., було надано право оптації на 3 роки, у цей період вони не втрачали ані французького, ані алжирського громадянства.

Більшість конституцій розвинених зарубіжних країн забороняють позбавлення громадянства, набутого за народженням. Наприклад, ст.11 Конституції Іспанії закріплює, що „жоден іспанець з народження не може бути позбавлений свого громадянства”. Водночас деякі зарубіжні країни лише припускають. Так, відповідно до статті 4 Конституції Греції, „позбавлення грецького громадянства припускається у випадках добровільного набуття іншого громадянства або вступу на службу, що суперечить національним інтересам, у зарубіжній країні”.

У той же час законодавство багатьох країн допускає позбавлення громадянства натуралізованої особи (денатуралізацію), але лише стосовно осіб, які вчинили злочин проти цієї держави та мешкали на її території на протязі певного часу (в Австрії, наприклад, - 6 років).

Жодна розвинена країна не забороняє добровільного виходу зі складу свого громадянства.