Світська держава й релігійна політика

Логіка такого сполучення полягає в тому, що відсторонена від релігії держава й не утискувані релігійні громади взаємно доповню­ють і обмежують одне одного. Політики можуть захищати свої релі­гійні переконання й будувати діяльність на основі тієї чи іншої релі­гійної етики, а також формально належати до певної релігійної орга­нізації, але державні посадовці мусять дотримуватися принципу нейтралізму в політиці щодо різних релігій і стосунків між релігій­ністю й секуляризмом. Так, з одного боку, США являють собою ти­повий приклад світської держави, в якій проголошено принцип «від­окремлення церкви й держави». З іншого боку, близько 95 відсотків населення США визнає «віру в бога», а понад 40 відсотків регуляр­но відвідують недільні церковні служби, а розвиток активних релі­гійних громад набуває таких масштабів, що є підстави говорити про «культурні війні» з релігійним підтекстом у сьогоднішній Америці.

Нові інтеграційні процеси в Європі, розширення Європейського Союзу й питання про майбутнє членство в цій спільноті інших євро­пейських країн і в тому числі України надають нового змісту кон­цепції європейської ідентичності, яка визначається через систему спільних цінностей, насамперед демократичних як таких, що прита­манні європейській політичній традиції. До числа визначальних цивілізаційних рис європейців належить також і спільна для всіх народів Європи християнська культурно-ціннісна спадщина, значен­ня якої добре усвідомлюють лідери європейських церков, що дедалі активніше заявляють про свою позицію щодо питань європейської інтеграції, розширення ЄС і також формування загальноєвропейсь­ких інститутів. При цьому релігійна спадщина нерідко відіграє амбі­валентну роль і може як сприяти, так і ставати на заваді процесу ін­теграції окремих країн до загальноєвропейських структур.