Релігія в контексті політичної історії світу

Роль релігії як органічної частини інституту держави в Стародавньому Єгипті була настільки величезною, що відокремити «церкву від держа­ви», світську сферу життя від релігійної не видається можливим.

Як і в Стародавньому Єгипті, в містах-державах Месопотамії й пізніших територіальних утвореннях головною фігурою, відповідальною за культову практику й підтримування контактів зі світом богів, був верховний правитель (енсі або патесі), який водночас вважався головним жерцем храму бога — по­кровителя міста, у той час як дружина правителя була головною жрицею храму головної богині міста, а діти — жерцями дітей бо­жественної пари.

Античний світ із його раціоналізмом також зовсім не був вільний від впливу релігії в галузі політики й громадського жит­тя. Оскільки будь-яка визначна подія суспільного життя в умовах полісної культури була водночас подією політичного значення, всі релігійні свята, надто ж такі визначні, як панафінеї або фесмофорії, набували політичної ваги, а блюзнірство чи звинувачення в ньому могли суттєво позначитися на плині важливих історичних подій.

За доби Середньовіччя єдиною силою, що могла забезпечити базис для суспільної єдності теперішнього західного світу, була римо-католицька церква. Таким чином склалася доволі химерна ситуація, в якій суспільство намагалося структурувати себе політично, але на духовно-релігійній основі. І саме в християнській релігії після колапсу античного світу сформувалися уявлення про Європу як про політичну єдність у формі держави-церкви й під назвою «християнський світ». «Співробітництво» «тих, хто моли­ться» (священиків), і «тих, хто ратоборствує» (феодалів, світсь­ких владик), в «органічній» структурі середньовічного соціуму, боротьба «цезарепапізму» (політики підкорення церковних інсти­тутів владно-державним установам) і «папоцезаризму» (імперська політика престолу Св. Петра в Римі), хрестові походи, інквізиція, реформація й контрреформація, християнізація «дикунів» Нового Світу в руслі колонізаційних процесів — це далеко не повний пе­релік прикладів непересічного впливу тієї частини середньовічно­го соціуму, про який британський історик М. Бішоп висловився таким чином: «Церква була більш ніж патроном середньовічної культури; вона була самою середньовічною культурою». Євро­пейська ж цивілізація, попри всі розмови про мультикультурність і секулярний характер культури, все одно залишається християн­ською цивілізацією з огляду на традиційні соціальні норми й офі­ційну мораль (див. нижче).