Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Посилення громадянської війни в Україні, боротьба проти її окупантів

Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції.
Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.
Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що перед тим об’єднувало членів уряду – боротьба проти гетьмана, – поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками Гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як „витвору гетьманату”. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.
Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П’ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків – Богунська й Таращанська дивізії.
Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції – за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п’яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам’янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.
Навесні 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник – Біла армія на чолі з генералом Денікіним, якій щедру допомогу надала Антанта, зокрема Англія і США, поставивши їм сотні танків і гармат, тисячі гвинтівок, снарядів і патронів, різного воєнного спорядження. Оголосивши похід на Москву, білогвардійці зайняли Донбас, у червні – Харків та Катеринослав і розпочали наступ на Київ, за який з більшовиками вели боротьбу також війська Директорії та Української галицької Армії. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ і першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею – денікінці. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова.. Денікін віддав наказ виступити проти військ Директорії.
Проте вже у вересні 1919 р. Денікін віддав наказ дальшого наступу і не лише проти більшовиків, але й проти Директорії. Їм вдалося захопити майже всю Наддніпрянську Україну, встановивши тут жорсткий білогвардійський окупаційний режим, основним політичним спрямуванням якого було відновлення „єдиної і неділимої Росії”. На українських землях встановлювалася військова диктатура, яка сприяла відновленню влади колишніх багатіїв. Поміщики, що поверталися до своїх маєтків за допомогою каральних загонів відновлювали свою владу на землю. З селян стягувалися примусові контрибуції, разовий податок в у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини. Було відмінено 8-годинний робочий день і збільшено норми виробітку на промислових підприємствах та організаціях. До всіх противників режиму, політичних партій застосовувались жорсткі репресії. Масові арешти, розправи стали повсюдним явищем. Білогвардійці знову повернулися до політики шовінізму і русифікації: закривали українські школи, газети та журнали, забороняли видання літератури українською мовою, припинили діяльність Української АН тощо. У своїй злобі до українського народу вони дійшли до того, що знищили в Києві пам’ятник Т. Шевченкові. Така політика білогвардійців викликала відчайдушний опір народних мас, як прихильників радянської влади, так и УНР. Становище УНР особливо погіршилось, коли у вересні 1919 р. Українська армія опинилася в „чотирикутнику смерті” – між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 24 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.
Більшовицький уряд в особі В. Леніна звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. Восени 1920 р. було знищено останній оплот білогвардійських військ – сили П. Врангеля в Криму.
18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

7.5. Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях (ЗУНР)

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.
18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об’єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.
Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Розпочалася польсько-українська війна 1918-1919 рр., в якій поляки та українці боролися за життєвий простір, за визначення кордонів своїх держав, які зароджувалися на розвалинах Австро-Угорської імперії. Маючи чисельну перевагу, краще озброєнні, очолювані достатньою кількістю офіцерів (в українців відчувався гострий дефіцит не лише озброєння, але й командних кадрів) польські війська досить швидко опанували ситуацію і розпочали планомірний наступ на українські формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд – Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. 13 листопада був виданий Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНРади Є. Петрушевич.
Петрушевич Євген Омелянович (1863–1940 рр.) – український громадсько-політичний діяч, президент і диктатор Західно-Української Народної Республіки. Народився в м. Бузьку на Львівщині в сім’ї священика. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Доктор права. У 1907–1918 рр. – посол до австрійського парламенту, заступник голови, а в 1917–1918 рр.– голова Української Парламентарної Репрезентації. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави (ЗУНР). 4 січня 1919 р. обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом Західно-Українсько Національної Раді (фактично – Президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР. 9 червня 1919 р. у зв’язку з критичним становищем назначений Українською національною радою Диктатором ЗО УНР (ЗУНР). Після поразки УГА в українсько-польській війні переїхав спочатку до Кам’янця-Подільського на територію Наддніпрянської України, а в листопаді 1919 р. – до Відня, де сформував екзильний уряд ЗУНР і вів дипломатичну боротьбу за її відновлення. Цей уряд припинив свою діяльність після рішення Ради послів країн Антанти (14 березня 1923 р.) про передачу Галичини до складу Польщі. До кінця свого життя перебував в еміграції в Берліні, де і помер.Похований на римо-католицькому цвинтарі.
ЗУНР проголошувалась на території західноукраїнських земель: 70 тис. кв. км з населенням близько 6 млн. осіб (фактично влада ЗУНР поширювалась на територіях 40 тис. кв. км з населенням 4 млн. осіб). Адже в другій половині листопада 1918 р. із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу, 10 – контролювали польські війська. Проте і в цих складних умовах війни за виживання, уряд ЗУНР робив усе можливе для забезпечення нормального життя місцевого населення, розбудови демократичної держави, створення боєздатної армії (УГА), державних органів і громадського самоврядування. Було прийнято закон про мови (українська мова стала державною), місцеву адміністрацію, реформування освіти та земельну реформу тощо.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з початку 1919 р. – до Станіслава. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз’єднання із ЗУНР. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.
У січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об’єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об’єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.
Не допомогла Злука вистояти і ЗУНР в боротьбі проти польської агресії, адже УНР в 1919 р. сама була на грані катастрофи, а тому не могла суттєво їй допомогти. Тим більше, що країни Антанти зробили ставку на Польщу (як адепт проти більшовицької загрози) і всіляко їй допомагали. З метою послаблення наступального потенціалу УГА, країни Антанти під прикриттям лозунгу припинення польсько-української війни, періодично засилали до Галичини спеціальні місії ( генерала Ж. Бартелемі, генерала Л. Бота та ін.), які давали можливість полякам перегрупувати сили та зміцнити свою армію.
В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії (80-тисячна армія генерала Й. Галлера, створена і споряджена Францією і США в основному із військовополонених-поляків з колишніх німецької та австро-угорської армій), і українські війська вимушені були відступити. У червні УГА було відкинуто до р. Збруч. 16–18 липня 1919 р. Її формування перейшли р. Збруч на територію УНР і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
При цьому слід мати на увазі, що ще 25 червня 1919 р. Рада Міністрів закордонних справ країн-учасниць Паризької мирної конференції дала дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину і Західну Волинь.
Отже, хоч на уламках Австро-Угорської імперії й утворилась ЗУНР, проте проіснувала вона лише 8 місяців. З самого виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі агресивних сусідів, особливо Речі Посполитої та міжнародним невизнанням. За цих обставин проголошення об’днання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута і вистояти у складних тогочасних умовах. Проте під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР втрачає контроль над власною територією.
І все ж, за відносно короткий період свого існування (1918–1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство, уряд диктатора ЗУНР Є. Петрушевича в екзилі вели напружену боротьбу за право на незалежність держави західних українців на Празькій мирній конференції, добивалися її визнання країнами Антанти і США, але безрезультатно.