Культ Неба

1027 р. до н. е. по битві при Мує постала нова держава на чолі з династією Чжоу. Асимілювавши іньський культ Шанді й віру у могут­ність предків, вони внесли й нову ідею — розвинений культ Неба. Саме на Небо перейшло уявлення про прямий генетичний зв'язок божественних сил з правителем: чжоуський ван почав шануватися як син Неба, і цей титул зберігся за правителем Китаю до XX ст.

Небо стало верховним контролюючим і регулюючим началом і головним усекитайським божеством, причому культу Неба був при­даний не стільки сакральний, скільки морально-етичний акцент. Вважалося, що Небо карає недостойних й винагороджує чесних. В поняття «чеснота» (де) включався сакральний відтінок вищої відпо­відності (головним чином, правителя, що він уособлював народ) бо­жественним установам, внутрішній божественно-детермінованій си­лі. Тільки у разі володіння «де» правитель мав право керувати; втра­тивши його, він втрачав право на владу.

Отже, Небо (Тянь), увібравши частину функцій Шанді, стало навіть не стільки верховним божеством, скільки вищим уособленням розуму, доцільності, справедливості, чесноти. Це ще більше посили­ло раціоналістичне начало, що воно вже було у віруваннях іньців. Претендуючи на споріднення з Небом, правителі почали іменувати свою країну Піднебесною (Тянь-ся), а себе — синами Неба (Тянь-цзи). Це означало, перш за все, прийняття на себе відповідальності за весь світ, його благополуччя.