Основні напрями банківського менеджменту

Банківський менеджмент за напрямами діяльності поділяють на фінансовий та організаційний. Перша сфера охоплює питання, пов’язані з управлінням фінансовими процесами, що перебувають у компетенції банку. Другий напрям діяльності стосується проблем організації і управління колективом, створення організаційних структур та систем забезпечення діяльності банку.

Фінансовий менеджмент банку передбачає управління: активами і зобов’язаннями; капіталом; банківськими ризиками; прибутковістю; ліквідністю та резервами, процесом планування.

Організаційний менеджмент банку включає такі процеси: організацію систем контролю; організацію систем безпеки банку; управління кадровим потенціалом; управління інформаційними технологіями.

Організація систем контролю має на меті забезпечення стійкої та надійної роботи банку, що відповідала б нормам чинного законодавства. Менеджмент повинен забезпечити впровадження таких систем контролю, як внутрішній аудит, внутрішньобанківський контроль, системи аналізу якості активів та контролю за рівнем загального ризику, а також систем контролю за діяльністю персоналу банку, які показували б, якою мірою працівники виконують свої обов’язки та наскільки їх дії відповідають законодавству.

Процес управління інформаційними технологіями полягає у доборі програмного і технічного забезпечення, яке б відповідало потребам і можливостям банку та його клієнтів. Інформаційні технології мають підтримувати процес управління банком, але не випереджувати його розвиток. Інакше технології, які не адекватні потребам банку, лише збільшують витрати і не дають очікуваної віддачі. Технології — це лише інструмент, хоча й дуже важливий, і вони не повинні перетворюватися на самоціль. Тому банківський менеджмент має визначити необхідний рівень автоматизації і дібрати відповідну технологічну систему, програмне та технічне забезпечення з урахуванням послідовності виконання програм та їх здатності до технологічного здійснення банківських операцій.

Організація ефективних систем безпеки включає створення надійного захисту конфіденційності інформації, у тому числі відносно даних про клієнтів банку та забезпечення фізичної охорони активів. Оснащення безпечних сховищ, перевезення готівки, ведення записів, документування, комп’ютерний доступ, охорона — усі ці питання мають вирішуватися менеджментом банку. Одним з напрямів організації систем безпеки є юридичний захист, який передбачає перевірку контрактів на предмет юридичних наслідків для банку, а також контроль за складом власників (акціонерів) банку та правом володіння контрольним пакетом акцій. За відсутності чи недосконалості систем безпеки право власності на банківську установу може перейти до інших осіб, які придбають певну кількість акцій, що обертаються на ринку.

Для одержання об'єктивних орієнтирів необхідно з'ясувати п'ять ключових питань, що характеризують життєдіяльність будь-якої економічної системи в банківській сфері:

• обсяг фінансових послуг;
• структурування ресурсів;
• повне забезпечення балансу можливостей банку й потреб клієнтів;

· відносини розподілу результатів діяльності між різними клієнтами;

• здатність банку згідно з обраними параметрами діяльності адаптуватися до змін макро- і мікросередовища.

Визначення завдань і цілей банку створює передумови для розроблення стратегічних планів. Необхідність планування здебільшого обумовлена невідповідністю попиту, термінів і обсягів банківських ресурсів, що забезпечують їх ефективне використання. Планування кожного виду послуг протягом тривалого періоду практично неможливе і у цьому разі потрібно застосовувати агрегативне планування. Для цього класифікують однотипні плани щодо виду й обсягів ресурсів, послуг і окремих споживачів. Спосіб агрегатування визначається використовуваною системою планування, а також технологічними й управлінськими характеристиками функціонування банку. Після узагальнення агрегативного плану формулюють обмеження завдання планування для окремих видів банківських операцій. Синтез банківської політики і стратегічного планування є базою для всіх інших складових частин банківського менеджменту.

Специфіка функціонування банку як одного з найважливіших елементів більш об'ємної кредитно-фінансової системи визначає необхідність комплексного підходу до вибору основних напрямків банківського менеджменту.

Основну увагу концентрують на таких компонентах банківського менеджменту:

• банківська політика і стратегічне планування;
• керування активами;
• керування пасивами;
• керування ліквідністю;
• ризик-менеджмент;
• керування валютними ресурсами;
• інформаційний менеджмент.

Виділяти ж інші елементи менеджменту (наприклад, керування власними коштами, якістю) недоцільно, оскільки вони чи вже неявно враховані у наведеному переліку, чи є безумовними, тобто кожен банк, з огляду на свої можливості, максимізує зусилля в цих напрямах. Розглянемо особливості наведених вище напрямів банківського менеджменту.

1.4.2 Керування активами. Важливим компонентом банківського менеджменту є управління активами, суть якого полягає у формуванні стратегії і здійсненні заходів, що змінюють структуру балансу банку за рахунок власних і залучених коштів. У процесі його здійснення переважно зважується подвійне завдання: забезпечення прибутковості роботи за умови дотримання зовнішніх нормативів і внутрішніх стандартів ліквідності й ризиків. Існує два підходи у керуванні активами:

1. Метод, що ґрунтується на кредитному потенціалі. На його основі всі ресурси поєднують у загальний фонд, що розподіляється між визначеними, найкращими за рядом критеріїв на даний момент часу, видами активів. Кредитний потенціал комерційного банку визначається величиною залучених власних коштів, за винятком обов'язкових резервів. Отже, у випадку використання даного підходу для конкретної активної операції немає значення, з якого джерела надійшли кошти, поки їх розміщення сприяє досягненню поставлених цілей. При цьому не враховуються розбіжності вимог ліквідності щодо складених джерел засобу.

2. Підхід, що ґрунтується на розподілі активів конверсії (перетворення) ресурсів. Конверсія ресурсів свідчить, що обсяг необхідних банку ліквідних коштів залежить від джерел залучення. Таким чином, починається спроба розмежування джерел надходження коштів відповідно до норм обов'язкових резервів і швидкості їх обороту. Головна перевага даного підходу - зменшення частини ліквідних активів і вкладання додаткових засобів у позички й інвестиції.

Головні недоліки обох підходів:

· концентрування уваги на ліквідності за рахунок обов'язкових резервів і можливого вилучення внесків, менший облік ефективного задоволення заявок клієнтів на кредити;

• орієнтування на середній, а не на граничні чи близькі до них рівні ліквідності.

Важливим завданням управління активами є диверсифікованість, тобто пошук раціональної структури керованих активів, що забезпечує найменші втрати за рахунок зниження їхньої чи вартості розміру доходів.

1.4.3 Управління пасивами. Банківські ресурси формуються здебільшого внаслідок пасивних операцій, тому керуванню пасивами повинна приділятися відповідна увага. Ці операції здійснюють у формі відрахувань від прибутку банку чи формування збільшення фондів, кредитів від інших фінансових інститутів, різних видів депозитів і т.п.

У процесі менеджменту вирішують такі завдання:

• мінімізації ресурсів, що не дають доходу (за винятком обов'язкових резервів);
• використання джерел, які оптимізують витрати на залучення коштів, тобто одержання прибутку за рахунок дешевих ресурсів;
• забезпечення раціональних співвідношень між обсягами депозитних, позичкових і власних коштів з метою виконання зобов'язань перед клієнтами, розвитку активних операцій, забезпечення стабільності в операціях із підвищеним ризиком.

Головна мета - підвищення ефективності управління пасивами - установлення контролю над джерелами ресурсів банку. Основними важелями управління є розміри відсоткових ставок, пропонованих депозиторам і кредиторам.

1.4.4 Управління ліквідністю.Безперебійне задоволення зобов'язань перед клієнтами, тобто забезпечення потреб у ліквідному засобі і, як наслідок, збереження довіри клієнтів і навіть самозбереження банку - основні цілі пріоритетного напряму менеджменту - управління ліквідністю.

Потреби банку в ліквідному засобі доцільно аналізувати щодо попиту та пропозиції. Для досягнення очікуваного прибутку банку доцільно шукати розумний компроміс із ліквідністю. Дилема між рівнем ліквідності й прибутковістю тісно зв'язана з ризиком зміни відсоткових ставок і ризиком неприступності необхідних обсягів ліквідних засобів. При зростанні відсоткових ставок вартість фінансових активів, призначених для продажу, знижується, а одержання ліквідних засобів за допомогою позичок буде обходитися дорожче. Крім того, у цьому разі деякі вкладники можуть вилучати свої засоби у пошуках вищих прибутків в інших місцях, припиняти надання заявок на нові кредити, прискорювати використання кредитних ліній за старими ставками.

Фактори, що найбільше впливають на ліквідність банків, можна виділити в чотири основні групи:

1) випадкові і надзвичайні, які виникають через особливості діяльності клієнтів банку;

2) сезонні, які стосуються виробництв, перероблення сільськогосподарської продукції і т.п.;

3) циклічні, що відтворюють зміну ділової активності;

4) довгострокові, обумовлені зрушеннями у споживанні, інвестиційному процесі, науково-технічним прогресом.

Управління ліквідністю банків, у першу чергу, залежить від виду й властивостей ресурсів, що їх забезпечують. Агресивна політика одержання максимального прибутку приводить до різкого зниження рівня ліквідності. Збереження в ліквідній формі частини активів знижує рентабельність роботи банку. Координація між залученням коштів і ліквідних активів здебільшого створює передумови для виконання банком зобов'язань як поточних, так і майбутніх.

Резерви забезпечення ліквідності можна поділити на кілька рівнів. До першого рівня належать обов'язкові резерви, засоби на кореспондентських рахунках в інших банках, готівка й чеки, інші платежі, що знаходяться в процесі інкасації. До другого - дохідні активи, що з мінімальною затримкою і незначним ризиком можуть бути перетворені в наявні засоби, а також позички в інших фінансових інститутах.

Зовнішні нормативи (наприклад, вимоги НБУ), будучи обов'язковими для виконання й однаковими для всіх комерційних банків, не завжди відповідають оптимальній позиції банку щодо виконання його зобов'язань. Кожен банк, з огляду на специфіку своєї роботи й характеристики функціонування клієнтури, повинний самостійно визначати власні раціональні показники ліквідності.