Економічна криза в Україні та її наслідки. Програми нової економічної стратегії

Утвердження реальної незалежної держави неможливе без створення стабільної високоефективної національної економіки. Проте, уже на час проголошення незалежності, Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні, в якій швидкими темпами відбувався спад виробництва і наступала всеохоплююча економічна криза.
Економічна ситуація постійно погіршувалась і в середині 1992 року напруга в суспільстві вкрай загострилася. Чергове підвищення цін на сільськогосподарську продукцію викликало обурення серед населення, шахтарі піднялися на страйк. Збільшувався зовнішній борг, скорочувався випуск товарів народного споживання. Виробництво промислової продукції в 1993 р. знизилось на 21 %. Місячна інфляція восени перевищила 75 %, в грудні – 90 %. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники часів світових воєн.
Національний банк України неодноразово вдавався до кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 р. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 р. У1995 р. стали застосовувати мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця посилювало зневіру населення до вітчизняної грошової одиниці, яке більше довіряло іноземній валюті. Неприпустимо низький курс української грошової одиниці створив необмежені можливості для пограбування національних ресурсів. За 1990–1994 рр. вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки здійснювались за завищеними цінами. У цій складній ситуації Кабінет Міністрів одночасно намагався зупинити спад виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В результаті не вирішувалася жодна з цих проблем.
Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд Кравчука-Звягільського запровадив фіксований курс купонів по відношенню до долара, підняв ставку прибуткового податку з громадян, яка сягнула 90 %. Наслідком стало розширення „тіньової” економіки, згортання виробничої й комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті, відплив капіталів за кордон. Податкова політика, замість заохочення виробника, змушувала його згортати виробництво або ухилятися від сплати податків, що зменшувало надходження до державного бюджету.
Катастрофічна ситуація склалася з технічним переоснащенням промислових підприємств, на більшості з яких обладнання відпрацювало свій нормативний строк. Енерго- й матеріалоємність виробництва в 1,5 рази перевищує середньоєвропейський рівень. Тому Україна змушена закуповувати удвічі більше нафти й газу порівняно з західноєвропейськими країнами.
Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів. Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як монополізм, екстенсивний шлях розвитку, диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час. Економіка республіки була тісно пов’язана з загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках. Тому розрив усталених економічних зв’язків боляче вдарив по виробництву. Науково-технічна й технологічна відсталість та низька конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу. З часом виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому недоцільно було відмовлятися від ринку СНД, який швидко захоплювали інші держави. Для промисловості України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від держав – постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась особливо після того, як Україна стала платити за нафту й газ реальну ціну.
Негативну роль відіграють ряд суб’єктивних факторів. Значна частина суспільства, і в першу чергу керівництво республіки, психологічно була не готова до економічних перетворень. Реформи не мали достатнього наукового під‡рунтя. Українські економісти й політики були недостатньо знайомі з законами ринкової економіки. Слабкою залишалася правова база ринкових перетворень: багато законів відірвані від реалій, нечіткі, нерідко суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а власними амбіціями, чи власними інтересами, а не загальнодержавними. Дестабілізуючим чинником виступає політичне протистояння, небажання йти на певні компроміси.
Як підкреслює Голова Верховної ради В. Литвин у зв’язку з 11-ю річницею незалежності України– „”Зайняті міжусобною боротьбою, політичні діячі України на початку 90-х практично провалили ринкові реформи”. Все було віддано на самоплив. Неконтрольована ваучерна приватизація засобів виробництва дала можливість спритним ділкам привласнити те, що десятиліттями створювалося руками і потом всього народу, і „викачувати” з приватизованих засобів виробництва прибутки, нічого не вкладаючи в їх розвиток, чим доводили їх до повного розвалу.
І хоч Національний банк України намагався дотримується суворої антиінфляційної політики, проте ці кроки не підкріплювалися скороченням бюджетних витрат, а приборкання інфляції досягалося шляхом затримок виплат заробітної плати, стипендій, пенсій тощо. Недосконала податкова політика, хронічні затримки прийняття щорічного бюджету бумерангом били по виробництву. У 1998 р. 50 % підприємств країни були збиткові, тоді як ще 1996 р. вони становили 12 %. Економіка набуває напівкримінальних рис – „тіньовий сектор” становить близько 60 %. Зростає зовнішня заборгованість України: вона досягла вже 12 млрд. доларів.
Негайних перетворень потребувало сільське господарство. Постійно скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської продукції: її обсяг у 2000 р. склав 70 % від рівня 1991 р. Внаслідок неефективності сільське господарство стало одним з головних факторів розкручування інфляційної спіралі. Поглибилася диспропорція між цінами на сільськогосподарську й промислову продукцію: з 1990 р. розрив на користь останньої збільшився у п’ять разів. Отже, за роки незалежності Україна втратила економічного потенціалу майже в 2 рази більше, ніж за роки Другої світосовї війни.
І лише за останні роки намітився ряд позитивних тенденцій. Уповільнилися темпи падіння показників промислового виробництва: 1995 р. зниження склало 11,5 %, в 1996 – 5,1 %, у 1999 – стабілізація і ріст. Істотно знизилась інфляція: в 1994р. вона дорівнювала 500%, 1996 – 40, в 1997 – 2%. У вересні 1996 р. запроваджена національна грошова одиниця – гривня, яка залишається досить стабільною, особливо в 2000 р. Збільшились обсяги капіталовкладень, стабілізувалась фінансова система, дещо зросли надходження до центрального бюджету, розширився зовнішньоторговельний оборот. Водночас зворотним боком фінансової стабілізації стала хронічна заборгованість держави по зарплаті, що „дамокловим мечем” висить над національною валютою. Основною проблемою в цьому відношенні є недосконала податкова політика, внаслідок чого державний бюджет наповнюється дуже повільно. Україна має ряд конкурентоспроможних галузей: літакобудування, ракетно-космічний комплекс, важке машинобудування, кольорова та порошкова індустрія, створення інформаційних систем тощо. Проте щоб, ці галузі утримати на високому рівні, необхідні кошти, а їх в державі не має.
Загострення становища в економіці відбилося на життєвому рівні народу України. Після проведення лібералізації цін у 1992 р. основна маса населення (близько 64 %) опинилася за межею бідності. Це – нечуване для мирного часу падіння рівня добробуту. По суті, за короткий час було зруйновано середній клас, який утворюють кваліфіковані робітники найманої праці і який становить соціальне опертя цивілізованого суспільства. У найдраматичнішому 1993 р. середньомісячний прибуток на душу населення складав (у доларах США): в Україні –15, Польщі – 150, Туреччині – 300, Словенії – 400, США – 1500. Напруженості в суспільстві додавав непомірний ріст цін. За 1991–1995 рр. споживчі ціни виросли у 118 тис. разів. До критичного рівня знизилася купівельна спроможність. Знецінюються всі соціальні виплати населенню – пенсії, стипендії, різноманітні допомоги, внески в Ощадбанк. Значно зросло безробіття. Почався масовий відтік робочої сили за кордон, особливо нелегальна міграція із західних областей України.
Поскільки офіційної статистики еміграції населення України не існує, тай її неможливо зробити через те, що населення в основному влаштовується на роботу за кордоном нелегально, сьогодні неможливо назвати справжнє число емігрантів. У 2002 р. керівники держави неодноразово називали цифру близько 7 млн. осіб.
За результатами соціологічних обстежень Центру „Демократичні ініціативи” постійно від’їжджає з України за кордон на заробітки до 5 % і періодично поповнює свій бюджет у заробітчанських поїздках до 20 % працездатного населення. Зокрема, за даними Тернопільського обласного центру зайнятості, станом на 1 жовтня 2001 р. за межами України працювало понад 20 тис. осіб або 6,33 % від кількості сільського населення Тернопільщини у працездатному віці. А в таких районах як Монастириський і Заліщицький – 11–12 %. Є окремі населені пункти, з яких на заробітки за кордон виїхало близько 30 % працездатного населення.
Однією з найскладніших залишається екологічна проблема. Щороку в атмосферу республіки викидається 17 млн. т шкідливих речовин. У 21 місті України, де проживають 22 % населення країни, забрудненість повітря в 15 разів перевищує граничне допустиму концентрацію. Найбільшу загрозу для України становлять такі проблеми, як доля Чорнобиля; погіршення якості питної води з річок країни; кризовий стан екології в Донецько-Придніпровському регіоні. Це, в свою чергу, негативно впливає на стан здоров’я населення. Так, лише 20 % малюків народжуються здоровими. Серед випускників загальноосвітніх шкіл повністю здоровими визнані тільки 18 % дівчат та 11 % юнаків. Отже, майбутнє республіки у великій небезпеці.
Для соціальної структури характерне форсоване розшарування суспільства. Тільки за 1990-1992 рр. питома вага „середнього класу” знизилася, за приблизними підрахунками, з 78 до 36%. Як наслідок, зростає напруга між „багатими” й „бідними”. Так у 2002 році в податкових службах України офіційно зареєстрували свої більш як 1 млн. доходи 160 осіб. За даними іноземних засобів масової інформації багато окремих наших відомих олігархів оцінюються понад мільярд або близько мільярда доларів США, І в той же час народ – найбідніший у Європі.
У посланні Президента України до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.” було відтверджено, що держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2 %, обсяги промислової продукції – на 48,9 %, сільського господарства – на 51,5 %. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій – у 4 рази. Невід’ємна складова такої ситуації – зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості, на думку зарубіжних дослідників, Україна посідає одне з перших місць. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. І лише у 2000 р. за уряду В. Ющенка вперше за всю історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання економічної кризи, розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями і досягнуто перших економічних успіхів: ВВП зріс на 6 %, промислове виробництво – на 12,9 %, валова продукція сільського господарства – на 9,2 %.
Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігалося позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60 %, –зміцнилася бюджетна дисцпліна. Не дивлячись на все це, більшість Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від об’єднаних соціал-демократів, „Трудової України” та „Демократичного союзу”, 263 голосами „За” відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля за 10 років української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. І все ж, за наполягання перш за все лідера СДПУ(о) В. Медведчука, який тоді фактично керував верховною Радою із-за хворби І. Плюща, уряд Ющенка було відправлено у відставку. Новим прем’єр-міністром став Анатолій Кінах, якого вже в 2002 р. ці ж політичні сили замінили на В. Януковича.
Отже, лише наприкінці XX ст., у 2001–2002рр. вдалося стабілізувати економіку і навіть добитися її певного зростання. Це дало можливість Президенту України внести на розгляд новообраної (березень 2002 р.) Верховної Ради програму нової соціально-економічної стратегії, спрямованої на європейську інтеграцію.
У доповіді Президента Л. Кучми 18 червня 2002 р. на першій сесії Верховної Ради України четвертого скликання „Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002–2011 роки. Європейський вибір” було підкреслено, що за останні два роки зафіксовано подолання кризових явищ і зростання основних економічних показників, зокрема за 2001 р. у порівнянні з попереднім роком:
– обсяг валового продукту зріс на 9,1 %;
– промислового виробництва – на 14,2 %;
– сільськогосподарського виробництва – на 9,9 %. Вперше за роки незалежності України валовий збір зерна становив близько 40 млн. тонн (тобто досяг середньорічного його виробництва у 1971–1975 рр.);
– скоротилась заборгованість із виплат заробітної плати, зросли реальні доходи населення;
– зберігалася стабільність національної грошової одиниці.
„Водночас, – підкреслив Л. Кучма, – зроблено лише перші кроки у подоланні наслідків руйнівної економічної кризи, реалізації завдань соціальної політики, які ми ставимо перед собою”.
В епіцентр цих завдань поставлено:
– досягнення щорічного зростання темпів ВВП на рівні 5–6%;
– проведення широкомасштабної модернізації національної економіки, її структурної перебудови;
– „в Європу на основі інноваційного шляху розвитку”, стимулювання науково-технічного прогресу, інтеграцію науки та виробництва, створення системи ефективного захисту інтелектуальної власності;
– застосування податкових стимулів інноваційної діяльності та нагромадження капіталу;
– радикальні зміни у практиці банківського кредитування;
– боротьба з корупцією і створення ефективної національної системи боротьби з легалізацією кримінальних доходів;
– упорядкування відносин власності, забезпечення необхідної правової та політичної підтримки і надійного захисту прав приватної власності, формування ефективного власника приватизованих підприємств;
– завершення земельної реформи, ‡рунтовна перебудова на цій основі економічних та фінансово-кредитних відносин, створення на селі сучасної ринкової інфраструктури, технічне та технологічне оновлення АПК, виведення із кризового стану соціальної сфери;
– вироблення та реалізації нової енергетичної стратегії, повномасштабної державної програми енергозбереження;
– стимулювання розвитку малого підприємництва і розширення внутрішнього ринку;
– принципову корекцію доходів населення, спрямовану на зміцнення позицій середнього класу з одночасним скороченням частки населення, доходи яких нижчі за прожитковий мінімум;
– запровадження пенсійної і житлово-комунальної реформи, піднесення соціального статусу працівників медицини та освіти.
Отже, в основі стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002–2011 рр. „Європейський вибір” лежить ефективна реалізація глибинних економічних, соціальних і політичних реформ, утвердження демократії та основних засад громадянського суспільства.