Політичний розвиток України і духовне життя суспільства

Першочерговим завданням незалежної України було державне будівництво. Проте державотворчі процеси ускладнювалися тим, що тривалий час у нас діяла Конституція УРСР 1978р., до якої в умовах розбудови постійно вносились поправки (протягом 5 років було внесено близько 200). Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції і це підривало принципи законності.
Але суспільство поступово рухалося вперед у своєму політичному розвитку, державотворенні:
– Законом від 17.09.1991 р. назву УРСР було замінено на споконвічну назву держави – Україна.
– 8 жовтня 1991р. прийнято Закон „Про громадянство України”, яким визначено статус її населення. Громадянство України отримали усі, хто проживав на її території і не був громадянином іншої держави.
– У листопаді цього ж року було прийнято „Декларацію прав національностей України” і Закон „Про національні меншини в Україні”, який зафіксував право кожного народу на розвиток своєї національної мови, культури, відродження історико-культурних традицій і т. ін.
–Прийнято також низку законів про розбудову Збройних сил України та її правоохоронних органів.
– На початку 1992 р. було затверджено державну символіку України: Державний прапор синьо-жовтого кольору, герб – тризуб, Державний гімн – „Ще не вмерла Україна”.
Важливу роль у суспільно-політичному житті України відіграв процес виникнення політичних партій, розвиток багатопартійної системи. Проте зміцненню і консолідації новоутворюваних партій перешкоджало зокрема те, що був відсутній „Закон про політичні партії в Україні”, який вступив в силу лише 28 квітня 2001р. Розвиток соціально-політичних, державотворчих процесів гальмувало й те, що у нас створено понад 100 політичних партій різного спрямування, які часто виступали дестабілізуючим фактором у Верховній Раді і суспільстві в цілому.
У березні – квітні 1994р. відбулися вибори до Верховної Ради (головою її було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза), а у червні – липні цього ж року – вибори Президента України (ним став Л. Кучма, за якого у другому турі віддали свої голоси понад 52 % виборців).
Кучма Леонід Данилович (9.08.1938 р.) – відомий український політичний і державний діяч, Президент України з 1994 р. Народився у с. Чайкине Чернігівської області. В 1960 р. закінчив Дніпропетровський держуніверситет, за фахом інженер-механік. В 1960–1975 рр. працював: інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора КБ Південне” (м. Дніпропетровськ). У 1975–1981 рр. – секретар парткому Компартії України КБ „Південне”, 1981–1982 рр. – секретар парткому ВО „Південний машинобудівний завод”. В 1982–18786 рр. – перший заступник генерального конструктора КБ „Південне”, 1986–1992 рр. – генеральний директор ВО „Південний машинобудівний завод”. З жовтня 1992 р. по вересень 1993 р. – Прем’р-Міністр України, з грудня 1993 р. по липень 1994 р. – президент Українського союзу промисловців і підприємців. 10 липня 1994 р. Л. Д. Кучма обраний Президентом України, у листопаді 1998 р. вдруге обраний на президентську посаду. Є також Головою ради національної безпеки і оборони України. Л. Кучма – Лауреат Ленінської премії СРСР (1981 р.), Державної премії України в галузі науки і техніки (1993 р,0, кандидат технічних наук, професор, академік Інженерної академії України, кавалер багатьох нагород і почесних звань нашої держави та зарубіжних країн.
Однак, стосунки між гілками влади, які особливо загострилися в кінці 1993 р., суттєво не поліпшилися. Давалося взнаки відсутність нової Конституції, яка була прийнята в результаті гострої, міжфракційної боротьби лише 28 червня 1996 р. З прийняттям Конституції України, в чому безперечна заслуга тодішнього Голови Верховної Ради, було завершено поділ влади на законодавчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів) і судову гілки влади, інститут президентства та місцеве самоврядування. Це був переломний пункт утвердження нашої державності, політичних, економічних і соціальних перетворень: вони набули загальновизнаного, цілеспрямованого і незрушного характеру.
Якщо перший етап державотворення був пов’язаний з політичним і правовим оформленням української держави, другий – з творенням Конституції України, то нинішній її етап пов’язаний з визначенням довгочасної долі української демократії, її політичної перспективи.
Але й після прийняття Конституції України, політична ситуація в країні залишалася нестабільною.
Особливої гостроти набрала внутрішньополітична ситуація в Україні у 1998–2001 рр. у зв’язку з:
– черговими парламентськими виборами в березні 1998 р., які вперше проводились за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (місця в парламенти вибороли 8 політичних партій: Комуністична партія України, Народний Рух, НДП, „Громада”, Партія зелених, СДПУ(о), блок Соціалістичної і Аграрної та Прогресивна соціалістична партія);
– виборами Президента, що відбулися в жовтні – листопаді 1999 р.;
– відкликанням з посади Голови Верховної Ради О. Ткаченка і його першого заступника та створенням парламентської більшості в січні 2000 р., яка незабаром розпалась;
– загибеллю журналіста Г. Гонгадзе і скандалів навколо магнітофонних записів майора служби охорони Президента А. Мельниченка;
– загостренням протистояння між владою і опозицією, яка досягла апогею 9 березня 2001 р., перерісши у масові виступи і вуличні сутички.
Дещо розрядити політичну обстановку вдалося після парламентських виборів 2002 р. і обрання Головою Верховної Ради України В. Литвина.
Важливим чинником державотворення є відродження духовності, національної свідомості, почуття державної гідності. Цьому в значній мірі сприяло відродження культури. У цій сфері також переплелися позитивні й негативні риси. Основою будь-якої культури, втіленням духовності в першу чергу є мова. Незважаючи на прийняття Закону про мови, яким закріплявся державний статус української мови, вона й сьогодні повільно вводилася в сфері діловодства, армії, освіти. У 1998/99 навчальному році українською мовою навчалися понад 60 % учнів денних середніх закладів. Проте, наприклад, в Донецькій і Луганській областях українською мовою навчалося трохи більше 10–15 % учнів.
У формуванні громадянина неабияка роль належить освіті. Концепція розвитку системи освіти ґрунтується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але нерідко зі зміною назви навчального закладу його зміст не змінюється. Певних успіхів досягнуто в переведенні школи на україномовний режим. В місцях компактного проживання відкриваються національні школи: румунські, угорські, молдавські, польські, кримсько-татарські тощо.
Відповідно до потреб життя реорганізується система вищої й середньої спеціальної освіти. Поряд з державними створюються навчальні заклади, засновані на інших формах власності. За рахунок цього зростає кількість вузів: в 1990/91 навчальному році їх нараховувалося 149, в 1996/97 – 274. Великою проблемою залишається фінансування вищої освіти. Законом „Про освіту” встановлено, що на цю сферу щорічно повинно виділятися не менше 10,5 % внутрішнього валового продукту, проте цей показник становить близько 4 %. Сьогодні видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинених країн у 5–6 разів більші, ніж в Україні. Вузи поряд з державним замовленням все частіше вдаються до навчання на платній основі, що в умовах зниження життєвого рівня населення сприяє загостренню соціальної напруги.
Провідним центром науки залишається Національна Академія наук. Орієнтація на прикладні розробки супроводжується падінням престижу фундаментальних досліджень. Понад 90 % технологічних розробок не впроваджуються у виробництво, тобто низька віддача наукової роботи. Скоротилося майже у 30 разів фінансування наукових досліджень. Наприклад, в США, Японії на одного науковця витрачається близько 150 тис. доларів на рік, в Україні – 0,7 тис., тобто на рівні слаборозвинених країн. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Не менш загрозливим для науки є і внутрішній „відплив умів”: понад 20 % науковців перейшли до комерційних структур.
Чимало проблем і на ниві культури, в розвитку художньої сфери. На початку творення нової держави відбулася демократизація у сфері культури, що дало поштовх для її розвитку. Десятиліттями гнана культура національних меншин одержала можливість вільно розвиватися. В Україні діє близько 160 національних, культурно-освітніх товариств. Разом з наявними успіхами в галузі культури простежуються негативні тенденції. Як і раніше, вона фінансується за залишковим принципом. Гостру кризу переживає національний друк. Лише за 1995 р. наклад республіканських періодичних видань скоротився у 8 разів, частка української книги знизилась до 36 %. Відсутність коштів часто стає причиною закриття культурно-освітніх установ. Небезпечним для культурного росту нашої держави є неконтрольоване поширення продукції іноземної культури часто сумнівної якості, через які в нашу повсякденність впроваджується лише принцип вигоди, відтак – нові плацдарми відвойовують егоїзм та цинізм, культ насильства і грубої сили, розбещеності, відбувається духовне та моральне спустошення людей, особливо молоді.
Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії і церкви у нашій державі. Значною мірою цьому сприяв закон „Про свободу совісті та релігійні організації”, а також нова Конституція України, яка гарантує свободу світогляду і віросповідань. В останні роки з’явилась значна кількість релігійних громад, відновлюють діяльність старі храми, будуються нові культові споруди. Відродженню релігії сприяло зняття заборон на релігійне життя, різке загострення суспільних проблем, часткова втрата старих ідеологічних орієнтирів, повернення до традиційних цінностей.
Проте як і в попередні роки, для церковного життя характерна його політизація. Міжконфесійні конфлікти додають напруженості в суспільстві.
Важливою подією в суспільно-політичному і духовному житті був державний візит у 2001 р. в Україну глави Ватікану – Папи Римського Івана- Павла II. Його візит став закликом до порозуміння, до процесів єднання віруючих усіх конфесій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.