Одним з найважливіших інструментів системи раннього попередження та методом прогнозування банкрутства підприємств є дискримінантний аналіз.

Під дискримінантним аналізом розуміють комплекс методів математичної статистики, за допомогою якого здійснюється класифікація досліджуваних одиниць (підприємств) залежно від значень обраної сукупності показників відповідно до побудованої метричної шкали. Така шкала будується на основі емпіричного дослідження фінансових показників великої кількості підприємств, одні з яких опинились у фінансовій кризі, а інші успішно продовжують свою діяльність.

У процесі аналізу підбирається певна система показників, дослідивши значення яких, можна віднести підприємство до того чи іншого класу та з високим рівнем ймовірності спрогнозувати його майбутній фінансовий стан.

У теорії і практиці здебільшого розрізняють

1. одно факторний дискримінантний аналіз;

2. багатофакторний дискримінантний аналіз.

В основі однофакторного (одновимірного) аналізу покладено сепаратне дослідження окремих показників (які є складовою певної системи показників) та класифікацію підприємств за принципом дихотомії. Віднесення підприємства до категорії «хворих» чи «здорових» здійснюється у розрізі окремих показників відповідно до емпірично побудованої шкали граничних значень досліджуваного показника. Наприклад, згідно зі шкалою значень показника рентабельності активів граничне значення цього показника становить 2 %. Це означає, що підприємства, в яких рентабельність активів > 2 %, за цим критерієм вважаються «здоровими»; якщо ж значення цього показника < 2 %, то підприємство належить до групи суб’єктів підприємництва, яким загрожує фінансова криза.

Загальний висновок про якість фінансового стану підприємства робиться на основі аналізу відповідності кожного з показників, які включені в спеціально підібрану систему, їх граничним значенням. Найвідомішими моделями однофакторного дискримінантного аналізу є системи показників Бівера та Вайбеля.

В основі досліджень американського економіста В. Бівера покладено 30 найчастіше уживаних у фінансовому аналізі показників. За ознакою однорідності вони були згруповані в шість груп. З кожної групи вибрано по одному найтиповішому показнику, які й склали його систему прогнозування:

1) відношення Cash-flow до позичкового капіталу;

2) відношення чистого прибутку до валюти балансу;

3) відношення позичкового капіталу до валюти балансу;

4) відношення оборотних активів до поточних зобов’язань (показник покриття);

5) відношення робочого капіталу до валюти балансу;

6) відношення різниці між очікуваними грошовими надходженнями і поточними зобов’язаннями до витрат підприємства (без амортизації).

З використанням матеріалів аналізу 79 фінансово неспроможних і такої ж кількості фінансово спроможних підприємств Бівер розробив шкалу граничних значень для кожного з наведених показників стосовно американських підприємств.

У німецькомовній економічній літературі досить поширеною є система показників Вайбеля. В основі досліджень, здійснених П.Вайбелем протягом 1960 – 1971 рр., покладено аналітичні матеріали по 72 швейцарських підприємствах будівельної, металургійної, легкої та годинникової галузей виробництва, половина з яких перебувала у фінансовій кризі. Класифікацію підприємств за цією системою пропонується здійснювати з використанням таких показників

· відношення позичкового капіталу до валюти балансу;

· відношення оборотних активів до поточних зобов’язань (показник покриття);

· відношення Cash-flow до поточних (короткострокових) зобов’язань;

· відношення різниці між очікуваними грошовими надходженнями та поточними зобов’язаннями до витрат підприємства (без амортизації);

· відношення середнього залишку кредиторської заборгованості до вартості закупок, помножене на 365;

· відношення середніх залишків виробничих запасів до величини затрат на сировину (матеріали), помножене на 365.

Для кожного з наведених показників Вайбель побудував відповідні шкали у вигляді діаграм, в яких показана динаміка значень показників протягом п’яти років перед настанням в однієї з груп досліджуваних підприємств фінансової неспроможності.

У разі, якщо значення всіх шести показників аналізованого підприємства перебувають у безпечній зоні відповідної шкали, то цьому суб’єкту підприємництва не загрожує банкрутство. Якщо ж значення більше трьох показників наближається до зони «хворих» підприємств, то аналізоване підприємство вважається таким, якому загрожує банкрутство. Щодо підприємств, в яких менше трьох показників знаходяться у критичній зоні, Вайбель рекомендує проводити додатковий аналіз.

Головним суперечливим моментом однофакторного дискримінантного аналізу є те, що значення окремих показників може свідчити про позитивний розвиток підприємства, а інших – про незадовільний. Така ситуація унеможливлює об’єктивне прогнозування банкрутства. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є застосування багатофакторного дискримінантного аналізу.

В процесі аналізу підбирається ряд показників, для кожного з яких визначається вага в так званій дискримінантній функції. У загальному вигляді алгоритм лінійної багатофакторної дикримінантної функції можна представити в такій формі:

Z = a0 + a1x1 + a2x2 + a3x3 + …+ anxn ,

де а1, а2, а3, …, аn – коефіцієнти (ваги) дискримінантної функції; х1, х2, х3, …, хn – показники (змінні) дискримінантної функції.

Величина окремих ваг характеризує різний вплив окремих показників (змінних) на загальний фінансовий стан підприємства. Віднесення аналізованого підприємства до групи «хворих» чи «здорових» залежить від значення інтегрального показника, який є результатом розв’язку дискримінантної функції, а також від побудованої на основі емпіричних даних прямої поділу. Пряма поділу характеризує граничне значення Z-показника і слугує базою для розробки шкали інтерпретації одержаних значень Z.

Найвідомішими моделями прогнозування банкрутства на основі багатофакторного дискримінантного аналізу єтест на банкрутство Тамарі (1964), модель Альтмана (1968), модель Беермана (1976), система показників Бетге-Хуса-Ніхауса (1987), модель Краузе (1993).

Модель прогнозування банкрутства, розроблена американським економістом Е. Альтманом, має також назву «розрахунок Z-показника» і є класичною в своїй сфері (вона включена до більшості західних підручників, присвячених фінансовому прогнозуванню та оцінці кредитоспроможності підприємств). Побудована Альтманом дискримінантна функція має такий вигляд:

Z = 0,012X1 + 0,014X2 + 0,033X3 + 0,006X4 + 0,999X5.

Це п’ятифакторна модель, де чинниками виступають окремі показники фінансового стану підприємства. Адаптовано до вітчизняних стандартів фінансової звітності окремі змінні дискримінантної функції мають такий вигляд:

X1 – робочий капітал / валюта балансу;

X2 – сума нерозподіленого прибутку (непокритого збитку) та резервного капіталу / валюта балансу;

X3 – звичайний прибуток до оподаткування + проценти за кредит / валюта балансу;

X4 – ринкова вартість підприємств (ринкова вартість корпоративних прав) / позичковий капітал;

X5 – чиста виручка від реалізації продукції / валюта балансу.

Провівши аналіз 33 промислових підприємств з обсягом валюти балансу від 1 до 25 млн. дол. США, Альтман дійшов такого висновку щодо інтерпретації значень Z-показника:

Цікавим є те, що в дослідженнях Альтмана середнє значення показника Z для фінансово неспроможних підприємств становить – 0,29, а для групи успішно працюючих підприємств – +5,02. За деякими джерелами, точність прогнозування банкрутства за цією моделлю становить: за п’ять років до банкрутства – 36 %; чотири роки – 29; три роки – 48; два роки – 83; один рік – 95 %.

У Німеччині вперше застосував методологію багатофакторного дискримінантного аналізу при дослідженні фінансового стану підприємств у 1976 р. професор університету м. Мюнстер Кл. Беєрман. Свої висновки він базував на емпіричному дослідженні 21 підприємства, половина з яких були збитковими та перебували у фінансовій кризі. Основні характеристики дискримінантної функції Беєрмана наведено в табл.

Таблиця

Параметри дискримінантної функції Беєрмана

Одержані значення інтегрального показника Беєрман рекомендує інтерпретувати таким чином (період прогнозування один рік):

Z > 0,32 – підприємство перебуває під загрозою банкрутства;

0,32 > Z > 0,236 – неможливо чітко ідентифікувати, потребує додаткового якісного аналізу;

Z < 0,236 – підприємству не загрожує банкрутство.

Методологія багатофакторного дискримінантного аналізу може використовуватися як службами контролінгу підприємства для своєчасного виявлення симптомів фінансової кризи, так і банками при оцінці кредитоспроможності позичальника. Про актуальність і значимість розглянутого методу прогнозування фінансового стану підприємств свідчить вже те, що Європейський центральний банк для полегшення класифікації позичальників на надійних та проблемних рекомендує своїм підрозділам, а також комерційним банкам використовувати в роботі галузевий дискримінантний аналіз. При цьому пропонується застосовувати три різні дискримінантні функції: для промислових підприємств, підприємств торгівлі та громадського харчування, для інших підприємств.

Використання методології багатофакторного дискримінантного аналізу у вітчизняній практиці є досить обмеженим, що зумовлено такими основними чинниками:

· по-перше, неможливістю розробки власних, галузевих дискримінантних функцій через відсутність фахівців достатньої кваліфікації;

· по-друге, відсутністю достатніх коштів для закупівлі та адаптації західних методик до вітчизняних умов господарювання;

· по-третє, недостатнім рівнем об’єктивності показників, які відображаються підприємствами у фінансовій звітності (проблематика подвійної бухгалтерії).

У той же час в Україні використовуються численні методики однофакторного дискримінантного аналізу, однак вони безсистемні, не враховують галузевих особливостей і не містять відповідних «ключів» інтерпретації.

8) Портфельний аналіз – це інструмент стратегічного контролінгу, за допомогою якого керівництво підприємства виявляє й оцінює свою господарську діяльність з метою вкладення засобів у найбільш прибуткові чи перспективні її напрямки і скорочення/припинення інвестицій у неефективні проекти. При цьому оцінюється відносна привабливість ринків і конкурентноздатність підприємства на кожному з цих ринків. Передбачається, що портфель компанії повинен бути збалансований, тобто повинне бути забезпечене правильне поєднання підрозділів чи продуктів, що потребують капіталу для забезпечення зростання, з господарськими одиницями, що володіють деяким надлишком капіталу.

Розрізняють два види портфельного аналізу:

1. аналіз портфелю цінних паперів;

2. аналіз портфелю продукції.

Аналіз портфелю цінних паперів застосовують з метою оптимізації портфелю цінних паперів інвестора. В основу портфельного аналізу покладено два оцінні критерії:

· теперішня вартість очікуваних доходів від володіння цінними паперами (проценти, дивіденди);

· рівень ризикованості вкладень.

За аналогією з цінними паперами проводиться аналіз портфелю продукції (послуг) підприємства. Портфельний аналіз доцільний на тих підприємствах, які виробляють багато видів продукції. У процесі аналізу окремі групи продукції розглядаються як відповідні стратегічні “бізнес-одиниці”, кожна з них оцінюється щодо прибутковості та ризикованості виробництва.

На підставі результатів портфельного аналізу приймаються рішення про додаткові інвестиції в окремі виробничі програми, реінвестиції чи дезінвестиції, а також визначається стратегія управління ризиками за кожною зі стратегічних бізнес-одиниць.

6. Як показує практика, запровадження контролінгу на підприємствах супроводжується численними проблемами. Основні групи чинників, які перешкоджають успішній організації фінансового контролінгу на підприємстві:

- історичні, зумовлені сформованих роками поглядами на ведення бізнесу, непрозорістю, не завжди достатніми економічними знаннями менеджерів;

- психологічні, пов'язані зі скептичними поглядами керівництва на запровадження фінансового контролінгу, результати якого помітні не одразу, а запровадження досить дороге і тривале;

- організаційні, зумовлені відсутністю досвіду формулювання бажаних результатів від впровадження фінансового контролінгу, складністю залучення кваліфікованих працівників до цього процесу;

- методичні, які виникають внаслідок ігнорування потрібної реструктуризації бізнесу, невдалого виділення на підприємстві центрів відповідальності, вибору неадекватних принципів трансфертного ціноутворення, насадження деструктивних мотиваційних моделей, ігнорування потреби створення пакету корпоративних стандартів контролінгу.

За допомогою фінансового контролінгу можна вирішити такі проблеми управління підприємством, як:

- низька платіжна дисципліна структурних підрозділів;

- неконтрольована дебіторська заборгованість;

- слабке управління витратами (відсутність чіткого розуміння структури витрат і їхньої доцільності);

- невірне визначення прибутковості філій і видів бізнесу;

- сплата необґрунтовано високих податків до бюджету держави;

- нестача оборотних коштів;

- низька оперативність отримання фактичної інформації про поточну діяльність підрозділів і компанії в цілому;

- недосконалість системи внутрішньої фінансової звітності.

При впровадженні у практичну діяльність системи фінансового контролінгу керівникам підприємств варто починати з впровадження деяких інструментів контролінгу, спрямованих на вирішення оперативних питань. Такі інструменти, як:

– розрахунок витрат і доходів (виробничого результату);

– внутрішні звітність і облік;

– показники та їх системи.

Вони будуть забезпечувати прозорість господарювання та підвищувати його ефективність, але, цей метод впровадження фінансового контролінгу є не досить ефективним. Найбільш ефективним буде створення на підприємстві служби контролінгу в складі групи контролерів з трьох-чотирьох осіб.

Служба контролінгу має входити до складу фінансово-економічних служб підприємства. Сьогодні більшість середньостатистичних українських підприємств мають типову організаційну структуру фінансової служби, до складу якої входять бухгалтерія, планово-економічний і фінансовий відділи.

При такій структурі управління фінансами не є достатньо ефективним, тому ми вважаємо що при типовій структурі організації фінансової служби у підприємства є причини застосування системи фінансового контролінгу:

8. Причини впровадження системи фінансового контролінгу у практику підприємств:

ü Низька оперативність інформації і, як наслідок, планування на підприємстві розтягнуто в часі. Як правило, промислові підприємства, що не володіють системою контролінгу, при плануванні своєї діяльності спираються на дані бухгалтерського і податкового обліку. Для ефективного прийняття управлінських рішень керівництво підприємства має одержувати оперативну інформацію щодня, а звіт за місяць – максимум у межах трьох днів наступного місяця.

ü Процес планування на підприємствах починається від виробництва, а не від збуту продукції, відповідно, при плануванні використовується собівартість проведеної, а не реалізованої продукції. Одним із ключових чинників системи контролінгу є необхідність калькуляції собівартості реалізованої, а не проведеної продукції. При організації управлінського обліку калькуляція собівартості має йти від вартості одиниці реалізованої продукції, ціноутворення на яку залежить від змін зовнішнього ринку. На українських підприємствах спостерігається зворотній процес. Підприємству необхідно організувати реальний практичний зв’язок між збутом, запасами і виробництвом, заснований на розрахунку собівартості реалізованої продукції.

ü Відсутність розподілу між управлінням прибутком і управлінням грошовими коштами. Ця проблема зумовлена відсутністю на підприємствах розуміння відмінностей між управлінням прибутком і грошовими коштами та відсутністю грамотної постановки системи управління грошовими коштами компанії. Прибуток підприємства ніколи не можна розрахувати точно, він постійно змінюється залежно від принципів законодавства бухгалтерського і податкового обліку, внутрішніх нормативних документів, системи оподаткування та інших чинників.

ü Планування грошових коштів відбувається неефективно: багато підприємств при плануванні бюджету руху грошових коштів включають суми всіх бартерних операцій, дебіторської і кредиторської заборгованості, у тому числі безнадійної. Лише невелика кількість підприємств використовує технологію переведення відвантаження готової продукції в приплив грошових коштів через коефіцієнти інкасування. У більшості компаній не налагоджена робота бюджетного комітету і відсутня технологія внесення коректувань до бюджету руху грошових коштів.

ü Використання прямих і невигідних витрат, а не змінних і постійних. Не використовуються показники “внеску на покриття”, “операційний важіль”. Як правило, на вітчизняних підприємствах у планово-економічних відділах традиційно використовується калькуляція повної собівартості, в основі якої лежить розподіл витрат на основні і накладні. Для середньостатистичних промислових підприємств з великою номенклатурою продукції, що випускається, найдоцільнішим є ведення системи обліку витрат за принципом “директ-костінг” з розподілом витрат на змінні та постійні, розрахунком маржинального доходу, рівня операційного важеля і з використанням усіченої калькуляції собівартості продукції.

ü Низька культура аналізу досягнення мети. Отримання прибутку часто є єдиною метою компанії. Однією з головних проблем на підприємствах є відсутність стратегічної мети розвитку, закріпленої за кожним структурним підрозділом. Важливим моментом тут буде постановка такої системи управлінського обліку, яка б зробила прозорими дані щодо досягнення цієї мети. На сьогодні середнє промислове підприємство не володіє грамотно розробленою стратегією розвитку і не завжди може точно сказати, які показники (окрім прибутку) відстежуються й аналізуються в центрах відповідальності, а іноді і не має таких центрів взагалі.

Невикористання елементів фінансового контролінгу на будь-якому етапі діяльності підприємстваможе призвести до неефективних результатів, а при несвоєчасному реагуванні на нестандартні ситуації і до банкрутства.

Особливого значення набуває система оптимізації джерел фінансування і більш ефективного використання власних фінансових ресурсів. В цьому процесі роль фінансового контролінгу є досить важливою, оскільки в цій ситуації постає два паралельних завдання – з одного боку – можливість обґрунтування доцільності залучення фінансового джерела, а з іншого – уміння домовлятись з інвестором, кредитором. На сьогодні не має проблеми здійснення фінансових розрахунків, а є проблема уміння довести позицію підприємства до майбутніх інвесторів чи кредиторів. Такими в умовах ринку можуть бути банківські установи, лізингові компанії, інші підприємства, акціонери, тому перед службою контролінгу ставиться важливе завдання – представлення релевантної та достовірної інформації в необхідних обсягах і у відповідний час.

Незважаючи на те, що контролінг є невід’ємною складовою загальної системи управління підприємством і охоплює усі напрямки діяльності, його практичне використання не набуло значного та системного використання на українських підприємствах. Впровадження фінансового контролінгу найбільшого розповсюдження набуло у банківській сфері. Реальний сектор економіки не так широко використовує систему контролінгу в управлінні, хоча і не заперечує необхідності його використання.

[1] Сума даної графи визначається як добуток вартості інвестиції на попередню дату (графа 5) та розрахованої ефективної ставки відсотка (13,1579 %). 118 421 = 900 000 х 13,1579%

[2] Сума даної графи визначається додаванням вартості інвестиції на попередню дату та суми амортизації дисконту за звітний період (графа 4). 918 421 = 900 000 + 18 421

[3] У даному випадку за останній рік сума відсотка за ефективною ставкою та сума амортизації дисконту визначається таким чином, щоб балансова вартість інвестиції на дату погашення дорівнювала номінальній вартості.