Стосовно кожного виду товару може встановлюватися лише один вид ліцензії.

Ліцензії видаються центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики, а також у межах наданих ним повноважень – відповідним республіканським органом Автономної Республіки Крим, структурним підрозділом обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

У разі порушення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності порядку здійснення такої діяльності, встановленого чинним законодавством України, до нього може бути застосовано індивідуальний режим ліцензування.

Ліцензії видаються на підставі заявок суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що подаються за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики.

Для одержання ліцензії заявники звертаються, як правило, до одного органу виконавчої влади. У разі необхідності в одержанні погодження можливе звернення до кількох органів виконавчої влади, але не більше ніж до трьох. Розгляд заявок на одержання ліцензій може здійснюватися в порядку їх надходження, який визначається за датами реєстрації заявок, або одночасно після закінчення оголошеного строку їх приймання.

У заявці на одержання ліцензії зазначаються такі дані: повне найменування суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, прізвище та ім’я його керівника, найменування та код товару (товарів) згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), найменування виробника, споживача товару (товарів), код та назва держави (держав) походження і призначення – у разі експорту, код та назва держави (держав) походження і відправлення – у разі імпорту, строк дії ліцензії, кількість та вартість товару (товарів), код і назва митниці, повні найменування та адреси продавця і покупця, вид угоди, валюта платежу, основна та додаткова одиниці виміру товару (товарів), погодження з органами виконавчої влади (у разі необхідності), підстава для запиту ліцензії, особливі умови ліцензії.

При поданні заявки можуть вимагатися документи та інформація, які вважаються необхідними для підтвердження даних, зазначених у заявці та зовнішньоекономічному договорі (контракті). Заявка не може бути відхилена в разі допущення незначних помилок у документах, які подаються для одержання ліцензії, якщо вони не змінюють основних даних, що містяться в заявці. Основними вважаються дані, передбачені умовами зовнішньоекономічного договору (контракту).

У разі запровадження режиму автоматичного ліцензування строк видачі ліцензії не повинен перевищувати 10 робочих днів від дати одержання заявки та інших необхідних документів, що відповідають установленим вимогам. Не може бути відмовлено у видачі ліцензії, якщо всі необхідні документи подані і відповідають встановленим вимогам.

У разі запровадження режиму неавтоматичного ліцензування:

- строк розгляду заявок не повинен перевищувати 30 днів від дати їх одержання, якщо заявки розглядаються в порядку їх надходження, та більше 60 днів від дати закінчення оголошеного строку приймання заявок, якщо всі вони розглядаються одночасно;

- ліцензія видається на підставі заявки в межах квоти із зазначенням строку дії ліцензії;

- якщо на момент подання заявки (у разі застосування процедури розгляду в порядку надходження) встановлені квоти (кількісні або інші обмеження) вичерпано, така заявка не розглядається. Про факт, що квоти (кількісні або інші обмеження) вичерпані, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який подав відповідну заявку, повідомляється письмово протягом семи робочих днів від дати її одержання;

- рішення про видачу ліцензії приймається з урахуванням даних щодо використання раніше одержаних ліцензій за умови додержання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності вимог законодавства про захист економічної конкуренції.

При розгляді поданих заявок одночасно, у разі запровадження неавтоматичного ліцензування вперше, розподіл квот здійснюється пропорційно обсягам, зазначеним у заявках суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Неавтоматичне ліцензування не повинно справляти обмежувального або такого, що порушує торгівлю, впливу на товари на доповнення до того впливу, що виникає внаслідок запровадження режиму неавтоматичного ліцензування.

Забороняється обмеження імпорту товарів, щодо яких встановлюються певні квоти, до повного використання таких квот.

Ліцензія видається, якщо заявку та інші подані документи оформлено з додержанням вимог, установлених законодавством. Термін дії ліцензії має передбачати виконання зобов’язань отримувача ліцензії за зовнішньоекономічним договором (контрактом), але не перевищувати термін дії кількісних обмежень.

Рішення про відмову у видачі ліцензії повинно бути вмотивованим, прийнятим у строки, встановлені для розгляду заявок, і надсилається (видається) заявникові у письмовій формі. У разі відмови у видачі ліцензії заявник має право на оскарження рішення згідно із законодавством.

За видачу ліцензії справляється збір, розмір якого встановлюється Кабінетом Міністрів України з урахуванням фактичних витрат, пов’язаних із застосуванням процедури ліцензування.

Митне оформлення товарів, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню, здійснюється тільки за наявності відповідної ліцензії. Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики щомісяця інформує центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи про видані ліцензії на експорт (імпорт) товарів, що підлягають ліцензуванню.

Центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи щомісяця подає центральному органу виконавчої влади з питань економічної політики інформацію про обсяги експорту (імпорту) товарів за виданими ліцензіями.

Ліцензування товарообмінних (бартерних) операцій здійснюється в тому разі, якщо предметом цих операцій є товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню.

Ліцензування не поширюється на експорт та реалізацію компенсаційної і прибуткової продукції, одержаної інвестором у власність на умовах угоди про розподіл продукції, укладеної відповідно до вимог Закону України “Про угоди про розподіл продукції”. Запровадження будь-яких обмежень щодо експорту та реалізації такої продукції, в тому числі кількісних, не допускається, якщо інше не передбачено угодою про розподіл продукції.

Здійснення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності зовнішньоекономічних операцій без відповідних ліцензій тягне за собою накладення штрафу у сумі 10 % вартості проведеної операції, перерахованої у валюту України за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком України на день здійснення такої операції. Штрафи стягуються органами податкової служби на підставі відповідних рішень центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики у порядку, визначеному Податковим кодексом України

7. У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Розрахунки в межах торговельного обороту – це рух коштів між резидентами і нерезидентами за операціями продажу (купівлі) товарів (послуг) на підставі зовнішньоекономічних договорів, які передбачають експорт або імпорт товарів.

Використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави потребує одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України. Іноземною валютою визнають:

- валютну готівку, грошові знаки (банкноти, білети державної скарбниці, монети), що знаходяться у обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені або ті, що вилучаються з обігу, але підлягають обміну на грошові знаки, які знаходяться у обігу;

- платіжні документи у грошових одиницях іноземних держав та міжнародних розрахункових одиницях;

- кошти у грошових одиницях іноземних держав, міжнародних розрахункових одиницях та у діючій на території України валюті з вільною конверсією, які знаходяться на рахунках та вкладах у банківсько-кредитних установах на території України та за її межами.

Валютна виручка суб’єктів підприємництва становить суму валютних надходжень від продажу товарів та надання послуг за іноземну валюту незалежно від джерела їх походження. Ця виручка підлягає обов’язковому та повному зарахуванню на спеціальні розподільчі рахунки, що відкриваються й ведуться у комерційних банках України, які мають генеральну ліцензію Національного банку України.

Обов’язковому зарахуванню підлягає не лише валюта, отримана в результаті комерційної діяльності резидентів, але і кошти в іноземній валюті, отримані як дарунок, пожертвування, благодійні внески й інші надходження неторгового характеру.

У разі здійснення зовнішньоекономічних операцій, що не передбачають сплати в грошовій формі (бартер, різного роду взаєморозрахунки, операції з давальницькою сировиною), валютною виручкою визнається еквівалентна вартість товарів, яку має отримати за вказаними угодами українська сторона.

Операції з іноземною валютою на території кожної держави здійснюються відповідно до її чинного законодавства. В Україні валютні операції регулюються діючими нормативно-правовими актами, затвердженими урядом держави та Національним банком, які визначають:

- основні принципи здійснення валютних операцій;

- види валют і валютних цінностей, які застосовуються в Україні;

- права й обов’язки резидентів і нерезидентів відносно володіння, користування та розпорядження валютами і валютними цінностями на території України;

- повноваження та функції українських органів валютного регулювання і валютного контролю.

Практично в усіх країнах світу операції з валютою здійснюються уповноваженими банками, тобто комерційними банками, які отримали ліцензії від своїх центральних банків на проведення операцій в іноземній валюті, включаючи банки з участю іноземного капіталу та банки, капітал яких повністю належить іноземним учасникам.

Для здійснення міжнародних розрахунків банки відкривають валютні рахунки – рахунки, які відкриваються в комерційних банках для зберігання іноземної валюти і здійснення всіх видів банківських операцій. Порядок відкриття та ведення валютних рахунків у країнах регулюється чинним законодавством держави, нормативними актами центральних банків. Операції на рахунках здійснюються на підставі розрахункових документів установлених форм.

В Україніпорядок відкриття та ведення валютних рахунківвідбувається відповідно до Інструкції НБУ “Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті”. Відкриття рахунків юридичним особам (підприємствам, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю в Україні) передбачає подання в комерційний банк відповідного набору документів. До них належать:

а) заява на відкриття поточного рахунку встановленого зразка, яку підписує керівник та головний бухгалтер підприємства;

б) копія довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, що видав відповідну довідку;

в) копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчена нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

г) копія належним чином оформленого положення про діяльність підприємства (статут);

д) картка з відбитком печатки та зразками підписів посадових осіб підприємства, яким згідно з чинним законодавством та відповідними документами надано право розпоряджатися рахунком та підписувати розрахункові документи. Зразки підписів та повноваження посадових осіб засвідчуються нотаріально;

е) клопотання підприємства до банку, в якому відкривається поточний рахунок із зазначенням місцезнаходження підприємства, його ідентифікаційного номера, номера основного поточного рахунку та банку, в якому він відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство перебуває на обліку;

ж) довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України.

Банк приймає документи, перевіряє їх і оформляє відкриття рахунку клієнта на основі договору про розрахунково-касове обслуговування за валютними рахунками.

Надходження в іноземній валюті на користь підприємства, а також кошти, отримані в іноземній валюті на українській території, зараховуються на його рахунок в уповноваженому банку. Для цього паралельно відкриваються два рахунки:

- розподільний рахунок для зарахування надходжень в іноземній валюті у повному обсязі;

- поточний валютний рахунок для обліку коштів, які залишаються у розпорядженні підприємств після обов’язкового продажу частини експортної виручки.

На розподільному рахунку валютні кошти юридичних осіб після їх зарахування можуть перебувати не більше п’яти банківських днів. Саме з цього рахунку за українським законодавством 50% валютної виручки підприємств підлягають обов’язковому продажу на міжбанківському ринку, після чого другі 50% зараховуються на поточний валютний рахунок клієнта банку. Кошти в іноземній валюті, які були зараховані на розподільний рахунок і не підлягають згідно з чинним законодавством України продажу, уповноважений банк зобов’язаний перерахувати на поточний рахунок клієнта також не пізніше п’яти банківських днів з моменту зарахування цих коштів на розподільний рахунок.

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для проведення в межах чинного законодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті розрахунків при здійсненні поточних операцій та для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

На поточний валютний рахунок можуть зараховуватись суми в іноземній валюті, що надійшли як:

- експортна виручка;

- перерахування з поточних валютних рахунків інших українських підприємств;

- перерахування з поточних валютних рахунків підприємств з іноземною участю, які зареєстровані на українській території, в оплату куплених у власників рахунків товарів;

- внески та паї на оплату частки учасників у капіталі акціонерного товариства або спільного підприємства;

- перерахування з-за кордону нерезидентом на рахунок резидента, який є посередником, для подальшого перерахування іншим резидентам — суб’єктам господарської діяльності, за дорученням яких на підставі договорів комісії, доручення, консигнації або агентських угод був здійснений продаж товарів (робіт, послуг);

- інші суми, які використовуються й отримуються в межах валютних операцій, дозволених банку ліцензією.

Суми, що перебувають на поточних валютних рахунках, можуть бути за розпорядженням власника рахунку:

- переведені за кордон у відповідній банківській формі за експортно-імпортними операціями власника рахунку;

- перераховані на рахунки зовнішньоторговельних організацій для подальшого переведення за кордон в оплату товарів, що імпортуються;

- перераховані на поточні рахунки інших українських і спільних підприємств за оплату товарів (послуг), які виробляються (надаються) цими підприємствами;

- використані на оплату заборгованості за кредитом в іноземній валюті, на оплату банківських комісійних та поштово-телеграфних витрат, витрат, що пов’язані з відрядженнями, а також на інші цілі, які не суперечать ліцензії банку.

Уповноважені українські банки можуть відкривати поточні рахунки у національній валюті нерезидентам-інвесторам для здійснення ними інвестиційної діяльності на території держави. Іноземними інвесторами можуть бути фірми, банки та інші кредитні установи, міжнародні організації та окремі громадяни. На поточний рахунок у національній валюті нерезидента-інвестора зараховуються кошти:

- одержані від продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України, що вносяться як іноземна інвестиція;

- одержані у вигляді доходів (дивідендів) від здійснення інвестиційної діяльності в Україні;

- повернуті в результаті припинення нерезидентом інвестиційної діяльності в Україні;

- одержані в інших випадках, визначених чинним законодавством.

З поточного рахунку в національній валюті нерезидента-інвестора проводяться такі операції:

- розрахунки, пов’язані з реінвестиційною діяльністю на території України;

- придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України для подальшого перерахування за кордон доходів, дивідендів від інвестиційної діяльності в Україні;

- розрахунки з митними, податковими та іншими органами у випадках, передбачених чинним законодавством;

- розрахунки з резидентами при здійсненні спільної інвестиційної діяльності;

- сплата послуг уповноваженому банку, який обслуговує рахунок;

- інші виплати, якщо вони не передбачені договорами (угодами, контрактами) про інвестиційну діяльність і не суперечать чинному законодавству України.

Уповноважені банки можуть відкривати поточні валютні рахунки також фізичним особам – суб’єктам підприємницької діяльності (резидентам), які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи. Поточний рахунок відкривається за режимом, який визначено для юридичних осіб – резидентів.

8.Згідно положень Митного Кодексу України, митна політика це система принципів і напрямків діяльності держави в сфері забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних і нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі.

Проблеми сучасної митної політики пов’язані, з одного боку, з лібералізацією економіки, що спричинила розширення переліку суб’єктів господарювання, які отримали право безпосередньої участі на міжнародних ринках, з другого − із закономірними тенденціями розвитку міжнародних зв’язків та відносин в умовах наростаючої глобалізації світової економіки. В даній ситуації зростають обсяги переміщення товарів, послуг, інформації, технологій, об’єктів інтелектуальної власності, капіталів, робочої сили між країнами. Одночасно, зростає роль держави у формуванні обґрунтованої митної політики, яка є важливою умовою ефективної національної економіки.

Митна політика є складним механізм діяльності держави, що зачіпає комплекс інтересів країни, регіонів, підприємців, населення, в тому числі їх матеріальні та фінансові інтереси. Користуватися цим механізмом треба, ретельно зваживши взаємозв'язок інтересів та тенденції їх зміни. Головним у митній політиці є:

- встановлення оптимальних розмірів імпортно-експортних мит;

- своєчасний перегляд встановлених тарифів у зв'язку зі зміною ситуації на внутрішньому і зовнішньому ринках;

- визначення коефіцієнтів збільшення або зниження рівня митних тарифів з кожної номенклатурної групи товарів;

- більш активне використання ліцензування, квотування і сертифікації товарів.

Інструментом практичної реалізації митної політики в умовах лібералізації зовнішньої торгівлі є митна служба.

На сучасному етапі виділяють три фінансово-економічні проблеми, які вирішуються митними органами в ході реалізації митної політики держави:

1. Формування складу та товарної структури споживчого ринку України і створення конкурентного середовища.

2. Захист вітчизняних виробників від експансії світового ринку і доступу на український ринок дешевих, неякісних товарів, перш за все споживчих.

3. Забезпечення надходжень коштів від справляння митних зборів та податків до доходної частини державного бюджету.

На першому місці стоїть проблема формування споживчого ринку та створення конкурентного середовища. Споживчий ринок у країні має бути сформований і держава повинна приймати дієві заходи з його розвитку і вдосконалення. Ринок товарів і послуг формується за рахунок двох джерел: вітчизняне виробництво (реальний сектор економіки), матеріальні запаси і державні резерви; імпорт продукції за рахунок функціонування світового ринку.

Стан споживчого ринку зачіпає інтереси населення країни, а тому органи влади повинні приділяти пріоритетну увагу складу та товарній структурі споживчого ринку. Насиченість споживчого ринку по складу та структурі веде до створення конкурентного середовища, стабілізації і навіть зниження оптових і роздрібних цін на споживчі товари.

Основним інструментом державного регулювання внутрішнього ринку країни в процесі взаємодії зі світовим ринком є митний тариф (зведення ставок митних зборів, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний кордон України), який країна використовує як: захист вітчизняного виробника; джерело поповнення державного бюджету; інструмент зовнішньоекономічної політики держави; як регулятор ввезення-вивезення товарів.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно з Митним кодексом, законом України “Про зовнішньоекономічну” діяльність, Єдиним митним тарифом України та міжнародними договорами України. Митне регулювання передбачає регулювання питань, пов'язаних із встановленням мита та інших податків, що справляються при переміщенні товарів через митний кордон України, процедурами митного контролю, організацією діяльності органів митного контролю України. Тобто, митне регулювання є впливом держави в особі державних органів (насамперед – митних) на інших суб’єктів митних відносин з метою підпорядкування їхніх дій загальнодержавним економічним інтересам.

Митне регулювання імпорту здійснюється за допомогою імпортних мит і митних пільг (преференцій), регулювання експорту – з допомогою експортних мит.

Існують і нетарифні заходи зовнішньоекономічного регулювання, які встановлюються урядом і євиключними заходами оперативного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що застосовуються відносно ряду товарів. До них відносяться: ліцензування, квотування, сертифікація.

Ліцензування застосовується як до ввізних, так і вивізних товарів і являє собою видачу спеціальних дозволів – ліцензій на право ввезення або вивезення конкретних товарів.

Квотування являє собою кількісне обмеження виробництва, експорту та імпорту товарів з фізичного обсягу або за вартістю, що вводиться державними органами з метою регулювання зовнішньої торгівлі, а також збалансування внутрішньої торгівлі і платежів. Квоти затверджуються Міністерством економіки України за погодженням з відповідними міністерствами та відомствами виходячи з прогнозних балансів виробництва і споживання товарів, на які вони встановлюються.

Сертифікація продукції – документальне підтвердження відповідності продукції певним вимогам, конкретним стандартам або технічним умовам. Перелік товарів, що ввозяться на митну територію України та підлягають обов'язковій сертифікації, визначається Держстандартом України за узгодженням з Державною митною службою України.

Друга за пріоритетністю проблема вирішується митною службою перш за все за рахунок своєчасного перегляду та уточнення рівня митних імпортних мит. Рівень митних імпортних мит повинен бути таким, щоб, по-перше, споживчий ринок України був насичений необхідними для населення споживчими товарами та продуктами, і, по-друге, конкуренція імпорту на українському ринку була нормальною.

Третя проблема вирішується митними органами за допомогою набору наступних митних інструментів (митних платежів): митний збір, ПДВ, акцизи, збори за видачу ліцензій митними органами України і поновлення дій ліцензій, збори за видачу кваліфікаційного атестата фахівця з митного оформлення і поновлення дії атестата, митні збори за митне оформлення, плата за інформування та консультування, плата за прийняття попереднього рішення, плата за участь у митних аукціонах. Закон України "Про митний тариф" встановлює порядок формування та застосування митного тарифу України – інструменту торговельної політики та державного регулювання внутрішнього ринку товарів при його взаємозв'язку із світовим ринком.

Митне регулювання впливає на розвиток міжнародної торгівлі та на рух інвестиційних потоків за такими основними напрямами.

По-перше, захищає вітчизняні виробництва шляхом подорожчання ввезених товарів від надмірної або небажаної іноземної конкуренції на внутрішньому ринку. Стягуючи мита при імпорті, що є різновидом оподаткування, держава нейтралізує переваги іноземних фірм, знижуючи цінову конкурентоспроможність товарів, що ввозяться.

Мотивами застосування більш високих ставок мита можуть бути: зміцнення національної безпеки (наприклад, продовольчої) з урахуванням потреби мати на території країни необхідний мінімум вироблених товарів на випадок виникнення надзвичайних ситуацій; підтримка певної галузі, яка має стратегічне значення або важлива з міркувань престижу країни; підтримка зайнятості; сприяння структурному реформуванню національної економіки, успішному становленню нових галузей.

У сучасних умовах галузі та підприємства, які потребують захисту від небажаної іноземної конкуренції, існують як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються. Практично всі нові індустріальні країни Азії та Латинської Америки в період становлення виробництва та освоєння ними внутрішнього ринку захищали останній високими тарифними бар’єрами для підвищення конкурентоспроможності та пристосування національного виробництва до більш високих вимог світового ринку. Наприклад, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. середньоарифметичні значення тарифу за деякими групами виробів становили в Індії (1990) 84,1 %, Китаї (1992) – 44,9, Бразилії (1991) – 26,3 %.

Якщо розмір мит не заборонний (настільки великий, що ввезення товарів стає практично неможливим), а економічно обґрунтований, то в цьому випадку зрівнюються цінові умови конкуренції для іноземних та вітчизняних постачальників. Зарубіжні фірми не позбавляються можливості вести конкурентну боротьбу з місцевими підприємствами, але позиції їх товарів у сфері цінової конкуренції погіршуються. Тим самим тарифи створюють оптимальне конкурентне середовище на внутрішньому ринку, сприяють підвищенню якості та зниженню цін на продукцію вітчизняних товаровиробників.

По-друге, митне регулювання стимулює розширення експорту товарів і підвищення конкурентоспроможності національного виробництва. Це відбувається в тому випадку, коли держава за допомогою одностороннього зниження або скасування мит на ввезену сировину, матеріали чи обладнання, комплектуючі вироби, не вироблені в країні, сприяє вітчизняним підприємствам у випуску більш конкурентоспроможної продукції, призначеної для реалізації за кордоном.

По-третє, служить засобом залучення іноземного капіталу в обробні галузі промисловості, що особливо актуально для країн з ринками, які розвиваються. При збереженні відносно високих мит або їх збільшенні на готову продукцію тих галузей обробної промисловості, де ціни визначають її конкурентоспроможність, можна стимулювати зацікавленість іноземних підприємців у створенні відповідних виробництв на території країни, особливо якщо вона має місткий внутрішній ринок.

По-четверте, митне регулювання сприяє формуванню транскордонних виробничо-технологічних зв’язків, розвитку міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, що, як відомо, є основою реального інтегрування економічних комплексів різних країн. Шляхом установлення знижених або нульових ставок мит на готові вироби та/або комплектуючі компоненти (наприклад, для автотранспортних засобів) країни регулюють масштаби і темп втягування різних секторів своєї економіки у міжнародні зв’язки.

По-п’яте, використовується в багатьох країнах як інструмент впливу на економічну політику іншої держави-партнера для отримання тарифних поступок (на основі взаємності), поліпшення умов доступу для національних експортерів, для протидії дискримінаційним заходам, тобто виконує торгово-політичну функцію. Мита стали основним торговельно-політичним інструментом утворення торгово-економічних об’єднань, які формуються на дво- і багатосторонній основі.

Зі зниженням митного протекціонізму та підвищенням частки безмитно ввезених товарів у загальному обсязі імпорту значення торгово-політичної функції митного тарифу для основних країн – учасниць міжнародної торгівлі зменшувалося. Проте за деякими напрямами, наприклад у торгівлі продовольчими товарами між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, ця функція зберігає свою важливу роль.

По-шосте, митне регулювання стимулює розвиток інтеграційних процесів між державами, що мають розвинену ринкову економіку, високий рівень індустріалізації й диверсифікації виробництва шляхом поліпшення умов для товарообміну країн – учасниць регіональних об’єднань. Позитивний ефект від утворення великого, вільного від прикордонних бар’єрів ринку товарів полягає в можливості отримання більшого прибутку за рахунок масштабів виробництва й динамічного зростання взаємної торгівлі партнерів в інтеграційних угрупованнях.

Митне регулювання є одним з основних загальновизнаних засобів реалізації державної економічної політики, інструментом виконання внутрішніх завдань. Диференціюючи ставки імпортних (експортних) мит, держава реалізує пріоритети економічної політики. Тобто, за його допомогою проводиться, наприклад, модернізація і реконструкція основних галузей економіки, раціоналізація товарної структури експорту та імпорту, насичується внутрішній ринок, урівноважується торговий і платіжний баланс, забезпечуються рівні умови конкуренції тощо. Це досягається шляхом збільшення імпортних ставок (наприклад, на предмети розкоші) або зменшення їх (на високотехнологічне обладнання), а також надання пільгового режиму в порівнянні з національним (у вільних економічних зонах).

Таким чином, враховуючи вищевикладене, можна відмітити, що одним з основних важелів, за допомогою якого держава впливає на зовнішню торгівлю, є митна політика. Обмежуючи або стимулюючи ввіз і вивіз конкретних товарів, можна вирішувати найрізноманітніші проблеми: наповнювати дохідну частину державного бюджету, підтримувати вітчизняних виробників, насичувати внутрішній ринок певними товарами, створювати сприятливі умови для експорту вітчизняної продукції, що є найважливішими економічними завданнями країни.

Діюче українське законодавство дозволяє застосовувати практично всі відомі у світовій практиці заходи митного (тарифного і нетарифного) регулювання зовнішньої торгівлі. Вибір же тих чи інших заходів залежить від цілей, які ставить держава перед митною службою.