Правобережна україна. Та Галичина Наприкінці XVII-XVIII ст.Занепад Речі Посполитої та доля укр земель

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА

Західня Україна

На Правобережній Україні розгорталися воєнні події Хмельниччини, і ніде в цілій Україні не було такого завзяття в боротьбі : Польщею, як в цій її частині, бо ніде не було такого гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою як там Правобережна Україна була головним тереном, де розгорталися повстання, і вона покладала найбільші надії на звільнення від Польщі. Піднялося селянство Волині, Поділля, Галичини. Селяни, міщани, дрібна не спольщена шляхта масово приєднувалися до козаків, громили й виганяли польську шляхту, встановлювали українське правління.

У Сокалі, Тернополі, Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Городку, Яворові, Калущині, Дрогобичі вибухали заворушення, які прибирали організовані форми. Дрібка православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його. Він покинув Галичину напризволяще. В пляни Хмельницького входило звільнити Україну з-під польського панування по Вислу, але фактично західні українські землі залишилися під польським пануванням. Галичина,. Холмщина і Волинь уже незабаром після Хмельниччини дісталися під польське панування, а правобережна Наддніпрянщина в умовах жорстокої боротьби зберегла свою автономію до початків XVIII ст. Видатніші, енергійніші люди пішли на схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу полякам, які завзято переслідували тих, хто брав участь у повстаннях. Поляки взяли «під підозру» все українське населення, і люди мусіли якось реабілітуватися, щоб рятувати своє життя.

З часу Руїни Галичина жила життям окремим від інших українських земель. Вийнятком були вияви прагнень політичної сдности, як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини його з Мазепою та інше.

Галичина стала тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до воєн з козаками; «стації» королівських та магнатських військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських «зїздів».

Одночасно йшла інтенсивна польонізація православної шляхти не лише Галичини, але й Поділля та Волині, де козацького руху не було. На соймиках все рідше підносилися голоси на оборону української культури, православної Церкви. Залишившись без підтримки православної шляхти, занепадали міщанські організації, насамперед братства. Польський уряд намагався припинити звязки православних українців з чужими країнами; в 1676 році заборонено, під загрозою смертної кари, православним виїздити за кордон Польщі або приїздити до Польщі з-за кордону. Заборонено мати стосунки з православними патріярхами, а суди патріярші замінено німецькими.

Могутнім засобом польонізації було поширення унії. Року 1699 введено унію в Перемиській єпархії, 1700 року — в Львівській. Тоді ж заборонено православним та жидам мешкати у Камянці-Подільському, що тоді повернувся з-під турецької влади до Польщі. 1711 року перейшла Луцька єпархія Волині на унію.Після 1683 р. зриви сеймів тільки почастішали, країна потопала в анархії, втрачаючи самостійний голос у європейській політиці. Ще більший розбрат спричинила смерть Собеського. На елекційному сеймі 1697 р. новим польським королем під імям Августа П 1697-1733 обрали ставленика Відня і Москви, саксонського курфюрста Фрідріха Августа Веттіна.

У січні 1699 р., в результаті успішних воєнних дій Священної ліги, її учасники підписали мирні угоди з Портою. За Карловицьким миром Польща повернула собі Камянець-Подільський та землі, втрачені за Бучацьким договором. Кордон знову проходив по Дністру. Того ж року Август II, мріючи про ослаблення Швеції, домігся укладення між Саксонією і Росією Преображенського договору, спрямованого проти шведів. Незабаром через цей договір Річ Посполита була втягнута в руйнівну для неї Північну війну, хоча офіційно участі в ній не брала.

Перший етап Північної війни виявився для країни невдалим. Август II на чолі саксонських військ напав з території Речі Посполитої на Лівонію, що належала шведам, але зазнав поразки. Шведи захопили Варшаву й Краків і позбавили Августа II польської корони. У1704 р. елекційний сейм, що проходив під патронатом шведського короля Карла XII, обрав на престол познанського воєводу Станіслава Лещинського 1704—1709. Лещинський підписав зі Швецією угоду, за якою Річ Посполита потрапляла у залежність від Карла XII й відмовлялася від Курляндії.

Переважна частина шляхти не визнала нового короля й залишалася вірною Августові як законному монарху, утворивши на його захист Сандомирську конфедерацію. У 1704 р. її представники уклали союзницький договір з Росією, і Річ Посполита вступила у війну.

Численні саксонські, шведські та російські війська проходили через польські й литовські землі, відбирали в населення продовольство, коней і все, чого потребували армії, що воювали, стягали контрибуції, розоряли володіння політичних противників. Ця, друга після потопу, хвиля руйнувань поставила людність Речі Посполитої на межу зубожіння, її становище було набагато гіршим, аніж жителів усіх сусідніх країн.

Унаслідок стрімкого наступу Карла XII на Дрезден восени 1706 р. Саксонія вийшла з війни. Саксонський курфюрст прийняв принизливі умови Альтранштадтського миру, розірвав союз із Росією й відмовився від польського трону на користь Лещинського. Проте Сандомирська конфедерація продовжувала боротьбу. Після розгрому армії Карла XII під Полтавою у червні 1709 р. в Речі Посполитій знову все змінилося. Август II поспішно відновив союз із Петербургом і, за підтримки російського царя Петра І, його вдруге визнали королем.

Відчувши після полтавської перемоги свою міць, російський цар Петро І почав все відвертіше втручатися до польських справ, нагадуючи Августу II про те, кому він зобовязаний троном, і заважаючи його абсолютистським домаганням. Росія заохочувала шляхетську антикоролівську опозицію, дії якої у 1715 р. набули форми нової, Тарногродської конфедерації. Конфедерати виступили проти саксонських військ, що перебували в Речі Посполитій. Щоб уникнути кровопролиття і чергової громадянської війни, обидві сторони погодилися на посередництво Петра І і введення російських військ на територію країни. Розпочалися переговори.

Умови угоди між Августом II і його підданими, а також між Річчю Посполитою і Саксонією, затвердив сейм, який увійшов в історію під назвою Німого. Він тривав тільки один день, 1 лютого 1717 р. Крім маршала Тарногродської конфедерації, котрий відкрив засідання, і депутата, який оголосив законопроект, на ньому нікому не надали слова. Німий сейм символізував трагічну для польського народу ситуацію, в якій опинилася Річ Посполита.

Сейм ухвалив, що надалі в країні перебуватимуть не більше як 1200 саксонських гвардійців і шість саксонських чиновників; королю заборонялося самочинно розпочинати війну, а також заарештовувати без вироку суду незгодних з його діями шляхтичів. Воднораз зменшувався вплив сеймиків на наймане військо. Успіхом Августа II могло стати затвердження постійного податку на утримання війська, але чисельність цього війська різко обмежувалася всього 24 тис. солдатів. У цілому постанови Німого сейму не задовольнили ані конфедератів, ані короля й були вигідними лише для Росії.

Про занепад міжнародного престижу Польщі свідчить недопущення її делегації на переговори 1720-1721 рр., що відбулися після закінчення Північної війни. Без Польщі вирішувалася доля Щецина, захопленого у шведів Бранденбурзько-Прусською державою, та Лівонії, яку, за Преображенським договором, Петро І обіцяв Августу II, а тепер залишав собі.

Колись велика держава, яка нерідко визначала політичний клімат у Центральній і Східній Європі, країна з величезною територією і значними ресурсами, Річ Посполита в першій половині XVIII ст. опинилася на рівні третьорядної держави, позицію якої в міжнародних питаннях можна було цілком ігнорувати. Шукаючи причини цього занепаду, безумовно, варто памятати про наслідки багатолітніх воєн, які вона вела протягом усього XVII — початку XVIII ст., хоча повоєнна руїна випадала на долю багатьох країн. Певно, значною мірою погіршення ситуації в країні зумовило панування фільварково-панщинної системи господарства з її тяжкими для села і міста, для всієї польської людності, соціальними наслідками. Якщо в XVI ст. з ланів збирали в 5—6 разів більше, ніж засівали, то тепер, через два століття, раділи врожаю сам-три. Падіння продуктивності праці тривало одночасно з посиленням експлуатації. Але головну причину того, що трапилося з Польщею, слід убачати в характері державного ладу країни з його слабкою центральною адміністрацією, зривами роботи сеймів, рокошами та іншими атрибутами золотої шляхетської вольності. Цей державний лад різко контрастував з режимами абсолютистських монархій, що набирали сили й рухались до зеніту своєї могутності. Невдовзі ці держави розпочали поділ польських володінь.

Сусідні держави були заінтересовані в слабкості Речі Посполитої. Тому їхні повновладні правителі, котрі не терпіли свавілля у своїх країнах, охоче виступали захисниками й гарантами шляхетських вольностей у Польщі. Так, у 1720 р. Росія і Пруссія зобовязалися підтримувати чинні в Речі Посполитій порядки й не допустити запровадження спадкової королівської влади. До цих зобовязань приєдналися Швеція в 1724 р. й Австрія в 1726 р. У 1732р. Росія, Пруссія й Австрія підписали трактат трьох чорних орлів, у якому вони ухвалили обрати на польсько-литовський престол після смерті Августа IIлюдину, котра задовольняла б усіх.

Після смерті Августа II на королівський трон претендували екс-король С. Лещинський, якого підтримував Париж, і син Августа II, португальський принц, якому протегували Петербург, Відень і Берлін. У вересні 1733 р. королем обрали Лещинського, але у Відні та Петербурзі з цим рішенням не погодились. Менш ніж. через місяць елекційний сейм під тиском із-зовні передав престол Августу III Саксонському 1733—1763. Шлях до коронації йому проклав російський 30-тисячний корпус.

Після нетривалої війни за Польську спадщину, яку в 1733—1734 рр. вела Франція проти Росії та Австрії і яку вона програла, Лещинський зрікся польської корони. Королем Речі Посполитої, за бажанням усіх її сусідів, залишився Август III. Він виявився абсолютним нікчемою. За його правління провідну роль у країні відігравали перші міністри, які майже відкрито торгували державними посадами, роздавали за хабарі коронне майно, розкрадали державну скарбницю. Лише два сейми ухвалили нові закони. Всі інші фактично були зірвані. На цьому тлі тривало загострення національних і соціальних суперечностей. Хвиля народних повстань прокотилася Правобережною Україною гайдамаччина, Литвою, Білоруссю, Малопольщею. Відчувалося, що країна перебуває на порозі великого потрясіння.