ШИЙНА І ШИЙНО-ГРУДНА РАДИКУЛОПАТІЯ. Ураження корінців спинномозкових нервів у шийному та шийно-грудно­му відділах хребта має різну етіологію

Ураження корінців спинномозкових нервів у шийному та шийно-грудно­му відділах хребта має різну етіологію. Найбільш часті причини — остео­хондроз хребта, грижа диска, травма, запалення, пухлини та інші травматич­ні процеси, обумовлені ушкодженням хребта або міжхребцевих дисків. За­пальні ушкодження корінців виникають при менінгітах й інших захворюван­нях. При остеохондрозі хребта причиною є дегенеративні зміни в кістковій і хрящовій тканинах, а також аутоімунні процеси. Провокуючим фактором є переохолодження. В цих випадках дегенеративний процес виявляється ди­фузійним для всього хребта, але найчастіше охоплює який-небудь із відді­лів. Дегенеративним змінам найбільше піддаються нижньошийні сегменти (С_IV—С_V; С_V—С_VI; С_VI—С_VII), що" відрізняються найбільшою рухливістю;

Клініка. Больовий синдром за типом "простріл", як правило, виникає раптово після невдалого руху або невеликого фізичного напруження. По­ложення голови стає вимушеним. Біль може поширюватися в плече, руку, надлопаткову ділянку. Розвиваються парестезії в різних відділах руки, час­тіше пальцях. Біль іноді імітує інфаркт міокарда або стенокардію. Загос­трення болю відбувається вночі, хворий змушений всю ніч "заколисувати" хвору руку. Іноді біль зменшується при закладанні руки за голову. При шийно-грудному або грудному радикуліті приєднується біль на рівні груд­ної клітки. При діагностиці шийного радикуліту біль виникає: при підніман­ні прямої руки уверх; при відведенні витягнутої руки назад й убік; при по­воротах і нахилах голови; при чханні, кашлі; при навантаженні на шийний відділ хребта біль локалізується в шийних, грудному відділах і нерідко ір­радіює у пальці.

При обстеженні у хворих виявляються гіпостезії (іноді анестезії) у зоні іннервації того або іншого корінця, гіпотонія м'язів верхньої кінцівки й пле­чового суглоба. Частіше страждають корінці 6—7-го шийних й 1-го грудно­го хребців. Також має місце гіпорефлексія, вегетативно-судинні розлади. Тривалість больового синдрому при шийному радикуліті — 1,5—2 тижні, але може бути й кілька місяців.

Діагноз визначається на підставі клінічних проявів і за даними рентгено­логічного дослідження. Показано витягнення шийного відділу хребта (петля Глісона, ватно-марлевий комір).

Незважаючи на те що клінічні прояви захворювання різноманітні за характером і локалізацією залучених у процес органів і тканин (тканини верхніх кінцівок, серце, діафрагма, м'язи й шкіра шиї, артерії голови й шиї), основна причина захворювання — подразнення або компресія корінців (і судин) шийного відділу спинного мозку. Корінці, що виходять із шийного відділу спинного мозку, забезпечують іннервацію названих вище органів. Зменшення компресії сприяє послабленню клінічних проявів.

Усі методи фізичної реабілітації спрямовані на усунення причини захво­рювання, а не на лікування симптомів (біль й обмеження функції плечово­го суглоба при синдромі плечолопаткового періартриту, недостатність кро­вопостачання задніх відділів головного мозку при задньому шийному сим­патичному синдромі, серцевий біль при кардіальному синдромі тощо). Та­ким чином, лікування має бути патогенетичним, тобто спрямованим на усу­нення основної причини захворювання, а не симптоматичним (лікування ок­ремих симптомів). Тому хворих можна групувати не за клінічними симпто­мами, а лише за гостротою клінічних проявів. Це значно полегшує роботу реабілітолога. Розрізняють також три клінічних періоди: гострий, підгос-трий і період клінічного видужання.

Гострий період характеризується сильним болем в стані спокою у інши­ми вираженими клінічними проявами, внаслідок чого ЛГ не рекомендуєть­ся. Хворому в цьому періоді необхідний спокій. Тривалість 5—7 днів. Най­довшим є підгострий період захворювання, що триває в середньому ЗО днів. У підгострому періоді доцільно виділити два рухових режими: віднос­ного спокою і відновлювальний. За тренувальним режимом можуть займа­тися хворі після повного клінічного видужання. Неповне видужання має місце у хворих зі стійкими органічними змінами в пасивній частині хребет­ного стовпа (остеофіти, підвивих хребців, виражена деструкція міжхребце-вого диска зі значним зниженням його висоти), які створюють непереборну компресію. У таких хворих ЛГ сприяє лише зменшенню запалення корінців шийного відділу спинного мозку.

Загальні завдання дозованого фізичного навантаження: підвищення то­нусу центральної нервової системи; нормалізація кіркових процесів; поліп­шення функції дихання та кровообігу; підвищення опірності організму хво­робам й ускладненням.

Спеціальне завдання — сприяти зменшенню запалення (подразнення) корінців шийного відділу спинного мозку. Для цього застосовують ватно-марлевий комір, вправи на розслаблення м'язів шиї, плечового пояса, вер­хніх кінцівок, що підвищують стійкість вестибулярного апарата, на віднов­лення координації рухів і рівноваги, а також динамічні для всіх суглобів верхніх кінцівок. Для виконання вправ використовують вихідне положення, при якому відмічається повне розвантаження м'язів шиї. Для розслаблення м'язів шиї застосовують вихідне положення лежачи на слині й на боці (го­лова на високій подушці), сидячи з опорою для голови й спини, для активі­зації функції дихання — статичні дихальні вправи за умови зняття сили тя­жіння рук (покласти на опору).

Відомо, що перебіг шийно-грудної радикулопатії відбувається з порушен­ням рухів верхньої кінцівки, тому вправи для відновлення рухів передпліччя і кисті виконують із опорою об стіл. У міру відновлення рухової функції вихід­ні положення ускладнюють. При шийній або шийно-грудній радикулопатії найчастіше використовують вихідні положення сидячи, стоячи, з опорою й без неї, зі зняттям сили тяжіння паретичної кінцівки (лямки, косинки) та інші, а також вправи махові з поступово зростаючою амплітудою в плечовому суг­лобі, кидання й ловлю м'яча. Однак необхідно пам'ятати, що у хворих ізшийно-грудною радикулопатією має місце біль при підніманні прямої руки уверх, відведенні назад й убік, лри поворотах голови.

У відновлювальному режимі більш інтенсивно використовуються вправи, що підвищують стійкість вестибулярного апарату за рахунок збільшення темпу й зміцнення м'язів тулуба.

Варто враховувати, що запальний процес у ряді випадків супровод­жується утворенням спайок у нервових корінцях і стовбурах, лікві­дація яких можлива за рахунок вправ у потягуванні рук і за раху­нок махових рухів руками як без предметів, так і з предметами. Ма­хові рухи виконують у сагітальній і фронтальній площинах з посту­повим збільшенням амплітуди.

За ступенем зростання компресійного впливу м'язової тяги ці вправи можна розподілити в такий спосіб: рухи навколо вертикальної осі (поворо­ти голови й шиї); рухи навколо (сагітальної осі (нахили голови й шиї);рухи навколо фронтальної осі (згинання голови й шиї і повернення у вихідне по­ложення).

Поліпшенню трофіки верхньої кінцівки, крім динамічних вправ, сприя­ють вправи в короткочасному (1—2 с) статичному напруженні м'язів для втримання кінцівки у висячому положенні під прямим кутом.

Тренувальний режим застосовується в амбулаторних, санаторних або домашніх умовах.

Основне завдання: сприяти зміцненню м'язів плечового пояса, верхніх кінцівок, шиї і тулуба, що найефективніше здійснюється при виконанні вправ випрямленими руками, відведеними або зігнутими у плечових сугло­бах під кутом 90°, а також вправ з обтяженням й опором.

За ступенем збільшення стикаючого компонента м'язової тяги вправи для зміцнення м'язів шиї й тулуба можна розподілити в такий спосіб: ста­тичне напруження всіх м'язових груп шиї при натисненні головою на опору (руки хворого, методиста, стіна) у положенні сидячи, стоячи; статичне нап­руження м'язів шиї і тулуба при втриманні голови у вихідному положенні лежачи на спині, на животі, на боці; статичне напруження м'язів шиї і тулу­ба з опором головою тиску руки хворого у вихідному положенні лежачи на спині, на животі, на боці.

Тривалість одноразового статичного напруження не повинна перевищу­вати 8—10 с. Починати виконання вправи у статичному напруженні м'язів шиї й тулуби необхідно у вихідному положенні стоячи, а закінчувати у ви­хідному положенні лежачи, оскільки особливо важко виконувати підніман­ня голови й тулуба над площею опори на мінімальну висоту.

Вправи в статичному напруженні м'язів шиї і тулуба доцільно виконува­ти при довільному диханні, не допускаючи його затримки. Вправи ж у ста­тичному напруженні м'язів з опором доцільно виконувати на видиху. Кожну вправу в статичному напруженні м'язів необхідно чергувати з вправами на їх розслаблення.