Заруба В. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті XVII століття

Незважаючи на критику Сокирка автори презентуюсь доволі схожі позиції, тому коротко окреслю охотницьке військо за матеріалами статті Заруби.

Наймані полки – охотники. Відрізняються від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. Мають з городовим козацтвом спільну організацію та керівництво. Створені наприкінці 60 років 17 століття для поліційного призначення, до кінця століття перетворились у частини регулярної армії із широкими військово-політичними функціями.

Д. Многогрішний. Глухівські статті. Створити полк із 1000 найманців для поліційних функцій та надавати їм поміч та гроші.

І. Самойлович. Конотопські статті. Прохання прибрати найманий полк.

Перший найманий полк Лівобережжя очолював Новицький.

Охотники цілком залежали від гетьмана і були слухнянішою зброєю в його руках. Реєстрові схильні до отаманщини. Найманці несли постійну прикордонну службу, були мобільніші і не пов’язані із господарством. Також вони відловлювали селян-утікачів, спостерігали за населенням, збирали інформацію про настрої серед селян, відловлювали польських та татарських шпигунів. Саме тому вони поступово трансформувались у регулярні війська.

Відмінності: найманців не називали козаками. Іменуються товаришами, молодцями, полчанами. Не були осілими, а постійно переміщались за наказом гетьмана. Тому називались полки не за місцем перебування, а за іменем полковника. З часом все ж таки якась адміністративно-територіальна одиниця закріплювалась за ними і йменувалась «звиклими становиськами». Охотники були на повному утриманні гетьмана – харчі, одяг, зброя.

І. Мазепа. Коломацькі статті. Зазначали кінні охотницькі полки.

За родом військ поділені на кінноту (комонники, компанійці) і піхоту (серденота, сердюки).

Кількість полків змінювалась від одного (початок 70 рр.) до восьми (початок 18 сторіччя). За чисельністю були меншими від реєстрових військ – полчан від 400 до 700, а сотень від 3 до 8.

Принцип комплектування був добровільним. Замість вбитих, поранених набирали добровольців і із Правобережної України; іноземці – поляки, сербо-хорвати, волохи. Щоб не допустити небажаного поповнення гетьмани робили ревізії. Ревізії також робили задля підвищення бойової підготовки полчан. Що би бути прийнятим до найманого війська кандидат мав пройти випробування «молодиком». Вони вивчали війську справу під началом старшини, вивчали місцевість, знайомились із зброєю.

Були полкові суди.

Служба оперативна чи тилова. Найманці віком від 17 до 50 років.

Структура: сотні та курені на чолі з сотенними та курінними отаманами. Очолював полк полковником, який був призначений універсалом гетьмана і йому передавались клейноди – бунчук, пернач, прапор, печатки, сурми, тулумбаси. Довіра гетьманів до полковників була дуже великою. От наприклад Мазепа лишив Новицького замість себе у Батурині…І далі багато чого про їхні відносини…блаблабла…За вірну службу охотницькі полки отримували від гетьмана грошову винагороду. Осавул охотницького полку був заступником полковника і часто навіть міг його замінювати – перший добирав та приймав у «молодці», стежив за наявністю та роздачею обмундирування, екіпіровки та зброї.

Підосавул – помічник осавула. Іноді виконував його функції.

Хорунжий – допомагав осавулові у безпосередньому управлінні полком.

Полковий писар – вів справи полкової канцелярії

Обозний – забезпечував провіантом, набоями, порохом – у мирний час; влаштуванням табору, гарматами – у воєнний час.

Старшину формували все-таки зі складу самих полчан.

Сотниками та курінними отаманами призначали не іноземців, а українців. Левченко, Гамалія, Конотоп, Блавадський у полку Новицького.

Керування усіма охотницькими полками і розпорядження на всі без винятку акції здійснював особисто гетьман. Гетьманські інструкції мали лаконічний характер. У великих військових акціях гетьман визначав місце розташування військ та порядок ведення бою.

Платню охотникам видавали нерегулярно і була вона щороку різною. Для утримання охотників збирали натуральні побори, в тому числі і з церковних володінь.

Озброєння:

Основа – вогнепальна зброя – рушниці та пістолі.

Холодна зброя – шабля, шпага, кий, булава, келеп, кинджал, ніж, спис, лук із стрілами. Компанійські та сердюцькі полковники використовували іноземні шаблі інкрустовані слоновою кісткою, оздоблені золотом та сріблом…хмм…

Ручна вогнепальна зброя – (думаю, що не варто описувати кожен вид цих рушниць, бо по-перше,це не матиме великого значення, а кому треба, той знає=)) – самопал, мушкет, гвинтівка, карабін, аркебуз, яничарка.

Порох виробляли в Гетьманщині – Стародубський полк Мглинська сотня.

Зброю та бойові припаси охотники отримували через своїх полковників від гетьмана.

Одяг сердюків та компанійців був однотипний, хоч спеціальної форми і не було. Одягом забезпечували себе самостійно..???

Отже,

=) От так.