Особливості філософських курсів Києво-Могилянській академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом oб’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київська Академія ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу.

Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734 рр.). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси вміщували в свій зміст типові для Західної Європи кури пізньої схоластичної філософії. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі ( богослов’я ) докладно вивчали систему Томи Аквинського (томізм).

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння ( тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної дійсності ) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення. У своїх філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержували наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Конинський, Г.Щербатський, Я.Козельський та ін. Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву “Поетика”. Одну із перших “Поетик” уклав Ф.Прокопович (1705 р.).

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода. Біографія Г.Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо – і в Італії. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і близько 25 останніх років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г.Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним проханням написали: “Світ ловив мене, та не спіймав”.

Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. Вчення Г.Сковороди викладене у численних працях, серед них: “Наркис” (1771), “Асхань” (1767), “Бесіда, названа – двоє” (1772), “Кільце” (1775), “Жінка Лотова”, “Потоп зміїн” (1791.

Сучасна оцінка філософії Г.Сковороди ускладнена тою обставиною, що розглянуті окремо, самі по собі, вихідні думки філософа постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Проте тут вирішальне значення має декілька важливих моментів. По-перше, майже в усі свої провідні ідеї Г.Сковорода вводить деякі новації, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу. По-друге, філософія Г.Сковороди – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями Нарешті, по-третє, Г.Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислять собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.

Найважливішим для Г.Сковороди було питання про людське самопізнання, оскільки, на йогу думку, в людині як в малому світі сконцентровані всі властивості великого світу. Якщо ми не знаємо себе, то нам немає чим виміряти світ, оскільки людина містить в собі дві світові натури: видиму, чуттєву, але не справжню і не першу за суттю, та невидиму, духовну, вічну та справжню основу будь-чого (Бога). Проте Сковорода не приймає провідної християнської тези про творення чуттєвої натури із нічого; навпаки, він наполягає на тому, що дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодної з них не можна знехтувати. Через це в творах Сковороди природа до певної міри реабілітується (він інколи співає природі гімни!); з іншого боку, дві співвічні натури вступають між собою у напружене, сповнене боротьби співбуття: видима натура демонструє невидиму, але вона проявляє дух неповно і неадекватно, різноманітно, аж до антитетики, тобто виявлень у прямо протилежних формах. Тут Сковорода застосовує аналогію із дзеркалом, яке ту ж саму річ відбиває у десятках різних зображень, кожне з яких є неповним, а в чомусь і оманливим. Сковорода весь час закликає людину не зупинятися на наочному, йти далі, не піддаватися оманливим чуттєвим формам – тіням істинно сущого. Через це уся філософія Сковороди пронизана пафосом гострої боротьби із нав’язливою, проте хибною кажимістю світу, боротьби за справжнє прилучення до кращого, духовного – вічного і чистого. Для цього потрібні особисті зусилля, спрямовані на подолання влади матеріального, зусилля, які сам Сковорода доводив до культивування аскетизму, гордовитого протиставлення життєвій метушні духовної мужності, незворушливості, вміння оминати життєві пастки. Отже, у філософії Сковороди йдеться не про відкидання природи, а про вміння здолати її силу силою духовного подвижництва, діянням одухотворення природного. Останній момент виразно проявлений у вченні Сковороди про символи: певні форми матеріального будуть демонструвати сутність духу скоріше спотворено, а певні – найбільш адекватно. Саме останні форми Сковорода закликав виділяти з-поміж інших, осмислювати їх, бо вони і є символічні форми виявлення істинного буття. Зазначимо, що таке розуміння символів – як матеріальних, але найбільш адекватних носіїв духовного смислу, і по-сьогодні залишається виправданим. Існування в світі символів Сковорода вважав чи не найпершим та прямим свідченням незаперечності існування істинної, духовної, смислової натури, а тому вважав Біблію особливим реальним світом, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною). На поверхні Біблія – це також “хвіст, п’ята, омана”, але вона – вікно, що дає можливість бачення невидимого світу, форма переходу від видимого, чуттєвого до духовного. Відомо також, що серед інших форм виразу духовної натури Сковорода особливо цінував поезію та музику: мова та музика найбільш віддалені від матеріально-тілесної конкретності, а їх об’єднання (спів) дає ще більший ефект.

Отже, перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі. А оскільки дух за суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця. Треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо являє себе людська суть (людська натура). Але те, що промовляє серце, не можна раціоналізувати, тому людина може явити себе істинно не стільки у словах чи промовах, скільки у вчинках, у вибудовуванні свого життя відповідно до своєї натури, тобто – через ту працю, яка їй споріднена. За Сковородою, праця є обв’язковою умовою і самореалізації людини, і її щастя, бо в праці людина пізнає себе, здобуває те, що вона створює сама і, нарешті, певним чином долає силу матеріального, вносячи у світ та своє життя сенс, внутрішню душевну злагоду.

Провідні думки Г.Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, “дозволив” собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся він санкціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще в Київській Русі та мав назву “філософствування у Христі”. Звідси випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу. Значення ідей та життєвого подвижництва Г.Сковороди надзвичайно велике: вже за життя він поставав справжнім уособленням філософії як занепокоєного духу, що шукає своїх адекватних здійснень. Вплив його ідей поширювався на весь слов’янський світ. Але глибоке прочитування філософії Г.Сковороди залишається одним із важливих завдань української філософії.