Августин і модуси часу, час як межа покладання смислу життя.

Аврелій Августин (354-430 рр.), одне з найбільш авторитетних «батьків церкви», розвиває розуміння часу, як «життя душі», але душі індивідуальної: у «внутрішньому людині» тече і вимірюється час. Своє розуміння часу найповніше й зрозуміло Августин викладає в одинадцятої главі «Сповіді». У Августина час відривається від руху тіл (зокрема і небосхилу) і перетворюється на категорію психологічну – «розтягнення душі». Тож у ролі феномена, котрий розкриває природу часу, Августин вибирає рух, дане не зору, а слуху - звучав голос. Августин «розкриває парадоксальність часу: воно складається речей, чого ми маємо (минулого), того, чого ще немає (майбутнього), і ще, що є, але з має тривалості, - миті настоящего»6 . Усі три модуси часу утримуються лише нашій свідомості. У Августина пам'ять перетворюється на головну скарбницю думки. Життя душі неможлива поза пам'яттю; центр тяжкості, в такий спосіб, переміщається з космосу до історії, та палестинці час з категорії космічної стає категорією історичної. Час у Августина, як і в Платона і Греблю, соотнесено з вічністю, але з стільки через космічну життя, скільки через історичне здійснення. Бог, по Августину , - вічний творець всіх часів, час постає разом із витвором. Аналіз проблеми часу Августин, як і Аристотель, розпочинає працю з констатації її труднощі й явною парадоксальності тимчасового буття, що з тим, що внаслідок безкінечною подільності часу виявляється можливим будь-який як завгодно малий інтервал тривалості, аналізований як справжність час. У остаточному підсумку час затягується до бездлительному миті, а саме час виявляється що складається з неіснуючих частин. Відповідно до Августину , ні минулого, ні майбутнього немає, і неправильно говорити про існування трьох часів: минулого, сьогодення й майбутнього, що у нашій душі: «справжнє минулого - це пам'ять; справжнє справжнього - його безпосереднє споглядання; справжнє майбутнього - його очікування».