Органи конституційного контролю. 2 страница

У післявоєнний період у низці випадків монархія була ліквідована конституційним шляхом (Італія, Індія, Гана, Пакистан, Нігерія, Кенія, Сьєрра-Леоне), при цьому в названих країнах установлення республіканської форми правління було зумовлено серйозними політичними передумовами. У багатьох випадках ліквідація монархії була результатом переворотів (Єгипет, Ірак, Ємен, Афганістан, Ефіопія) або революцій (Болгарія, В'єтнам, Албанія, колишня Югославія, Угорщина, Румунія).

Основними ознаками абсолютної монархії є: • відсутність документів конституційно-правового характеру, а також органів, що обмежують компетенцію монарха; • ліквідація або повний занепад представницьких установ; • юридично необмежена влада монарха; • наявність у розпорядженні монарха постійної армії, поліції, розгалуженого бюрократичного апарату; • влада в центрі й на місцях належить уже не великим феодалам, а чиновникам, призначуваним монархом. Причому центральна бюрократія відтісняє феодалів від безпосереднього здійснення влади й на місцях.

Конституційна монархія – форма правління, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом, що визначається затверджуваною ним конституцією, змінити яку монарх не має права.

Парламентська монархія характеризується такими ознаками:• уряд формується із представників партії або партій, що перемогли на виборах у парламент; • лідер партії, що володіє більшістю депутатських місць, стає главою уряду; • у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично символічна; • законодавчі акти приймаються парламентом; • уряд відповідальний тільки перед парламентом.

Дуалістичних монархій у сучасному світі практично немає. Тільки Йорданія, Марокко, Таїланд і Непал мають деякі риси такої монархії. Цей різновид монархії, характеризуючись подвійністю державної влади, має такі ознаки: • уряд формується монархом незалежно від партійного складу парламенту; • уряд формально несе подвійну відповідальність – перед монархом і парламентом, але реально підкоряється, як правило, волі монарха; • монарх при цьому виражає інтереси феодалів, а парламент – інтереси буржуазії та інших верств населення; • у країні створюється і діє двопалатний парламент, причому нижня палата обирається населенням за куріальною системою, а всі або частина депутатів верхньої – призначаються монархом; • глава держави наділений правом законодавчої ініціативи.

Відповідно до цих критеріїв у новітніх конституціях можна виокремити шість основних республіканських форм правління (шість типів республіки). Ці типи вибудовуються в "ланцюжку" в такій послідовності: • суто парламентська республіка; • "гібридна" парламентська республіка;• напівпрезидентська республіка; • "гібридна" президентська республіка; • суто президентська республіка (західного та східного підтипів); • суперпрезидентська республіка.

Форми державно-територіального устрою в зарубіжних країнах.

Історично склалося три "класичних" форми державно-територіального устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедерація.

Унітарна держава – цільне політичне утворення, частини (територіальні підрозділи) якого (департаменти, провінції, округу тощо) мають статус лише адміністративно-територіальних одиниць, що не володіють якими-небудь суверенними правами. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного управління або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – "центру" і місцевим представницьким органам. Унітарна форма є характерною для невеликих (тому що невелика територія легко керована за допомогою звичайних адміністративних методів), найчастіше однонаціональних (через відсутність необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв'язку з традиціями). Прикладами можуть бути Польська Республіка, Італія, Японія та ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб'єктами якої-небудь федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.

Унітарна держава має такі ознаки: 1) повна територіальна єдність держави. Це означає, що адміністративно-територіальні одиниці не мають політичної самостійності, жодних ознак суверенітету; 2) для населення встановлене єдине громадянство, територіальні одиниці не мають власного громадянства; 3) єдина структура державного апарату на всій території держави, єдина судова система; 4) єдина система законодавства для всієї держави; 5) одноканальна система податків, тобто всі податки надходять у центр, а звідти централізовано розподіляються.

Унітарна держава, як правило, характеризується досить високим ступенем централізації (Білорусь, Фінляндія, Італія, Польща, Греція, Туреччина та ін.).

Федеративна держава. Це союзна держава, частини якої (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісності всієї союзної держави. Ці частини прийнято називати суб'єктами федерації. Вони мають власне законодавство, свою судову систему, самостійні органи управління. Разом із тим на території суб'єктів федерації діють також загальфедеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого. Федералізм передбачає певну децентралізацію влади і розподіл повноважень, що забезпечує єдність і цілісність державно-правової структури з автономністю її складових.

Для федерації характерні такі ознаки: 1) існування загальних для всієї держави вищих органів державної влади та управління й одночасно вищих органів державної влади та управління в суб'єктах федерації; 2) можливість установлення так званого подвійного громадянства, тобто громадянин кожного із суб'єктів одночасно є громадянином федерації; 3) дві системи законодавства – загальнофедеральна й кожного суб'єкта, однак установлюється пріоритет загальнодержавних актів над актами суб'єктів з питань, віднесених до відання федерації, і з питань спільного відання; 4) суб'єкти федерації можуть мати свою судову систему поряд із вищими судовими органами федерації; 5) двоканальна система податків, що передбачає поряд із за-гальнофедеральними податками й податкову систему суб'єктів федерації.

Нині у світі налічується більше двох десятків федеративних держав. Вони утворені на рівних підставах, мають різний устрій, різний ступінь розвитку тощо (Російська Федерація, США, ФРН, Індія, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Мексика, Канада та ін.). Розрізняють федерації, побудовані за національною і територіальною ознаками.

Конфедерація виникає, як правило, на нетривалий строк, для вирішення яких-небудь суспільних завдань (об'єднання зусиль у тій або іншій сфері людської діяльності: зовнішній або внутрішній політиці, військовій справі, культурі або мистецтві, економіці тощо). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові або контрольні органи.

Прикладами короткочасних недовговічних державних конфедеративних об'єднань можуть бути Об'єднана Арабська Республіка – союз Єгипту й Сири, що існував з 1958 по 1961 p., а також створена в 1982 р. Сенегамбія – конфедерація західно-африканських держав Сенегалу й Гамбії. До середини 80-х років Сенегамбія фактично припинила існування як єдиний державний організм.

Поняття та класифікація політичних режимів.

Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Характеристика політичного режиму в будь-якій окремо взятій країні дає справжню картину принципів організації політичного життя суспільства. У політичній практиці часто зустрічається приклад, коли демократична за формою держава є зовсім не демократичною за змістом, і навпаки, авторитарний за формою державний устрій є за своїм характером демократичним.

Поняття політичного режиму охоплює низку основних критеріїв: • характер і міра здійснення влади; • механізм формування влади; • відносини суспільства і влади; • роль і значення недержавних та неполітичних організацій і структур; • характер заборон у суспільстві; • роль ідеології в житті суспільства; • характер політичного лідерства; • співвідношення прав і свобод громадян; • становище засобів масової інформації; • роль політичних партій; • співвідношення між законодавчою і виконавчою владою; • роль і значення силових органів; • тип політичної поведінки.

Найзагальніший принцип типології режимів – це поділ їх на демократичні й авторитарні, усі інші розглядаються як їх модифікації. Крім того є й інші підходи. Найпоширенішою є класифікація, відповідно до якої всі режими поділяються на: • тоталітарні; • авторитарні; • демократичні.

Також виокремлюють ще кілька проміжних або перехідних типів.

Тоталітарний режим. Його назва походить від латинського totalis – весь, повний, ЦІЛИЙ. Характеризується тим, що вся влада зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (зазвичай партії), яка знищила в країні демократичні свободи та можливості виникнення політичної опозиції, повністю підкорила життя суспільства своїм інтересам і зберігає свою владу завдяки насильству, військово-поліцейському терору Й духовному поневоленню населення.

Завершуючи аналіз тоталітарного режиму, можна зазначити, що в науковій літературі в основному оформилася модель тоталітаризму, яка складається з таких компонентів: – визнання керівної ролі однієї партії у політичній сфері і здійснення її диктатури; – панування офіційної ідеології у духовній сфері й примусове нав'язування її членам суспільства: – загальний контроль за поведінкою індивідів у соціальній сфері із застосуванням методів придушення; – загальний контроль за всіма засобами масової комунікації; – централізоване керівництво й управління економікою.

Авторитарний режим (від лат. autoritas – влада, вплив) характеризується режимом особистої влади, диктаторськими методами правління. В авторитарних режимах спостерігаємо вже набагато більше розбіжностей. Виокремлюють чотири основних види авторитарних режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими.

Тиранія – це режим особистої влади, спрямований на задоволення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора. Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійснюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султанат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати). Військові режими є досить поширеною формою авторитарних диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих незалежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, контролюючи цивільний уряд.

Демократичний режим. Поняття "демократія" у сучасній політичній мові одне з найпоширеніших. Його вживання виходить далеко за межі первинного змісту (гр. demos – народ, kratos – влада). Це поняття вперше зустрічається в Геродота. В античну епоху демократію розглядали як особливу форму державної влади, особливий різновид організації держави, за якої влада належить не одній особі або групі осіб, а всім громадянам, які користуються рівними правами на управління державою.

Як особливий тип політичного режиму в літературі виокремлюється ще ліберально-демократичний режим. Це перехідний тип, що встановлюється в суспільстві на етапі його трансформації з тоталітарних і авторитарних режимів у демократичні. За цього режиму відчуження від влади має відносний характер. Влада, як правило, готова обговорювати із суспільством свої рішення, але сама визначає ступінь і характер участі мас у політичному житті суспільства.

Демократичні режими також мають істотні розбіжності залежно від особливостей соціально-економічного і політичного розвитку країни, національних традицій, релігійних вірувань тощо.

Державний режим як складова форми держави.

Під державним режимом розуміється сукупність використовуваних групами, класами або верствами суспільства, що перебувають при владі, способів здійснення державної влади. Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є вищенаведене розуміння його як сукупності засобів, методів, способів або прийомів здійснення державної влади. Це найусталеніший погляд на державний режим.

Державний режим не виникає спонтанно.

Він складається й розвивається під впливом цілої низки об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед них найрізноманітніші економічні, політичні, соціальні та інші фактори: характер економіки (централізована, планова, децентралізована, ринкова тощо); рівень розвитку суспільства; рівень його загальної, політичної й правової культури; тип і форма держави; співвідношення в суспільстві соціально-класових сил; історичні, національні, культурні та інші традиції; типові та інші особливості політичної еліти, що перебуває при владі. Ці та інші фактори належать до об'єктивних.

У вирішенні питання про класифікації державних режимів на різних етапах розвитку суспільства, включаючи сучасний, щоб уникнути можливої при цьому внаслідок складності й суперечливості самого предмета дослідження плутанини, доцільним є з суто навчальною, академічною метою виходити лише з необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, саме з поділу їх тільки на два види – демократичний і недемократичний, або антидемократичний, режими.

Кожний із цих видів залежно від того або іншого етапу розвитку суспільства, сутнісних і змістовних характеристик держави і права, історичних, національних та інших звичаїв і традицій, а також безлічі інших обставин поділяється на підвиди або різновиди. Наприклад, різновидами антидемократичного режиму є теократичні й деспотичні режими Стародавнього Сходу, поліцейські режими феодальної держави, тоталітарні й авторитарні режими сучасності (фашистські, військово-диктаторські та ін.).

Характерними ознаками демократичного режиму є такі: конституційне проголошення й здійснення соціально-економічних і політичних прав громадян і їхніх організацій, існування політичних (у тому числі опозиційних) партій, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, офіційне визнання принципу законності й конституційності, принципу поділу влади, існування інститутів представницької й прямої демократії, наявність демократичного законодавства тощо.

Недемократичний режим характеризується ліквідацією або значним обмеженням прав і свобод громадян, забороною опозиційних партій та інших організацій, обмеженням ролі виборних державних органів і посиленням ролі виконавчих органів, зосередженням величезних владних повноважень У руках глави держави або уряду, введенням ролі парламенту та інших органів державної влади до становища суто формальних інститутів.

Логічно завершеним та найнебезпечнішим різновидом недемократичного режиму є фашизм. Фашистський режим як крайня форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30–40-ві роки в кількох західних країнах буржуазно-демократичні права і свободи, знищив усі або майже всі опозиційні організації й установи, висунув на перший план і широко використав терористичні методи правління. Широка соціальна база фашизму створювалася в основному за рахунок дрібної буржуазії, яка прагне влади й багатства, почасти середньої буржуазії й ошуканих прошарків робітничого класу, селянства.

Для цих режимів були характерні: поєднання репресивних методів правління з широкою соціальною й політичною демагогією щодо захисту прав незаможних верств; офіційно насаджувані через засоби масової інформації антисемітизм і гоніння інакодумців; приховування антинародної політики за гаслами турботи про свій народ; постійно здійснюване на державному рівні "полювання на відьом" і "всіх інших", не згодних з політикою фашистських лідерів; опора правлячих кіл на армію, поліцію та інші репресивні органи; незаперечна влада вождя – фюрера, дуче, що стали "богами" фашистської Німеччини й Італії; абсолютне домінування виконавчої влади над законодавчою; диктатура виконавчої влади повсюдно під приводом проведення "кардинальних реформ", боротьби за "єдність нації", за встановлення демократії, торжество законності й справедливості; параліч і політична нейтралізація діяльності парламентських структур; заміна представницької влади народу владою кліки, що політиканствує; позбавлення парламенту традиційної компетенції – творити закон.

Автономія в зарубіжних країнах: сутність та ознаки.

Дана категорія походить від грец. autos - сам і nomos - закон, в буквальному значенні - власна закономірність. У правознавстві та політології вона позначає широке внутрішнє самоуправленіерегіона (території) держави, а також особливі права у сфері місцевого самоврядування, культури, надаються національним меншинам (етнічних груп).

Основними видами автономії є: - територіальна; - національно-культурна (персональна).

Територіальна автономія означає певну ступінь самостійності всіх або більшості територіальних частин держави незалежно від складу населення. Її суть - у внутрішньому самоврядуванні певного регіону (території), що відрізняється істотними соціокультурними, побутовими, історичними, лінгвістичними, рідше - національними особливостями. Територіальна автономія існує і закріплена в законодавстві таких держав, як Великобританія, Італія, Іспанія, Фінляндія. Територіальна форма автономії в останні десятиліття утвердилася і в деяких афро-азіатських державах (Індія, Китай, Філіппіни, Шрі-Ланка).

Національно-культурна автономія - це надання особливих (додаткових) прав національних меншин, які проживають розрізнено (дисперсно), для розвитку і збереження мови, національної культури, традицій, звичаїв. Широко, хоча й непослідовно, застосовується в Західній Європі з 20-х рр.. XX в., А після Другої світової війни - в багатьох державах сучасного світу. Наприклад, що проживають у державах Заходу вірмени, курди, турки активно використовують цю форму автономії для задоволення своїх етнокультурних потреб. Форми національно-культурної автономії - створення і діяльність різноманітних національних товариств, асоціацій, фондів, клубів, бібліотек, недільних шкіл та ін.

Державний лад Франції.

Голова держави Президент обирається загальним прямим голосуванням строком на 5 років (до 2002 р. - 7 років). Президент обирається абсолютною більшістю голосів. Якщо цієї більшості не набрано в першому турі голосування, проводиться другий тур. Президент призначає прем'єр-міністра і за поданням останнього - міністрів без затвердження їх парламентом; має право розпускати Національні збори; після попередніх консультацій з головою Національних зборів призначати нові вибори; може вживати будь-яких надзвичайних заходів, які "диктуються обставинами". Очолює Вищу раду магістратури.

Законодавча влада здійснюється парламентом, який складається з двох палат:

· Національні збори

· Сенат

Національні збори обираються за мажоритарною системою у 2 тури строком на 5 років. Очолюються Головою Національних зборів. Палата Національних зборів складається з 577 членів: 555 членів обираються в 555-ти виборчих округах у метрополії і 22 члени - в заморських департаментах.

Сенат обирається шляхом непрямого голосування за мажоритарною системою строком на 9 років. Кожні З роки склад Сенату оновлюється на третину. Сенатори обираються не загальним голосуванням, а лише голосами виборщиків-депутатів, членів обласних і генеральних рад департаментів, а також муніципальних рад. Кількість сенаторів - З21. Сенат очолюється Головою.

Згідно з Конституцією 1958 року створено Конституційну раду - вищий орган, який здійснює контроль над дотриманням Конституції. Очолюється Головою Конституційної ради. До ради входять 9 членів, які призначаються на 9 років (їхній мандат не відновлюється), і всі колишні президенти республіки довічно. Конституційна рада оновлюється на третину кожні З роки. Троє членів ради призначаються президентом, троє - головою Національних зборів. Голова Конституційної ради призначається президентом з числа членів ради і формально є восьмою особою в державній ієрархії. Конституційна рада здійснює контроль за виборами президента, депутатів і сенаторів, стежить за правильністю проведення референдумів і оголошує їх результати. Запити до цього органу можуть надсилати президент, прем'єр-міністр, голови обох палат парламенту, а також група депутатів або сенаторів, що налічує не менше 60 осіб. Рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають. Вони обов'язкові для всіх державних властей, адміністративних і судових органів.

Виконавча влада здійснюється Президентом і Радою Міністрів (урядом).

Президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням - міністрів. Член парламенту не може бути одночасно членом уряду. Уряду не потрібний вотум довіри, однак він може бути відправлений у відставку через вотум недовіри, оголошений більшістю в Національній асамблеї. У березні 1982 року ухвалено закон про децентралізацію, згідно з яким Франція поділяється на 95 департаментів, 22 області та особливу адміністративну одиницю Корсику. Закон наділяє виконавчою владою голів генеральних рад у департаментах і регіональних рад в областях. Законом про статус Корсики, ухваленим в листопаді 1990 р., передбачалося створення на острові законодавчого і виконавчого органів, яким будуть передані функції, які раніше виконувалися центральними адміністративними органами. Однак цим правом не скористалися ні Шарль де Голль, ні Валері Жискар д'Естен. Рада Міністрів (уряд) очолюється прем’єр-міністром. В уряд входять представники Ліберальної демократії (ЛД), Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), Союзу за французьку демократію (СФД) і безпартійні.

Державний лад Швеції.

Державний лад Швеції — державний лад Королівства Швеція визначається Конституцією та іншими основними законами, такими як Закон про форму державного правління, Положення про Риксдаг, Закон про престолонаслідування і Закон про свободу друку. Швеція має конституційну монархію. Шведська модель правління має популярність, і має на старі традиції.

Конституція Королівство Швеції має основний закон. Діюча Конституція Швеції набрала чинності 1 січня 1975 р., і складається з 3 актів: Форма правління, Акт про престолонаслідування і Акт про свободу друку (прийнятий 27 лютого 1974 р.).

Голова держави — король, котрий здійснює представницькі функції. Швеція має парламентську монархію. Швеція має однопалатний парламент — Риксдаг. Шведський Риксдаг походить від стародавньої судової системи германських племен, тінгів і виборів королів в епоху вікінгів. Уряд Швеції дотримується принципів парламентаризму (юридично з 1975 р., а фактично з 1917 р.).

Виконавча влада представлена ​​урядом Швеції, що складається з прем'єр-міністра та інших міністрів. Законодавча влада належить народному представництву (Риксдагові). Головою держави є король або королева. Нинішнім королем Швеції з 1973 року є Карл XVI Густаф. Передача престолу в Швеції відбувається від попередників до спадкоємців обох статей. Найстарші історично достовірні відомості про монархію в Швеції виявлені в легендах про королівство свеїв, що відносяться до IX століття. Ці легенди містять опис подорожей християнського місіонера Ансгара в торговий центр держави свеїв — Бірку. Однак точні імена шведських королів відомі тільки з періоду близько 980 року.

Центральну владу в ленах представляє губернатор, котрий очолює спеціальне адміністративне бюро з 10 членів (5 призначаються урядом, 5 — ландстингом). Він контролює органи місцевого самоврядування — ландстинги в ленах і збори уповноважених у містах і сільських комунах. Ці органи обираються громадянами Швеції на 3 роки.

Судова влада гілка влади Швеції є незалежною. Судова система включає Верховний суд, 6 апеляційних судів, міські та окружні суди. Але є і спеціальні суди: з розділу майна, у земельних справах, поліцейські та інші суди адміністративної юстиції.

Федералізм і самоврядування в ФРН

Вже в самій назві держави “Федеративна Республіка Німеччина” знаходить вираз її федеративна структура. Федеративна Республіка складається із 16 земель. Усі землі мають рівні права.
Землі також мають свої конституції, виборний законодавчий орган - ландтаг (у 15 землях - однопалатний, а в Баварії - двопалатний) - уряд здійснює свою роботу на чолі з прем'єр-міністром. Федеральні землі не є провінціями, це - держави з власною державною владою. Вони мають власну конституцію землі, яка повинна відповідати засадам республіканської, демократичної і соціальної правової держави у суді Основного закону. В іншому землі мають широкі права для розробки їх власної конституції. Німеччина належить до класичних країн з федеральною державністю. Комунальне самоврядування як символ громадської свободи має в Німеччині традицію. Комунальне право є справою земель.
Право самоврядування охоплює, передусім, місцевий громадський транспорт у межах комун, місцеве будівництво шляхів, забезпечення електроенергією, водою, газом, каналізацію, містобудівне планування. Сюди належать також будівництво і утримання шкіл, театрів і музеїв, лікарень, спортивних закладів і басейнів. До компетенції общин належать також освіта дорослих і догляд за молоддю. Доцільність і прибутковість своїх дій кожна община визначає самостійно. Багато місцевих завдань не до снаги общинам і малим містам; вони можуть виконувалися районом — наступною вищою територіальною одиницею. Також район є частиною комунального самоврядування. Комунальне самоврядування і самостійність можуть занепасти, якщо община не має грошей для виконання завдань. Дискусії про належне фінансове забезпечення общин не припиняються. Общини мають право збирати власті податки і збори. Сюди належать поземельний і промисловий податки. Крім того, общини мають право використовувати надходження від акцизу і податку на споживчі товари. Але цього не вистачає на покриття фінансових потреб. Тому общини отримують від федерацій і земель частку від прибуткового податку. Крім того, сюди належать відрахування у межах фінансової угоди про розподіл коштів, яка окремо регулюється у кожній землі.

Політичні режими в зарубіжних країнах.

Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Характеристика політичного режиму в будь-якій окремо взятій країні дає справжню картину принципів організації політичного життя суспільства. У політичній практиці часто зустрічається приклад, коли демократична за формою держава є зовсім не демократичною за змістом, і навпаки, авторитарний за формою державний устрій є за своїм характером демократичним.

Поняття політичного режиму охоплює низку основних критеріїв: • характер і міра здійснення влади; • механізм формування влади; • відносини суспільства і влади; • роль і значення недержавних та неполітичних організацій і структур; • характер заборон у суспільстві; • роль ідеології в житті суспільства; • характер політичного лідерства; • співвідношення прав і свобод громадян; • становище засобів масової інформації; • роль політичних партій; • співвідношення між законодавчою і виконавчою владою; • роль і значення силових органів; • тип політичної поведінки.

Найзагальніший принцип типології режимів – це поділ їх на демократичні й авторитарні, усі інші розглядаються як їх модифікації. Крім того є й інші підходи. Найпоширенішою є класифікація, відповідно до якої всі режими поділяються на: • тоталітарні; • авторитарні; • демократичні.

Також виокремлюють ще кілька проміжних або перехідних типів.

Тоталітарний режим. Його назва походить від латинського totalis – весь, повний, ЦІЛИЙ. Характеризується тим, що вся влада зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (зазвичай партії), яка знищила в країні демократичні свободи та можливості виникнення політичної опозиції, повністю підкорила життя суспільства своїм інтересам і зберігає свою владу завдяки насильству, військово-поліцейському терору Й духовному поневоленню населення.

Завершуючи аналіз тоталітарного режиму, можна зазначити, що в науковій літературі в основному оформилася модель тоталітаризму, яка складається з таких компонентів: – визнання керівної ролі однієї партії у політичній сфері і здійснення її диктатури; – панування офіційної ідеології у духовній сфері й примусове нав'язування її членам суспільства: – загальний контроль за поведінкою індивідів у соціальній сфері із застосуванням методів придушення; – загальний контроль за всіма засобами масової комунікації; – централізоване керівництво й управління економікою.

Авторитарний режим (від лат. autoritas – влада, вплив) характеризується режимом особистої влади, диктаторськими методами правління. В авторитарних режимах спостерігаємо вже набагато більше розбіжностей. Виокремлюють чотири основних види авторитарних режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими.

Тиранія – це режим особистої влади, спрямований на задоволення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора. Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійснюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султанат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати). Військові режими є досить поширеною формою авторитарних диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих незалежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, контролюючи цивільний уряд.