Органи конституційного контролю. 1 страница

Залежно від конституційних рішень такими органами можуть бути: а) глава держави, парламент, уряд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди; б) спеціалізовані органи конституційного контролю, до яких входять або судові (наприклад, конституційна юстиція в багатьох європейських країнах), або квазісудові органи (наприклад, Конституційна рада у Франції та інших країнах). Конституційний контроль, здійснюваний президентом, парламентом, урядом і подібними до них органами, називається іноді політичним, тому що зазначені органи здійснюють політичну діяльність.

Спеціалізовані судові органи конституційного контролю часто мають також інші повноваження – реалізують конституційну відповідальність вищих посадових осіб держави, виступають як виборчі суди, дають офіційне тлумачення конституції тощо. У деяких мусульманських державах органи конституційного контролю складаються зі звичайних мусульманських юристів, усе законодавство перевіряється в таких країнах на предмет відповідності його критеріям ісламу.

Державно-правовий статус особи та його елементи в зарубіжних країнах.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - як інститут конституційного права являє собою сукупність правових норм, що закріплюють положення людини в суспільстві, яке визначається досягнутим рівнем економічного, соціально-політичного розвитку конкретної держави.

У структурі конституційно-правового статусу виділяються спеціальні інститути: громадянства, основних прав, свобод, основних обов'язків, правове становище іноземних громадян, осіб без громадянства, біженців і вимушених переселенців, принципів правового становища людини в конкретній правовій системі, гарантій прав і свобод.

Важливим елементом змісту конституційно-правового статусу особи є його принципи: свободи, рівності особистості, невід'ємності прав і свобод, взаємозв'язку прав і свобод. Більшість конституцій в тій чи іншій мірі фіксують принципи свободи і рівності особи. Традиційне для зарубіжного конституціоналізму тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень у діяльностіособистості. Однак, це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким повинна служити свобода інших людей.Так, у ст.2 Основного закону ФРН сказано: «Кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не виступає проти конституційного ладу або моральних законів». Аналогічне положення внесено до Конституції Греції.

Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з яких-небудь ознаками, тобто формальне рівноправність громадян. Це своєрідна основа всієї системи прав і свобод особистості. Так чи інакше, цей принцип відображений практично в усіхконституціях. «Всі люди рівні перед законом. Чоловіки і жінки рівноправні. Нікому не може бути завдано шкоди або надано перевагувнаслідок його статі, походження, раси, мови, його батьківщини і споріднення, його віросповідання, його релігії чи політичних поглядів »зафіксовано в ст.3 Основного Закону ФРН (подібні формулювання містяться в конституціях Греції, Іспанії , Італії, Японії).

Рівності громадян протистоїть дискримінація, що є формою насильства над людиною. За класичним мусульманським правом чоловіки мають перевагу перед жінками. У ряді країн жінкам не надаються виборчі права, жінки - спадкоємиці отримують лише половину тієї частки, яку отримують чоловіки; в суді покарання двох жінок прирівнюються до покарань одного чоловіка. У Латвії та Естонії діють закони, що дискримінують російськомовне населення. У США і країнах Західної Європи поширена дискримінація іноземних робітників, іммігрантів.

У ряді конституцій чітко проголошений принцип невід'ємності основних прав і свобод громадян, їх непорушності. Так, у Конституції Угорщини записано, що держава «визнає невід'ємні і непорушні основні права людини, їх дотримання та захист є першочерговим обов'язком держави». У Конституції Словаччини підкреслюється, що основні права і свободи є «невід'ємними, невідчужуваними, непріостанавліваемимі та непорушними».

Принцип взаємозв'язку прав і обов'язків. У теорії та практиці зарубіжного конституціоналізму наявність зв'язку між правами і обов'язками зазвичай заперечується. При цьому існування обов'язків не заперечується, але вони не сприймаються в зв'язку з правами, вважається, що це призвело б до обмеження прав. Як аргумент - невиконання тієї чи іншої обов'язки не тягне за собою позбавлення прав. І більшість конституцій також виходить з відсутності взаємозв'язків між правами і обов'язками. Проте в післявоєнний час в отриманні окремих конституцій виявляються нові підходи до цього питання. Так, частина 1 Конституції Італії названа «Права і обов'язки громадян», подібну назву має і аналогічна частина Іспанської конституції, стаття 12 Конституції Португалії свідчить, що «всі громадяни користуються правами та виконують обов'язки, закріплені за ними Конституцією».

 

Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян

Права людини в сучасному світі утворюють складний комплекс, що існує як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародного права. З огляду на те, що порушення прав людини неодноразово призводило до воєн і соціальних катаклізмів, що протягом практично всього минулого століття у світі точилася боротьба проти тоталітарних режимів, цей комплекс уважається найважливішим юридичним явищем. На цій підставі сучасні дослідники стали говорити про існування "права прав людини". Джерелами права прав людини насамперед слід назвати міжнародні документи, оскільки саме в них сформульовано загальновизнані стандарти у сфері захисту свобод та інтересів особи. Міжнародно-правове регулювання прав людини здійснюється на основі таких документів: Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p.; Європейської конвенції про права людини (1950 p.); Міжнародних пактів про економічні, соціальні та культурні права й про громадянські та політичні права (прийняті у 1966 p., набрали чинності після ратифікації в 1976 p.); Заключного акта Ради безпеки і співробітництва в Європі (від 1 серпня 1975 p.).

Дія міжнародних правових норм виявляється в тому, що вони повинні використовуватися, коли виникають труднощі в тлумаченні норм національного законодавства, тобто для з'ясування значення і змісту законодавства для того, щоб застосування законодавчих актів не спричиняло порушення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і, як наслідок, до порушення прав людини.

Інститут громадянства в зарубіжних країнах

У сучасному розумінні громадянство є основним об'єк­тивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства — стабільний зв'язок, який не може пориватися ні тимчасовим, ні навіть постійним проживанням на території іншої держа­ви. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина як на національній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

Філіація (від лат. — син) — набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "пра­ва ґрунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набу­ває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права ґрунту" дитині надається грома­дянство держави, на території якої вона народилася неза­лежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням", а за "правом ґрунту" — "за народженням". Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права ґрунту" діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідовно провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом ґрунту".

Натуралізація (укорінення) — індивідуальне прийняття до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція — 5, Англія — 7, Іспанія — 10 років).

Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 ро­ків закріплена 1961 року в Конвенції 00Н щодо скорочення безгромадянства.

 

Набуття та припинення громадянства в зарубіжних країнах.

Порядок натуралізації має дозвільний характер і встановлюється нормами національного права.

Трансферт (від лат. — переношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини проце­дура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим — на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства че­рез трансферт або зберегти громадянство держави — ко­лишнього суверена. Оптацією називають й право вибо­ру одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства.

У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично. На відміну від натуралізації, дарування громадянства здійснюється за особливі заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента, Сенату тощо), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін. Втрата громадянства (репудіація, або добровільна від­мова). За національним правом більшості держав підстави втра­ти громадянства такі.

Експатріація — вихід з громадянства за власним ба­жанням. Згідно з законодавством Англії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних органів — вона здійснюється за односторонньою заявою про і відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянства Франції за "правом крові" за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов'язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії. І Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації: у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими ' пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація — примусове позбавлення громадян­ства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку натуралізованого громадянина з його новою батьківщиною. То­му законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "нанесення шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втра­чається внаслідок виявлення факту подання неправдивих ві­домостей або фальшивих документів під час натуралізації. Денаціоналізація — примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження.

 

Класифікація прав і свобод та обов’язків громадян та їх загальна характеристика.

Основні права і свободи можна поділити на три групи залежно від характеру відносин, що виникають між індивідуумом і державою, а також між самими індивідуумами. По-перше, як фізична особа людина наділяється певними особистими правами і свободами. По-друге, індивід як член громадянської спільноти наділяється певними політичними правами і свободами. І, нарешті, по-третє, особа як учасник економічних відносин наділяється певними соціально-економічними правами і свободами.

Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином цієї країни. Західна теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природні, даровані людині не державою, а природою або Богом. На практиці ці права і свободи також мають позитивний характер, тому що мають юридичну силу лише тоді, коли порядок їхнього застосування встановлюється законом. Досить численні особисті права і свободи можна умовно поділити на дві основні групи: права і свободи, Що захищають людину від сваволі з боку інших осіб, і права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку держави.

Право на свободу зазвичай витлумачується як заборона рабства та інших форм підневільного стану. Відповідно до доктрини правової держави та "правління права" держава не лише зобов'язана дотримуватися власних законів, а й не може допускати яких-небудь актів сваволі стосовно своїх громадян. Свобода і недоторканність особи становлять єдину концепцію. Свобода в поєднанні з недоторканністю має на увазі насамперед гарантії від незаконного втручання з боку державного органу. Іншими словами, недоторканність особи означає фізичну безпеку, тобто свободу від арешту або позбавлення волі.

Найважливішим конституційним принципом, що дозволяє здійснювати особисту волю, вважають формально-юридичну рівність, тобто рівність усіх перед законом. Якщо права і свободи утискалися в результаті зловживання ними з боку іншої особи, держава надає можливість першій особі захистити свої права всіма способами, не забороненими законом. За цим принципом кожний громадянин, без жодної дискримінації і необґрунтованих обмежень, має право і можливість: • брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництва вільно обраних представників; • голосувати і бути обраним на періодичних виборах, проведених на основі загального та рівного виборчого права у таємному голосуванні та виборцями, що забезпечують вільне волевиявлення; • допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.

Недоторканність житла включає захист не лише від свавільних обшуків і вилучень, постою солдатів, поліцейських вторгнень, а й від свавільних дій з боку окремих осіб. Тут можна спостерігати, крім особистих гарантій, одну з форм захисту приватної власності. Таємниця листування і телефонних розмов значною мірою забезпечується закріпленою законом вимогою стосовно правоохоронних органів одержувати спеціальний дозвіл суду для перлюстрації і прослуховування телефонних розмов. Одним із найважливіших особистих прав людини є свобода пересування та вибору місця проживання. Серед інших особистих прав і свобод, що надаються законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне укладання шлюбу, заборону катувань і надзвичайних покарань.

 

Гарантії прав і свобод громадян в зарубіжних країнах.

Конституційні гарантії реальні лише тоді, коли надійно підкріплені механізмом їхньої реалізації. Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених конституцією – це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації із захисту прав людини та громадянина тощо.

Право на захист – це насамперед матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, яке виникло в момент порушення суб'єктивного права потерпілого і випливає з конституції. Юридичний механізм захисту людиною своїх прав – це активний зв'язок носія прав на захист і правоохоронного органу, зобов'язаного захистити ці права.

Загальні гарантії прав і свобод поділяються (класифікуються) на: • економічні; • політичні; • організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод полягають у способі виробництва, економічному устрої суспільства, які забезпечують неухильне зростання продуктивних сил на основі всіх форм власності. Відповідно до обраної моделі розвитку це соціально орієнтована ринкова економіка. Створюючи високий матеріальний статок, вона тим самим забезпечує економічну незалежність особи в суспільстві. Економічна свобода громадян і їхніх об'єднань полягає в реальній можливості вибирати форми підприємницької діяльності й безперешкодно таку здійснювати.

Політичні гарантії – це політична система держави, головного організатора системи здійснення й захисту прав людини, влади народу, здійснюваної безпосередньо і через органи державної влади місцевого самоврядування. Політичні гарантії забезпечуються правом громадян на свободу об'єднань у політичні партії й громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, а також правом громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах. Виборче право передбачає вільно обирати й бути обраним до органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Серед політичних гарантій є можливість звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого парламенту й у міжнародні правозахисні організації.

Організаційні гарантії – це систематична організаторська діяльність держави і всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами. До таких гарантій слід віднести наявність чіткої системи взаємозв'язку людина – держава. Він виявляється в добре налагодженому механізмі перевірки скарг громадян і швидкого реагування на них тощо.

Юридичні гарантії – це надання державою формальної (юридичної) загальонообов'язковості умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. їх мета – реальне забезпечення максимального здійснення громадянами своїх прав і свобод за допомогою правових методів.

Гарантії правосуддя. Закони та інші нормативні акти не мають зворотної сили. Закон, що пом'якшує відповідальність, має зворотну силу. Ніхто не зобов'язаний виконувати свідомо злочинні розпорядження й накази. Цей принцип спрямований на виховання розумної вольової людини, що здатна об'єктивно оцінити кожне розпорядження зверху, і лише після цього виконувати його. Йдеться про очевидність, зрозумілість для всіх злочинності наказу якого-небудь органу або особи, які можуть не опинитися в полі зору відповідних органів, що спостерігають за законністю. Варто врахувати, що це не рекомендація, а юридична норма, яка передбачає відповідальність як за видання такого наказу, так і за його виконання.

 

Конституційно – правове регулювання громадянства в зарубіжних країнах.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства конкретної держави. Зауважимо, що в наш час усі відносини з приводу громадянства регулюються конституціями держав, законами про громадянство та іншими нормативно-правовими актами. Наприклад, в Італії усі ці питання регламентуються Конституцією країни, Законом про громадянство 1912 р. із наступними змінами та Положенням про громадянство 1983 р. У Російській Федерації питання набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією РФ 1993 р., Законом про громадянство РФ 1991 р. (із змінами від 17 червня 1993 р. і 18 січня 1995 р.), Положенням про порядок розгляду питання громадянства РФ, затвердженим Указом Президента РФ від 10 квітня 1992 р. в редакції від 27 грудня 1993 р. Діє також Положення про Управління з питань громадянства Адміністрації Президента Російської Федерації. Крім того, відносини, пов’язані зі громадянством республік у складі РФ, регламентуються їхніми конституціями та відповідними до них законодавчими актами.

Чільне місце між нормами, які регулюють громадянство, посідають норми конституції. І хоча характер і обсяг конституційного регулювання громадянства різні у різних країнах, усе ж можна стверджувати, що основні закони держав, як правило, встановлюють тільки основні принципи громадянства. В якості ілюстрацій можна посилатися на ст. 10 і 11 Конституції Японії, ст. 16 Основного закону ФРН. Водночас є конституції (наприклад, Італії), які спеціальних норм про громадянство не містять. І, навпаки, Конституція Куби 1976 р. має цілий розділ про громадянство, де містяться і такі норми, які найчастіше за усе зустрічаються у поточних законах.

Звичайно, основний масив норм про громадянство містять одноіменні закони, видані у відповідних державах на основі чинних конституцій. За предметом регулювання їх можна об’єднати у три групи: а) які регулюють порядок набуття громадянства; б) які регулюють порядок припинення громадянства; в) які регулюють порядок розгляду справ з питань громадянства.

 

Конституція і права громадян у США.

Конституція США найдавніша із писаних конституцій, діючих в сучасний час (прийнята 17 вересня 1787 року)

Ця конституція закріпила перемогу американського народу над англійськими колонізаторами і утворення незалежної суверенної держави. Вона гарантує захист від свавілля властей, поставила перепону деспотичному правлінню, сприяла становленню і розвитку демократичних інститутів: народного суверенітету, народного представництва, парламентаризму і т.д.

Конституція складається із трьох частин: 1) преамбула; 2) 7 статей і 3) 27 поправок.

Отже, конституція закріпила республіканську форму правління, принцип розподілу влад, Верховний суд набув функції конституційного нагляду. Судовий прецедент як джерело конституційного права доповнює зміст конституції. Судді кожного штату зобов’язані виконувати Конституцію і закони США та міжнародні договори, навіть якщо в конституціях та законах окремих штатів спостерігаються положення, які їм суперечать (ст. 6).

Еволюція Конституції США з часу її прийняття стосувалася таких сфер: 1) покращення функціонування органів державної влади; 2) розвиток виборчого права; 3) розвиток прав громадян.

Конституцію США відносять до жорстких, процедура її зміни досить складна. Крім того стислість та лаконічність конституції привели до того, що багато елементів державної системи не закріплені конституційно. Тому поряд із писаною конституцією діє і так звана жива конституція, яка регулює відносини конституційного рівня та формується Конгресом, Президентом, Верховним судом та включає частково конвенційні норми.

Для внесення змін у конституцію потрібно дотриматися ряд вимог:

1) пропозиція про внесення поправки висувається 2/3 від загальної кількості членів двох палат Конгресу чи скликаним на вимогу законодавчих зборів 2/3 штатів конвентом;

2) ратифікація поправки здійснюється законодавчими зборами ¾ штатів і конвентами ¾ штатів залежно від пропозиції Конгресу;

3) конгрес після 1919 року став встановлювати строки для ратифікації та може пропонувати час ратифікації.

Складна процедура внесення змін приводить до того, що деякі поправки можуть десятиліттями і навіть століттями розглядатися законодавчими зборами штатів (прикладом є прийняття 27 поправки, яка знаходилася в стадії ратифікації 203 роки, внесеної Дж. Медісоном у 1789 році та ратифікована 38 штатом Мічиган у 1992 році, відповідно до якої «Жоден закон, в якому говориться про збільшення компенсації до зарплати сенаторів і членів палати представників за службу в Конгресі не вступить в силу до чергових виборів в палату представників»).

Права і свободи громадян. Конституція США в тексті, в якому вона була прийнята, майже не вміщувала положень про права та свободи громадян, тоді вони були передбачені в конституціях штатів. З цього приводу точилося багато суперечок, оскільки не всі схвалювали такий текст конституції, який не вміщував основних прав та свобод.

Ряд важливих положень все ж можна знайти в тексті конституції, наприклад, норми про заборону приймати закони із зворотною силою після вчинення якогось факту чи діяння (це стосується кримінальної та цивільно-правової сфери) (розділ 9 ст. 1), розгляд всіх кримінальних справ судом присяжних (розділ 2 ст. 3), склад злочину державна зрада (розділ 3 ст. 3), а також про те, що громадяни кожного штату мають право на всі привілеї та вольності громадян інших штатів (розділ 2 ст. 4).

Та не можна знайти норми, які стосувалися б власності.

В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789 році містились норми, які закріплювали основні права та свободи громадян.

В поправці 1 закріплена свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань. Друга поправка гарантує право громадян носити зброю. Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника – у мирний час, та у порядку встановленому законом - під час війни. За четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та майна. П’ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без законного судового розгляду, ніяка приватна власність не може бути відібрана для суспільного користування без справедливого винагороди; встановлена заборона притягати до відповідальності за одне і те ж діяння двічі та примушувати свідчити проти самого себе. Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу адвоката. Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як у відповідності із нормами загального права. Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та жорстоких і незвичайних покарань. Дев’ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав. Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією федеральному уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за народом.

 

Державно-правовий статус іноземців, біпатридів, апатридів, біженців та види спеціальних режимів по відношенню до них.

Дипломатичний захист може застосовуватися за таких умов: 1) діями держави заподіяно збиток громадянинові іноземної держави, що перебуває на її території; 2) ці дії суперечать міжнародному праву; 3) використання звичайних засобів захисту прав (суд та ін. ) не дало або не може дати результату. Збиток може бути заподіяний і діями приватних осіб. Якщо держава не вжила необхідних заходів, спрямованих на відновлення порушених прав, то це вже будуть дії самої держави. Недотримання внутрішніх законів стосовно іноземних громадян також суперечить міжнародному праву.

Право притулку – загальновизнаний інститут конституційного права, що здобув визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичайні міжнародно-правові норми закріплено Загальною декларацією прав людини і Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Загальна декларація закріпила право кожного шукати в інших країнах притулок від переслідування й користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у випадку переслідування за вчинення неполітичного, кримінального злочину або у разі скоєння діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Отже, йдеться про притулок політичного характеру.

Крім територіального притулку відомий також притулок дипломатичний, що застосовується в практиці латиноамериканських країн і не відомий загальному міжнародному праву. Дипломатичний притулок надається в дипломатичних представництвах іноземних держав.

Загальна характеристика, класифікація, види та форми держави в зарубіжних країнах.

Форма держави – це її устрій, що втілюється в характері політичних відносин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному поділі держави (форма територіального устрою).

Форми державного правління в зарубіжних країнах.

Форма правління є комплексним конституційно-правовим інститутом і становить систему вищих органів державної влади та спосіб (порядок) їхньої взаємодії. Таким чином, коли ми говоримо про форму правління, йдеться не тільки про республіканський або монархічний лад, а й про конкретний тип кожного з них: президентську, напівпрезидентську, парламентарну та іншу республіки; абсолютну, дуалістичну, парламентську монархію. Форма правління як комплексний конституційно-правовий інститут існує і визначається в єдності юридичної та фактичної конституцій, тобто формальних і конвенціональних конституційно-правових норм, які можуть дуже часто прямо суперечити одна одній, причому в цьому випадку провідна роль належить фактичній конституції.

У переважній більшості зарубіжних країн є одноособовий глава держави, правове становище якого залежить від форми правління країни. У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правове становище якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. Монархова прерогатива навіть у парламентарних монархіях пронизує всю державну систему; усе державне управління здійснюється від імені монарха. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного представника царюючого дому (династії) до іншого у встановленому законом порядку.








Дата добавления: 2014-12-04; просмотров: 1369;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.035 сек.