Стильові особливості української художньої культури 19 століття

Розвиток української культури у XIX ст. обумовлений тим, що українські землі перебували в складі двох найпотужніших феодально-кріпосницьких імперій Східної Європи - Російської та Австрійської (Австро-Угорської). Обидві держави були багатонаціональними, обидві проводили загарбницьку колонізаторську політику, підтримували антиукраїнські сили, асиміляційні тенденції всередині самого українства. Феодальні монархії гальмували суспільно-економічний розвиток, прирікали народ на зубожіння та неосвіченість, феодальний гніт поєднувався із національним утиском. У надрах феодально-кріпосницького ладу розвивалися нові капіталістичні відносини. Поступово руйнувалося натуральне господарство, поглиблювалося соціальне розшарування селянства, ширше використовувалася наймана праця. Усе це сприяло посиленню соціальної та національно-визвольної боротьби. Проти гнобителів разом виступали представники різних національностей. Діячі української культури мали зв'язок з представниками передової російської інтелігенції, що особливо помітно в діяльності декабристів, творчості М. Гоголя, М. Максимовича та ін. У Східній Україні з кінця XVIII - початку XIX ст. розгортається рух українського національно-культурного відродження, який тісно пов'язаний з розвитком і проникненням на Україну ідей романтизму і слов'янської солідарності, що відобразилося у творах передових українських інтелігентів середини XIX ст. - Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та ін. Для другої половини XIX ст. характерний розвиток громадівського руху як продовження культурного відродження. У 1848 р. Австрійську імперію охопили загальноєвропейські революційні події, що сприяли піднесенню національно-визвольного руху. Українці брали активну участь у революційній боротьбі разом із чехами, словаками, поляками, угорцями та іншими народами. Російський царат, виконуючи функції "жандарма Європи", допоміг австрійському цісареві придушити народний рух. Але вплив революції 1848-1849 рр. на політичне та культурне життя Австрії вже не можна було подолати. Цісарський уряд змушений був піти на низку соціально-економічних та політичних реформ, внаслідок яких Австрійська імперія поступово перетворювалася на буржуазну монархію. Криза феодального ладу в Російській імперії розвивалася повільніше, боротьба трудящих лише поступово наближала країну до революційної ситуації. За цих умов творча діяльність багатьох інтелігентів - вихідців з України розвивалася в руслі російської культури. Серед російської інтелігенції початку XIX ст. побутує уявлення про українців як гілку російського народу, українська мова трактується як діалект російської. У тогочасній суспільній свідомості українське часто ототожнювалося з патріархальним, простонародним, далеким від новітньої цивілізації. Були поширені оцінки української культури як віджилого явища. Водночас деякі представники російської культури звертаються до української ("малоросійської") тематики в пошуках витоків великоросійського народу, місцевої екзотики, ідеалу гармонійного співіснування з природою. Відповідно до політичних симпатій в українській історії вишукують або споконвічні патріархальні підвалини, або зразки демократії, волелюбства, опозиційності. До 40-х років українська культура відігравала роль своєрідного резервуара, з якого черпався багатий матеріал для творення російської культури. Після того, як виразно визначилися процеси кристалізації власне української інтелігенції, "українофільство" консервативної (і частини радикальної) російської інтелігенції зменшується, переходить у неприязне, а часом і вороже ставлення до "малоросійського сепаратизму". Згодом українська інтелігенція шукає і знаходить власні шляхи національно-культурного поступу, не втрачаючи творчих контактів та зв'язків із прогресивною російською інтелігенцією. Першу половину XIX ст., І. Франко характеризував як час культурної роботи "вроздріб": західна та східна частини України працювали осібно, майже не маючи постійних зв'язків та контактів. Першим центром національного пробудження українців І. Франко вважав "Харківську Україну". Харкову судилося відіграти значну роль у розвитку національної освіти у XIX ст. На той час взірцем для реформ освіти стала система народної освіти, сформована під час Французької революції. Створюються університети, гімназії, училища. Рівень освіти в цих закладах відповідав зростаючим потребам соціально-економічних відносин та державного адміністративного апарату. Розширення мережі навчальних закладів різних типів підготувало ґрунт для піднесення самобутньої національної культури, розвитку філософії, природничих наук. Більша частина Правобережної України тоді входила до складу Королівства Польського, яке було частиною Російської імперії. Польські магнати володіли маєтками на багатьох землях Подніпров'я, що певною мірою негативно позначалося на розвитку освіти. Вони не були зацікавлені в освіті народу, а найбільш наближені до простих людей парафіяльні школи часто утримувалися на кошти не тільки громади, а й місцевих поміщиків. Не сприяло народній освіті й те, що в 1804 р. царський уряд видав спеціальний указ, який заборонив навчання українською мовою.