Глава I 7 страница

Китайці — привітні господарі. Якщо вас запросять додому або в ресторан на обід, приготуйтеся до того, що подадуть два десятки справ, а то й більше. Категорично відмовлятися від запропонованого частування не слід. Навіть якщо якась із екзотичних страв здається вам огидною, спробуйте з'їсти хоча б шматочок чи кілька ложок, а решту залишіть. Якщо подають суп, значить, обід підходить до кінця. Гість у Китаї повинен підводитися з-за столу першим.

У Китаї популярними є і горілка, і вино. П'ють, як правило, після тосту. Келих варто тримати у правій руці, підтримуючи її лівою. Цокаються не часто, але якщо цокаються, то дотримуються правила: келих молодшого за рангом повинен торкнутися верхньою частиною ніжки келиха, яку тримає людина вищого рангу. У чужі келихи потрібно наливати до країв, інакше це буде розцінено як неповага.

4.3.3. Особливості етикету Індії

Підтримуючи контакти з представниками Індії, варто пам'ятати про те, що в індійців високо розвинене почуття власної гідності. Індус не дозволить образити себе. Колись принижений у результаті довгого колоніального панування Англії, він дуже оберігає свою незалежність.

Імпонує ще одна риса індійських політиків і дипломатів — це їхні реалізм, практичність, підпорядкованість одній меті — інтересам країни.

Індійський дипломат ревно ставиться до своєї честі. Ось, наприклад, у Лондон до батька, посла Індії, приїхав син-школяр, і в магазині, куди він пішов один, його спокусили кольорові олівці і він їх украв. Його затримали, але як неповнолітнього, звичайно, відпустили. Про це дізналися журналісти жовтої преси. В одній із газет з'явилася стаття: "Батько заявив, що вчинок його сина не дозволяє йому представляти свою країну, негайно подав у відставку і покинув Лондон".

4.3.4. Етикет арабських країн

У світі більше 20 арабських держав, розташованих в Азії й Африці. Усіх їх об’єднує арабська літературна мова, хоча діалекти значно відрізняються один від одного. Тому, обираючи перекладача, потрібно бути впевненим у тому, що він досконало знає той чи інший діалект.

Незважаючи на спробу арабських країн досягти єдності, між ними існують серйозні протиріччя. Практично "золоте правило" арабської дипломатії — приділяти першочергову увагу стосункам зі своїми, як вони говорять, "арабськими братами". Це перше найближче коло кожної з арабських держав.

Незважаючи на спільні мову, древню культуру, ці країни настільки відрізняються одна від одної, що у присутності представників іншої країни можуть уникати обговорення питань, пов'язаних із проблемами Близького Сходу, суперечок. Усе це свідчить про те, що до кожної спроби встановити контакти і вести переговори варто готуватися уважно, з огляду на особливості кожної окремої країни та її політику.

Арабські дипломати різних країн дуже різні. Деякі вкрай мовчазні, інші — представники, скажімо, Сирії, ООП, деякі єгипетські дипломати — значно балакучіші.

Практично всі арабські держави є мусульманськими, входять до складу Організації “Ісламська Конференція”, тому питання становища ісламських меншин, релігії, насамперед, ісламу є для них архічуттєвими.

Арабські дипломати - хороші полемісти і оратори, і це варто враховувати на переговорах і конференціях. Вони вміють налагоджувати контакти, виділяються гостинністю. У Лондоні особливо відрізнялися своєю гостинністю марокканське і ліванське посольства. Арабські дипломати — непогані актори. Коли вони не хочуть відповідати, вони посміхаються, запевняють, що не знають цього питання, відтягують час чи обходяться "загальними фразами". Посли арабських країн звичайно суворо дотримуються інструкцій. Не маючи інструкцій, вони воліють не вступати в обговорення питання.

Араби віддають перевагу непрямолінійним відповідям типу: "Якщо буде завгодно Аллаху". Відмова звичайно супроводжується словесними викрутасами і похвалами на користь відхиленої пропозиції.

Дипломати низки арабських країн вважають за краще триматися і щодо контактів, і щодо зустрічей пасивно. Недовіра, особлива обережність характерні для низки арабських дипломатів і політиків. Один арабський дипломат визнав, що навіть якщо розмова, з офіційними особами інших країн рутинна він буде говорити, що нічого не знає про обговорене питання, навіть якщо він добре поінформований, просто для того, аби мати час подумати. Іноді арабські дипломати вживають такі фрази, що відразу не зрозумієш, що вони означають, їх важко розуміють навіть самі дипломати.

Для арабів однією з важливих умов контактів, зв'язків, переговорів є встановлення довіри. Вони намагаються не стільки передбачити рішення проблеми шляхом аналізу подій, скільки використати рішення з досвіду минулого.

При цьому окремі країни мають свої особливості. Учасник переговорів у Кемп-Девіді У. Квандт відзначає, наприклад, такі типові риси єгипетської дипломатії, як почуття національної гідності, твердий стиль ведення переговорів, неухильне дотримання національної незалежності (будь-які втручання в їхні внутрішні справи рішуче відкидаються).

В арабських державах існують свої норми етикету, протоколу, звичаї, пов'язані зі способом життя, релігією, ідеологією. В одних країнах вони ближчі до середньовічних, у інших—до сучасного цивілізованого світу. Їх, звичайно, треба знати, налагоджуючи контакти, у процесі бесіди, переговорів, особливо якщо ви їдете в арабську країну. Насамперед — це ставлення до Корану, до мусульманської релігії. Не варто допускати жодної критики Корану, і, звичайно, треба виявляти повагу до нього. Ураховуючи ставлення до жінки, що прийнято в цій країні, у жодному випадку не варто подавати їй руку, оскільки можуть виникнути укладення. У жодному разі не подавати чоловікові для вітання ліву руку .

Знайомлячись, не прийнято розпитувати про дружину, передавати їй привіти, і навпаки, якщо ви знаєте, що у вашого партнера є діти, потрібно розпитати про них, розповісти про своїх.

У мусульман, арабів не прийнято вживати вино, і, запрошуючи на ланч, обід, коктейль, не треба примушувати їх пити. Не можна подавати до столу свинину, а найкраще через помічника розпитати, до якої їжі більш схильні гості. В Іраку, наприклад, на великих прийомах на стіл подають частини туші корови й усі розривають її руками, тому не просіть ніж і виделку. Якщо перед кавою вам пропонували прохолодні напої — це означає, що час, відведений для зустрічі, вичерпано. У Північній Африці не прийнято пити під час їжі. У Марокко після їжі вам запропонують три склянки чаю з м'ятою — і ви все це повинні випити. Потиснувши руку господарю-марокканцю, потрібно піднести її до губ.

4.3.5. Особливості етикету Австралії

Дипломатія Австралії як незалежної, самостійної держави почала формуватися після Першої світової війни, але найбільш активно вона розвивалася наприкінці Другої світової війни і після неї. З кожним роком Австралія все активніше включалася у світову дипломатію. Напевно, це пояснюється її економічним, промисловим розвитком, освоєнням нових енергетичних джерел, зростанням життєвого рівня населення і відповідно престижу країни. Раніше її залежність від зовнішньої політики Англії була настільки великою, що не давала можливості розвиватись і самостійній дипломатії. Послаблення цієї залежності, посилення зв'язків (а іноді і залежності) із США, активність її власних сусідів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, що бажали розширити стосунки з багатою Австралією, змусили керівництво країни до формування власної дипломатії суверенної Австралії.

Австралійські дипломати — фахівці високого рівня, інтелігентні люди, вони — майстри у встановленні контактів, уміють притягувати до себе. Навіть під час обговорення спірних питань вони поводяться коректно і завжди намагаються завершувати бесіди й переговори на добрій ноті. Більшість дипломатів знають французьку і німецьку мови. Австралійська дипломатія має у своєму розпорядженні фахівців, що знають мови країн, в яких вони працювали: Китай, Росія, арабські країни. Переговори австралійці ведуть розумно і вміло, відстоюють свою думку твердо, але, допустившись помилки, негайно її виправляють.

На відміну від англійців, австралійські дипломати, незважаючи на англійську школу, більш відкриті для партнера, формулювання їхніх позицій під час переговорів більш певні і не містять (як у англійців) подвійного розуміння. Манери австралійських дипломатів більше відповідають не англійській школі, а національному характеру австралійців, а він дуже своєрідний. Особливо вражає в них почуття власної гідності. Кожен австралієць, ким би він не був, "вважає себе королем", як кажуть в Австралії. Вони з повагою ставляться до співрозмовника, але й вимагають такого ж ставлення до себе. Вони прості у спілкуванні, привітні, більш відверті, аніж деякі інші національності, однак можуть бути і різкими, якщо їм намагатимуться читати нотації чи "командувати" ними. Члени парламенту більш доступні дипломатам, вони навіть полюбляють зустрічатися з дипломатами. Таке спілкування дає можливість парламентаріям розширити свій світогляд.

Питання для самоконтролю:

1. Характеристика норм дипломатичного етикету.

2. Особливості англійської дипломатії.

3. Особливості французької дипломатії.

4. Особливості німецькій дипломатії.

5. Особливості американської дипломатії.

6. Характеристика японської дипломатії.

7. Характеристика китайської дипломатії.

8. Дипломатія арабських країн.

Тестові завдання для самоконтролю:

1. В якому кутку конверту слід писати адресу відправника?

1) в правому верхньому;

2) в лівому верхньому;

3) в правому нижньому.

2. Як правильно ставити дату у листі?

1) 25.03.09;

2) 25 березня 09 року;

3) 25 березня 2009 року.

3. Якою фразою слід завершувати ділового листа?

1) «3 повагою»;

2) «3 привітом»;

3) «Мабуть тобі вже набридлі мої дyмки».

4. Яку інформацію надають у запрошеннях?

1) ім'я та прізвище по-батькові, час, дату, місце проведення заходу, характер і ступень офіціальності заходу;

2) ім'я, назва заходу, форма одягу;

3) прізвище, характер заходу, час дату, інформація про «Повідомлення у випадку відмови».

5. Види запрошень:

1) неофіційні, офіційні, напівофіційні;

2) офіційні, напівофіційні, дружні;

3) напівофіційні, дружні, поважні.

6. Які «золоті» правила використовують при веденні бесіди?

1) необхідно мати цікаву тему для ведення бесіди;

2) необхідно спочатку думати, а потім говорити, слід навчитися слухати;

3) необхідно навчитися слухати, та вибирати момент, коли можна перебити співрозмовника.

7. Офіційний протокол – це ...

1) сукупність загальноприйнятих правил етикету, традицій та умовностей, що дотримують уряд, відомство іноземних справ, дипломатичні представництва та офіційні особи в міжнародному або внутрішньодержавному спілкуванні;

2) сукупність загальноприйнятих правил етикету, традицій та умовностей, що дотримують особи на державному рівні та на рівні дипломатичного корпусу країни;

3) сукупність загальноприйнятих правил етикету, традицій та умовностей, що дотримують особи на державному рівні, на дипломатичному рівні, в побуті та у житті.

8. При організації офіційних обідів, вечерь використовують обслуговування ....

1) часткове обслуговування офіціантами;

2) повне обслуговування офіціантами;

3) часткове або повне обслуговування офіціантами.

9. У повсякденному житті звертаються до людей, що мають звання?

1) Сержант Сміт;

2) Сміт;

3) Сержант Сміт, або Сміт.

10. Про що рекомендується писати у листі?

1) про почуття відвертості;

2) про інформацію, що цікава адресату;

3) про людину, що не знайома з адресатом.

11. Якою фразою слід завершувати дружній лист?

1) «Мабуть я тобі вже набридла»;

2) «3 повагою»;

3) «3 любов'ю».

12. Про що писати у листах?

1) про скарги;

2) про інші подробиці;

3) про події, що будуть цікаві адресату.

ГЛОСАРІЙ

Австрійський винний льох – підприємство ресторанного господарства, яке спеціалізується на різних видіах вина. Більшість винних льохів пропонує своїм споживачам шведський стіл з повним асортиментом страв австрійської кухні з організацією музичної програми.

Віденський торт –кондитерський виріб, для виробництва якого використовують дріжджове віденське тісто, а в бісквітах, вафлях і особливо в листковому тісті застосовують помадку зі збитих вершків. Для просочення використовують молочно-шоколадні і молочно-кавові поєднання, комбінації збитих вершків з яєчним кремом.

Віденське кафе – підприємство ресторанного господарства, яке є у Відні де споживач може замовити каву, кондитерський виріб, прохолодні напої, гарячі сніданки. Обслуговується офіціантами.

Гастроном – загальна назва продуктів високоякісного приготування, переважно закусочних.

Джелато – Gelato або Gelati - італійський заморожений десерт, зроблений з молока і цукру, поєднаного з іншими добавками. Інгредієнти Gelato (після пастеризації) охолоджуються і перемішуються, щоб розбити крижані кристали. Як преміум морозиво, gelato містить менше ніж 35% повітря - внаслідок чого це щільний і має надзвичайно насичений смак. Gelato став родовим італійським словом для морозива.

Кава - напій, виготовлений з смажених зерен кавового дерева. Завдяки вмісту кофеїну надає стимулюючу дію.

Кваліфікація – рівень підготовки, ступінь придатності до певного виду праці.

Мате - тонізуючий напій з високим вмістом, так званого матеїна (матеїн - речовина повністю ідентична кофеїну, названого так з-за утримання в "траві мате"), що готується з висушеного подрібненого листя і молодих пагонів гостролиста парагвайського. Висушене листя гостролиста називаються "травою мате", сам напій має ту ж назву, посудина для приготування називається калабас або калебас; виготовляють його з гарбуза-горлянки.

Метродотель – службовець сервісу, що очолює торгівельну рупу підприємства ресторанного господарства.

Персонал – основний, постійний штатний склад кваліфікованих працівників, який формується і змінюється під впливом, як внутрішніх так і зовнішніх факторів.

Професійна підготовка – оволодіння певними знанями і навичками у конкретній професії і спеціальності.

Полента - італійська страва з кукурудзяного борошна, нагадує кашу або мамалигу. Широко поширена в північній Італії, особливо в Ломбардії і Фріулі-Венеції-Джулії; а також в італійській частині Швейцарії. Поширена в Хорватії (особливо в Істрії), Словенії (під назвою "жганци"), Болгарії і Сербії ("качамак").

Спочатку полента - проста їжа італійських селян, проте надалі, з винаходом різних страв на її основі, стала популярна навіть у дорогих ресторанах. Аналогічний суп існує в Бразилії під назвою ангу.

Традиційна полента готується замішуванням кукурудзяного борошна у воду у великому мідному котлі, потім вона заважає дерев'яною ложкою протягом 40 хвилин або поки вона не загусне достатньо, щоб триматися на ложці. Потім вона остужается у круглому підносі, розрізати на шматочки і подається на стіл. Зазвичай полента вживається як гарнір або в якості самостійного блюда з різними добавками (грибами, м'ясом, анчоусами та ін.), в смаженому або запеченому вигляді і т. д. Буває тверда полента (її навіть можна купити у вигляді напівфабрикату в магазинах) і м'яка, солодка полента та ін.

Ранг – розряд, категорія.

Сомельє - людина, що відповідає за подачу алкогольних напоїв в ресторані, дає поради щодо вибору вина, серверує їх.

Література

1. ДСТУ 4281: 2004. Заклади ресторанного господарства. Класифікація.

2. Крилова Л.В. Організація ресторанного господарства за кордоном: Навч. посіб. для студ. ден. та заоч. форми навчання / Л.В. Крилова. – ДонНУЕТ, 2007. – 326с.

3. Кристофер Э.-Т. Ресторанный бизнес: как открыть и успешно управлять рестораном: Пер. с англ. / Э.-Т. Кристофер. – М.: Рос Консульт, 1999. – 289с.

4. Ковешніков В.С. Використання закордонного досвіду організації громадського харчування: Навч. посіб./ В.С. Ковешніков– Київ: КТЕІ, 1991. 278с.

5. Зигель С.и Л. Ресторанный сервис. Основы международной практики обслуживания для профессионалов и начинающих. Пер. с нем. Ю.О.Бема\ С.и Л. Зигель, Х. и Р. Ленгер, Г. Штиклер, В. Тутмайер. – М.: Центрполиграф, 2003. – 288 с.

6. Сало Я.М. Організація обслуговування населення на підприємствах харчування. Ресторанна справа: Довідник офіціанта / Я.М. Сало. – Львів: Афіша, 2005. – 336 с.

7. Современная энциклопедия. Кулинарные традиции мира / Вед. ред. Е. Ананьева. – М.: Авнта плюс., 2003. – 432 с.

8. Либкин С.В. Лондонские рестораны – 3 / С.В. Либкин // Ресторатор. – 2006. - №4. – с. 56-59.

9. Александрова А.Ю. Международный туризм: Учебное пособие для вузов / А.Ю. Александрова. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 462 с.

10. Биржаков М.Б. Введение в ТУРИЗМ: Учебник. – Издание 8-е, переработанное и дополненное / М.Б. Биржаков. – СПб.: «Издательский дом Герда», 2009. – 512 с.

11. Браймер Р. Основы управления в ресторанном бизнесе / Пер. с англ. – М.: Агент пресс, 2008. – 320 с.

12. Ефимова О.П. Экономика гостиниц и ресторанов / Под ред. Н.И. Кабушкина. – М.: Новое знание, 2007. – 392 с.

13. Жигульский А.Ю. Кафе, бары, ретсораны: Лучшие проекты мира / А.Ю. Жигульский. – М.: Новое знание, 2010. – 319 с.

14. Кристофер К. Ресторанный бизнес / К. Кристофер. – М.: ЭКСМО, 2002. – 272 с.

15. Фред Лоусан. Рестораны. Клубы. Бары: планироание, дизайн, управление / Лоусан Фред. – М.: Проспект, 2010 – 392 с.

16. Оробейко Е.С. Организация обслуживания: рестораны и бары: Учебное пособие / Е.С.Оробейко, Н.Г. Шредер. – М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2008. – 320 с.: ил. – (Серия «ПРФИль»).

17. Скараманга В.П. Фирменный стиль в гостеприимстве: Учеб. пособие / В.П. Скараманга.– М.: Финансы и статистика, 2008 – 192 с.: ил.

18. Уокер, Джон Р. Управление гостеприимством. Вводный курс: Учебник для студентов вузов, обучающихся по специальностям сервиса / Р. Уокер, Джон; пер. с англ. В.Н. Егорова. – М.: ЮНИТи-ДАНА, 2009. – 880 с.

19. Д. Джеймс. Управление рестораном: практическое пособие / Д. Джеймс, Д. Болдуин; пер. с англ. Т.В. Процько, Д.А. Соколова, Д.М. Короткова, Н.О. Залуцкой. – М.: ТК Велби: Проспект, 2010. – 440 с.

20. Усов В.В. Организация производства и обслуживания на предприятиях общественного питания / В.В. Усов. – М.: Эксмо, 2009. – 428 с.

21. Федцов В.Г. Культура ресторанного сервиса: учебное пособие; Ин-т русского предпринимательства / В.Г. Федцов. – М.: Дашков и К, 2008. – 248 с.

22. Кристофер Эгертон-Томас Ресторанный бизнес. Как открыть и успешно управлять рестораном / Эгертон-Томас Кристофер. – М.: РосКонсульт, 2010. – 272 с.

Глава I

ХИРУРГИЧЕСКАЯ СТОМАТОЛОГИЯ. ЕЕ СОДЕРЖАНИЕ, СВЯЗЬ С ДРУГИМИ МЕДИЦИНСКИМИ ДИСЦИПЛИНАМИ И ЭТАПЫ РАЗВИТИЯ

Хирургическая стоматология — одна из самостоятельных кли­нических дисциплин стоматологии, изучающая хирургические за­болевания и повреждения зубов, органов полости рта, лица и шеи, костей лицевого скелета, при которых необходимо комплексное лечение. Среди методов такого лечения оперативные вмешательства являются ведущими.

Хирургическая стоматология тесно связана с другими стомато­логическими специальностями — терапией, ортопедией, стоматоло­гией детского возраста и использует общие с ними методы диагно­стики и лечения. Эта связь обусловлена анатомо-топографическим и физиологическим единством зубов, органов полости рта, тканей челюстно-лицевой области и взаиморазвивающихся в них патоло­гических процессов. Комплексное лечение стоматологических забо­леваний нередко состоит из последовательно проводимых лечебных мероприятий методами терапевтической, хирургической и ортопе­дической стоматологии.

Хирургическая стоматологи? тесно связана и с другими меди­цинскими специальностями — терапией, хирургией, оториноларин­гологией, офтальмологией, неврологией, рентгенологией и радиоло­гией, что открывает большие возможности для ее развития и со­вершенствования. Эта дисциплина основывается также на достиже­ниях естественных наук, физики,химии и многих разделов фундаментальной медицины: нормальной и топографической ана­томии, нормальной и патологической физиологии, микробиологии, патологической анатомии, фармакологии, оперативной хирургии и др.

Заболевания по профилю хирургической стоматологии разделены на ряд групп в зависимости от этиологии, патогенеза, патоморфо-логии, клинической картины и особенностей хирургического лече­ния.

1. Воспалительные заболевания зубов, челюстей, тканей лица и шеи, органов полости рта. К ним относятся одонтогенные воспали­тельные процессы (острый и хронический периодонтит, острый пе­риостит челюсти, остеомиелит челюсти, абсцессы, флегмоны, лимф­адениты), затрудненное прорезывание зубов, одонтогенное воспале­ние верхнечелюстной пазухи; инфекционные заболевания — спе­цифические (актииомикоз, туберкулез, сифилис), неодонтогенные (фурункул, карбункул, рожа, сибирская язва, нома), воспалительные болезни слюнных желез. Они занимают по частоте одно из первых

мест среди патологических процессов, наблюдающихся в условиях поликлиники и хирургического стоматологического стационара.

2. Травмы органов полости рта, лица, костей лицевого скелета неогнестрельного и огнестрельного происхождения, сочетанные по­вреждения, а также комбинированные поражения при лучевом воз­действии, термические, химические и другие повреждения, отморо­жения.

3. Опухали и опухолеподобныезаболевания лица,челюстей иорганов полости рта, современные методы их диагностики согласно Международной классификации ВОЗ.

4. Врожденные и приобретенные дефекты и деформации лица, челюстей.

При хирургических стоматологических заболеваниях нередко тре­буются экстренные хирургические вмешательства (острые воспали­тельные и травматические заболевания, в том числе возникающие при них удушье, кровотечения, шок и др.) и плановых операций (хронические воспалительные заболевания, травма, опухоли и опу­холеподобные заболевания, дефекты и деформации лица, врожден­ные пороки и аномалии развития и др.).

Врач-стоматолог независимо от профиля его работы должен уметь оказывать неотложную помощь при обмороке, коллапсе, шоке, коме, сердечной и дыхательной недостаточности, инфаркте миокарда, ги­пертоническом кризе, эпилептическом состоянии, аллергических ре­акциях, острой травме, в том числе термической, змеиных укусах, отравлениях и т. д.

Среди операций, которые должен уметь провести врач-стомато­лог, особое место занимает трахеотомия.

Путь развития хирургической стоматологии отражает пути раз­вития других медицинских специальностей, и каждый ее этап оп­ределяется социально-общественным строем, уровнем развития эко­номики, науки, культуры.

В течение многих веков хирургия зубов и полости рта развивалась медленно, вне медицинской науки и практики, оставаясь одним из разделов зубоврачевания. Важную роль в развитии зубоврачевания сыграл французский хирург XVI века Амбруаз Паре, который скон­струировал инструменты для удаления зубов, определил показания и противопоказания к этому вмешательству, разработал технику некоторых операций, в том числе и реплантацию зуба.

Для развития хирургического аспекта зубоврачевания в XVIII веке во Франции большое значение имела деятельность основоположника стоматологии Пьера Фошара, который в своем первом руководстве по стоматологии изложил вопросы зубовра­чебной хирургии.

В феодальной и крепостной России развитие хирургии зубов и полости рта шло медленнее, чем в странах Европы. Многие века хирургические манипуляции ограничивались удалением зубов, ко­торым занимались врачи-ремесленники. И только при царском дворе врачи-иностранцы проводили хирургические стоматологические опе­рации.

Развитие отечественного зубоврачевания, в том числе и отдель­ных хирургических вмешательств, связано с именем Петра I, с появлением при его дворе иностранных медиков.

В развитии хирургии зубов и полости рта большое значение имели школы ученичества иностранных зубных врачей, подготовки зубных лекарей и дантистов, а в конце XIX — начале XX века — зубных врачей. В XIX веке большое влияние на развитие стомато­логии оказала хирургия наряду с другими специальностями меди­цины. В этот период в хирургии стали складываться, развиваться и приобретать самостоятельность различные ее разделы, в том числе челюстно-лицевая хирургия.

В 1808 г. профессор А. Буш сделал первую операцию по поводу «заячьей губы». В 1820 т. ученик А. Буша профессор Медицинского университета А. И. Поль разработал методики некоторых операций, в том числе резекции нижней челюсти. В 1843 г. И. В. Буяльский успешно выполнил резекцию нижней челюсти, упростив операцию.

Внимание хирургов к хирургическому разделу зубоврачевания способствовало совершенствованию челюстно-лицевых операций в рамках общей хирургии. Основоположником многих из них по праву следует считать замечательного русского врача и ученого Н. И. Пи-рогова. Им разработаны основы лечения опухолей челюстно-лицевой области. Он предложил одномоментную пластику послеоперацион­ных дефектов, дал основные рекомендации по лечению и хирурги­ческой обработке огнестрельных ран лица и челюстей, по проведению пластических операций после ранения.

Для развития пластической хирургии лица большое значение сыграла деятельность профессора Киевского университета Ю. К. Ши-

Мановского. Он разработал системный принцип для показаний к пластическим операциям, предложил усовершенствованные вариан­ты их, создал оригинальные методики оперативных вмешательств. Большое значение я развитии челюстных операпвй имели исследо­вания В. Хандрикова, А. Дудукалова, Н. Воровцовского, А. Пель-шанского, Н. В. Высоцкого, И. Коровина, В. Антоновича, Н. В. Скли-фосовского и др.

Школами челюстно-лицевой хирургии стали хирургические кли­ники медицинских факультетов Московского и Киевского универ­ситетов, Медико-хирургической академии Петербурга. Для органи­зации стоматологической помощи населению имело большое значе­ние зубоврачебное образование, контролируемое государством.

Первой учебной школой будущих стоматологов стали приват-до­центские курсы одонтологии при кафедре госпитальной хирургии Московского университета (Н.Н.Знаменский), Петербургской ме­дико-хирургической академии (П. Ф. Федоров) и Петербургских вы­сших женских медицинских курсов (А. К.Лимберг).

Все недостатки и трудности стоматологии отчетливо выявились во время русско-японской и первой мировой войн, когда наблюдалось большое количество раненных в челюстно-лицевую область. В этот период русский зубной врач С. С. Тигерштедт (1914) предложил методику иммобилизации отломков челюстей при переломах с по­мощью назубных проволочных шин; Г. И. Вильга (1915) разработал метод закрепления отломков челюстей штампованными колпачко-выми шинами с эластическим вытяжением; Р. Фальтин, системати­зировав огнестрельные повреждения лица, дал конкретные практи­ческие рекомендации по их лечению.

Выделение хирургической стоматологии в самостоятельную дис­циплину началось после первой мировой войны и окончательно осуществилось в 20—30-е годы.

Большую роль в развитии хирургической стоматологии сыграли:

впервые организованный в 1919 г. в Киеве Государственный одон­тологический институт (впоследствии преобразованный в одонтоло­гический факультет); с 1919 г. — кафедра одонтологии (затем стоматологии) в Донецком медицинском институте (Н. А. Астахов);

с 1920 г. — кафедра одонтологии и челюстно-лицевой хирургии на медицинском факультете Московского университета (Л. А. Говсеев);

кафедра одонтологии и стоматологии в Казанском медицинском институте (П. А. Глушков); с 1921 г. — одонтологический факультет Харьковского государственного медицинского института (Е. М. Го-фунг) и с 1922 г. — Государственный институт зубоврачевания, переименованный в Государственный институт стоматологии и одон­тологии в Москве, директором которого с ноября 1922 г. стал про­фессор А. И. Евдокимов.

С 1920 г. в высшей медицинской школе наравне с другими медицинскими дисциплинами введено изучение одонтологии (позд­нее — стоматологии). Это позволило создать кадровую основу сто­матологии, в том числе и хирургической, а вместе с тем заложить главную организационную, научную и практическую основу спе-