ЙОГ Рамачарака 6 страница

51.Партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни.

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних влас­тей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визна­чення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабіліза­ції» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів пар­тизанського руху дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових опе­рацій. Третій — «активних наступальних дій» — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду ха­рактерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Черво­ної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі партизанського руху дуже гост­ро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кад­рів. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто зали­шився на окупованій території для боротьби в тилу воро­га чи був засланий за лінію фронту. Серйозною перешко­дою розгортанню партизанського руху була хронічна від­сутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифруваль­ників. Нове покоління партизанських лідерів значною мі­рою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Партизанські загони і підпільні групи були недостат­ньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Із 3500 партизанських загонів і ди­версійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не кра­ща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні— вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у пері­од тимчасової окупації республіки в різний час діяли тіль­ки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсут­ність координаційного центру, постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами. 30 травня 1942 при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизансь­кого руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знан­ня місцевості, координацію дій партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки на­віть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під ко­мандуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. На-умова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 р.: цього року партизани в окупацій­ній зоні підірвали 3500 ешелонів, бл.1400 залізничних мос­тів. «Рейкова війна» стає однією з основних форм парти­занської активності, оскільки вона давала змогу наноси­ти потужні руйнівні удари малими силами. Всього протягом війни партизанські формування Укра­їни провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 рр. у партизанських загонах і з'єднан­нях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

52.Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Міжнародне становище УРСР по завершенню Другої світової війни.

Сталінградська битва (17 липня 1942 р.—2 лютого 1943 р.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німець­кому фронті фашистських військ, стала не тільки почат­ком корінного перелому в Другій світовій війні, а й по­чатком визволення території України. Внаслідок розпо­чатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області. Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було виз­волено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілі­зацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим насту­пом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 лип­ня 1943 р., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стра­тегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів. Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фрон­ту на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпро­петровська. Війська Південного фронту виз­волили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Во­ронезького фронту визволили Суми та вий­шли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького. 6 листопада було взято Київ , але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача тех­ніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані люд­ські жертви. У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забез­печене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським. В середині 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеч­чина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга сві­това війна фактично закінчилася. Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Війна зумовила кардинальні зру­шення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з числен­ними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання сві­домості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель. Міжнародне становище держави після завершення другої світової війни

1. 6 травня 1945 р. українська делегація при­була до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно прилучилася до роботи. Українська делегація: підписала Декларацію про заснування ООН; підписала й ратифікувала Статут ООН;взяла участь у головних комітетах і комісіях ООН, зо­крема, в найголовнішому її органі — Раді Безпеки. 2. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну об­рали до складу Економічної та Соціальної Рад. 3. У 1948-1949 рр. Україна була постійним членом голов­ного органу ООН — Ради Безпеки. Згодом обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН. 4. Україна приєдналася до міжнародної організації — Адміністрації допомоги і відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА). 5. У 1946-1947 рр. делегація України на чолі з міністром закордонних справ республіки Д. Мануїльським брала участь у роботі Паризької мирної конференції з питань роззброєння і підписання мирних договорів із ко­лишніми союзниками нацистської Німеччини. 6. У лютому 1947 р. Україна уклала мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. 7. У 1947 р. після кількадесятирічної перерви у Києві відкрилося перше представництво іншої держави — кон­сульство Польської Народної Республіки.

53.Заходи по відбудові зруйнованого війною господарства України.

Відбудова народного господарства республіки розпо­чалася одразу ж після визволення з-під фашистської. Перш за все слід зазначити, що на руїни було перет­ворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залиши­лися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості про­мислових підприємств. Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 рр. Суттєво погіршили ситуацію надмір­но високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали пос­тійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «роз­крадачів хліба. До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн хворих дистрофією. В У. відбудова здійснювалась централізовано. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловос­ті — основи воєнно-промислового комплексу, на еконо­мію та накопичення фінансів та ресурсів за рахунок сіль­ського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в корот­кий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ре­сурси. Характерною рисою стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі ле­жала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої про­мисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуа­тації сільського господарства. У 1946—1950 рр. на потре­би важкої промисловості було направлено 80% капітало­вкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнто­ваних на воєнно-промисловий комплекс, але водночас галь­мувало та деформувало процес виробництва споживчих то­варів та розвиток сільського господарства. Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом, мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечи­ти потреби промисловості в сировині, вирішити пробле­му постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці ши­рокомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі кош­тів, офіційна влада практикує традиційні командні мето­ди: посилення тиску на село, наведення жорсткого по­рядку ,прямі репресії — депортації до Сибі­ру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в с\г\». Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за ко­роткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати ре­конструйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запо-ріжсталь», Краматорський, Єнакієвський. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 рр. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% У 50-х роках республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

54.Політика десталінізації та її наслідки.

5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрід­ною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі су­перечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталі­тарних структур. Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного жит­тя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикаль­ною після XX з'їзду КПРС. Уже початковий період десталінізації призвів до сер­йозних змін в Україні. Характерними рисами цього пері­оду стали припинення кампанії проти націоналізму, пев­не уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного жит­тя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мель­никова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця Кириченка. Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репре­сій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортова­них членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів. Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 рр. в Україні із союзного в республі­канське підпорядкування перейшло декілька тисяч під­приємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд крб. до 43,7 млрд крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішу­вати питання обласного, крайового адміністративно-те­риторіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік. У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес пере­будови державного апарату, удосконалення його струк­тури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 рр. було ліквідовано 4600 струк­турних підрозділів, організацій та установ, скорочено по­над 90 тис. посад адміністративно-управлінського апа­рату, що дещо послабило тиск командно-адміністратив­ної системи на різні сфери суспільного життя. В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», що намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Ці групи здебільшого орієнтувалися на зброй­ний шлях боротьби за незалежність України. У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді, яка створила організацію під назвою «Об'єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Укра­їнський національний комітет», яка займалася поширенням нелегальної літератури. Одну з перших спроб переходу до організованих мир­них форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проте вже 1961 р. цю організацію було.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільно­го життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кам­панії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських реп­ресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті.

55.Зростання застійних явищу політичному і суспільно-економічному розвитку

СРСР і УРСР.

У період «хрущовської відлиги» в процесі реформу­вання тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час ви­ведено з рівноваги. Однак реформаторського потенціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її зни­щення, а навіть для збереження окремих вдалих лібе­ральних хрущовських проривів. В січні 1966 р розпочалася економічна реформа суть якої полягала в розширенні самостійності підпри­ємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підп­риємствами; встановленні економічно обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залеж­но від результатів їхньої праці. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а 1970 р. їх було вже 83%. Але ця реформа швидше розладнала старий господарсь­кий механізм, ніж створила новий, так як показники економ розвитку почали стрімко падати. Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збе­реження авторитаризму в політиці, поява нового культу— «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному гос­подарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але го­ворити про «застій» в економіці достатніх підстав немає. Від 1965 до 1985 р. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Госпо­дарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загостри­лася, коли в 60-ті роки у світі розгорнулася науково-тех­нічна революція. Командно-адміністративна система не змогла присто­суватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, по­ряд з іншими факторами, стало однією з головних при­чин затухаючого, диспропорційного економічного розвит­ку. Тільки за 15 років (від 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш як удвічі. Знизилася ефективність гос­подарювання. Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгостро­кових тенденцій: 1. Несприятлива демографічна ситуація— а) знижен­ня приросту населення; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста; в) динаміка вікового скла­ду розвивалась по лінії постаріння населення України. 2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті пра­ці.Захисна функція заробітної плати переважала над стиму­люючою, що не сприяло активізації людського чинника на виробництві. 3. Криза організації праці.Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використан­ня людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. 4. Катастрофічна екологічна ситуація.У цей час щорічно промисловими об'єктами в атмосферу та вод­ний басейн викидалося понад 10 млн тонн шкідливих ре­човин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Катастрофічні екологічні процеси посилили гостроту демографічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здо­ров'я умовами праці, становила в Україні 53%. 5. Значна зношеність основних виробничих фондів.Основні виробничі фонди України зношувалися швидше, ніж загалом по країні, оскільки частка старих підпри­ємств була вищою. А от за темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала 1986 р. останнє, 15 місце у Радянському Союзі. Водночас у соціальній сфері України пог­либилися негативні тенденції:1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%. 2. Загострення житлової проблеми. За 1981 — 1985 рр. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн осіб, не зменши­лася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн сімей, які потребували поліпшення житлових умов. 3. Зниження рівня охорони здоров'я.За період 1970—1985 рр. показни­ки смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України змен­шився у 2,2 раза. Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропор­ційність та затухання. Кризові яви­ща дедалі більше поглиблювалися під впливом особли­востей функціонування господарства республіки.

56.Дисидентський рух на Україні.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» де­сятиріччя підштовхнуло визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був нас­тільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опо­зиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернати­ву наростаючим кризовим явищам у духовному житті. Дисидентський рух мав три основні течії: 1. Правозахисне дисидентство, реп­резентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українсь­кою Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листо­паді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахис­никами А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлюва­ти українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, , домагатися безпосереднього контакту України з інши­ми країнами, акредитації в республіці представників за­кордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисник організацій, яка не розпалася. Проте до 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати. 2.Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної право­славної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. 3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішу­че засуджувало шовінізм, імперську політику центру, фор­совану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови жит­тя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму нале­жать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського на­роду. На початку брежнєвського періоду з метою при­душення дисидентства у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Жер­твами репресій стали діячі української культури, студен­ти, робітники. Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літера­тури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків українсь­кої культури. Значною мірою завдяки громадським про­тестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

Проте з 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка

набирає особливої сили на по­чатку 1972 р. Свою роль у

цих драматичних подіях відіграло, оче­видно, і

засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня

1971 р., на якому було вирішено провести

все­союзну кампанію щодо ліквідації дисидентського

руху. Отже, можна зробити висновки, що

незважаючи на малочисельність, дисидентський

рух був реальною моральною та ідеоло­гічною

загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні

суспільні ідеали

57.Україна на шляху до незалежності(1985-1991 рр.).

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, який визнавав необхідність проведення реформ. М. Горбачов став ініціатором політики перебудо­ви — прагнення «зверху» здійснити реформування політичної та суспільно-економічної системи радянського суспільства. В Україні політика перебудови мала свої особливості. Розпочався процес національного відродження. Політика гласності в УРСР поступово переросла у свободу слова. Так, на сторінках газети «Літературна Україна» з'явилися статті, що висвітлювали невідомі події української революції та боротьби за збереження державної незалежності у 1917—1921 рр., діяльність видатних діячів того часу, становище українського села в роки голодомору 1932—1933 рр., маловідомі сторінки Великої Вітчизняної війни та діяльність ОУН та УПА, політику радянського партійного керівництва щодо діячів української культури тощо. Значно активізувалося суспільно-політичне життя в Україні: виникли суспільні організації, які дотримувалися різних політичних поглядів та ідей. Відбулося відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та вихід з підпілля Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Новим явищем суспільно-політичного життя в Україні стали шахтарські страйки та студентські виступи. Мітинги, демонстрації, збори громадськості стали характерною рисою життя українського суспільства.

16_лютого 1989 р. було_надруковано проект програми «Народний рух України за перебудову» — громадсько-політичної організації, до складу якої входила демократично налаштована, національно свідома інтелігенція, колишні дисиденти. НРУ закликав: а) до об'єднання всіх представників національно-демократичних сил; б) «побудови в Україні демократичного й гуманного суспільства»; в) створення суверенної української держави; г) відродження та всебічного розвитку української нації; д) створення в Україні правової держави; є) створення самостійної економіки. Посилення кризи Комуністичної партії України сприяло утворенню нових політичних партій, які сповідували різні погляди та ідеологію. Так, виникли Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Соціал-демократична партія України, Об'єднана демократична партія України. Політика КПУ призвела до поступової втрати провідної ролі в суспільстві. У 1989 р. у відставку вийшов тодішній Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький. Його наступники В. Івашко та С. Гуренко не змогли протистояти утворенню у Верховній Раді УРСР опозиційної групи — Народна Рада та консолідувати українське суспільство. Унаслідок політичної боротьби між депутатами-комуністами та депутатами демократичної меншості у Верховній Раді УРСР 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Цей документ не було реалізовано на практиці, але він став підґрунтям для проголошення у майбутньому неза­лежності України. Апогеєм конфронтації стали події 19—21 серпня 1991 р.— спроба державного перевороту ДКНС. Реакційні сили прагнули відновити стару тоталітарну систему, але зазнали краху. 24 серпня 1991 р. на засіданні позачергової сесії Верховної Ради УРСР було прийнято Акт проголошення незалежності України, який визнав Україну незалежною державою. Результатом Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стало підтвердження незалежності України та обрання Президента України — Леоніда Кравчука. Розпочався новий етап українського державотворення. Висновок. Політична ситуація в Україні у 1985—1991 рр. була вкрай напруженою. Однак політика перебудови активізувала діяльність демо­кратичних сил та сприяла здобуттю Україною незалежності.

58. Політичний і соціально-економічний розвиток України на шляху розбудови демократичного суспільства (з 1991р.)

Формування багатопартійності: І-етап – зародження багатопартійності – (середина 1988р. – березень 1990 р.); ІІ етап - “вихід багатопартійнгості на державний рівень (травень 1990р. – серпень 1991 р); ІІІ етап – становлення багатопартійності з сепня 1991р.: розширення спектра багатопартійності (100 політичних партій; посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків; зміцнення зв”язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами. Характериними рисами багатопартійності є: 1) мультипартійність; 2. нечисленність партійних лав; 3.) Невизначеність соціальної бази; 4. Локальність партійного впливу; 5. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї.

Шлях “шокової терапії”(Польща) – запровадження в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів – блискавичної лібералізації цін, ліквідація більшості субсидій, усунення держави від втручання в економічні процеси. Відновлення галузеве централізоване управління народним господарством, введення держзамовлення. Ростуть ринки валюти, нерухомості. Кучма в 1994 році проголосив нову соціально-економічну стратегію :1). Фінансова стабілізація- послаблення податкового пресу, поглиблення банківської реформи; 2) регульована та контрольована лібералізація цін; 3) докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки; 4) децентралізація управління економікою; 5) лібералізація зовнішньоекономічних зв”язків; 6) соціальний захист, докорінні реформи зарплати, соціальної допомоги, передання через акції в приватьне користування населення державного майна.

Було створено фінансову, митну, податкову, банківську та інші системи, що визначають основну економічну інфраструктуру державності. Роздержавлення землі, та її передання у власність юридичних осіб. Розпаювання землі.

59.Україна в період реформаційного курсу (др. пол. 1994-2004 рр.)

Перехід до ринкових відносин спричинив заго­стрення соціально-економічної ситуації в країні, що в свою чергу потягло за собою загострення по­літичної ситуації. Населення висловлювало невдо­волення діяльністю Верховної Ради і Президента. Зрештою було прийнято рішення провести до­строкові вибори Президента і Верховної Ради. 27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верхов­ної Ради України. Було обрано 338 народних де­путатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ — 96. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола. В червні—липні 1994 року відбулися президентські вибори. Перемогу здобув Л. Кучма. 9 липня новообраний Президент України склав присягу. У період правління Л. Кучми здійснювалися певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва. Прийняття Верховною Радою Конституції України (28 червня 1996 р.) та введення національної грошової одиниці гривні (вересень 1996 р.) стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України. Важливою подією стали вибори до Верховної Ради (березень 1998 р.), які проходили за новою виборчою системою — мішаною. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали КПУ (24,65 %; 84 депутатські мандати. 12 травня 1998 р. Верховна Рада XI скликання розпочала свою роботу. Вибори Президента України відповідно до Конституції України було при­значено на 31 жовтня 1999 р. Після підраху­нку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування — 14 листопада. Президентом України вдруге було обрано Л. Кучму. За нього про­голосувало 56 % виборців, а за П. Симоненка — близько 38 %. Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Пре­м'єр-міністром України призначено В. Ющенка. Важливим починанням уряду стали реформи в системі освіти. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотвор­чих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламе­нтської більшості. У січні 2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні депутати. Більшість надала підтримку уряду Ющенка. Формування більшості спричинило зміну ке­рівництва ВРУ: Головою ВРУ став І. Плющ, 19 з 24 Комітетів очолили представники більшості. Парламентська більшість зосередила основну увагу на підвищенні ефективності законодавчої роботи. Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивст­вом журналіста Г. Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Були органі­зовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. У січні 2001 р. було відправлено у відставку Ю. Тимошенко, а 26 квітня 2001 р.— увесь уряд В. Ющенка. Це було поштовхом до формуван­ня могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну». Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. 28 травня 2002 р. було обрано керів­ництво ВРУ: голова — В. Литвин, перший заступник — Г. Васильєв, заступник — О. Зінченко (СДПУ(о)). Голова­ми ключових комітетів ВРУ стали представники «Нашої України».

60 .Українська „помаранчева" революція. Сучасний розвиток України.

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали перелом­ними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колишнього голови НБУ, Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр. У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподіли­лися таким чином: В. Ющенко (39,26 % голосів), В. Янукович (39,11 %), О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призна­чено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковича. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко. Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. В Києві зібрався наймасовіший мітинг в Україні. Люди зайняли всю площу Лесі Українки, що перед Центвиборчкомом. Була зайнята також вся проїжджа частина в обидва боки і весь протилежний бік площі. Все людське поле – помаранчеве від передвиборчої атрибутики Ющенка З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву Помаранчева революція. За вимогою частини депутатів на позачергове засідання зібралася ВРУ. На цьому засіданні В. Ющенко склав присягу Президента України. 24 листопада до Києва почали звозити і прихильників В. Януковича , які спробували створити власне наметове містеч­ко навпроти будівлі Кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих табо­рів, політична криза, загроза економічної кризи. 27 листопада відбулося засідання ВРУ, на якому було прийнято постано­ву про політичну кризу в Україні, про визнання факту фальсифікації вибо­рів та фактично анульовано рішення ЦВК. 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р. Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом комп­ромісу. Після цього масові акції на майдані Незалежності у Києві припинили, але продовжувало функціонувати наметове містечко на Хрещатику. Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжна­родних спостерігачів — 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний харак­тер голосування 26 грудня. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р. Кінець ХХ-поч ХХІ – період становлення новітньої укр державності, завершення формування політичної нації. Після здобуття незалежності У зіткнулася з безліччю проблем, які слід було негайно вирішувати. На тлі економ негараздів 1900-х становище у соц сфері залишалося напруженим. Хронічними були невиплати заробіт плати, пенсій, степендій. Але починаючи з 2000 поступово підвищується заробіт плата, пенсії, соц виплати. За роки незалежності стрімко зростало безробіття. У 1998 в У нараховувалося 600 тис безробітних. Лише в 2000 ситуація почала дещо покращуватись. Нове керівництво на чолі з президентом Ющенком проголосило своїм завданням створення 5 млн робочих місць. Тривалі негативні процеси спостерігалися й у процесі відтворення населення. За кілька останніх років населення У скоротилося з 52 млн до 47 млн осіб. Але цю тенденцію вдалося призупинити. Таким чином, на зламі тисячоліть У вступила у новий період розвитку, перед нею відкриваються нові перспективи та можливості.

ЙОГ Рамачарака