ЙОГ Рамачарака 5 страница
42 .Нова економічна політика: суть, причини, наслідки.
Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методах керування народним господарством. Рішення про її проведення було прийняте на Х з'їзді РКП(б)(березень 1921 р.). Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною політикою була обумовлена станом у країні, що виявився: у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція); внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення); кризі всередині керівної партії РКП(б). Основні принципи непу: державна монополія у торгівлі; державнавласність на великі та оредні підприємства; госпрозрахунок у промисловості; гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство: продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства; селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках; було ліквідовано кругову поруку — кожний-селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням. Неп у промисловості виявлявся у такому: здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам; проведення децентралізації керівництва промисловістю; переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок; скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили; перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної; залучення іноземного капіталу у формі концесій. Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував: відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі; появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж; випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 %; різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги. В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р.Його запровадження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно виступали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку с\г, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами. Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу. Висновок. Під час непу було досягнуто високих темпів розвитку країни. У найкоротший термін було відновлено господарство країни, різко зріс життєвий рівень населення. Для незалежної України неп дає певний досвід ринкових відносин і вміння в найкоротший термін вивести країну з кризи.
43.Індустріалізація в У країні: причини і наслідки.
У 1920-ті рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалізації. Індустріалізація— система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни. Причини проведення індустріалізації: необхідність технічного переозброєння економіки; створення військово-промислового комплексу; створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції; необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин тощо); необхідність зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення чисельності робітничого класу. Проведення індустріалізації в Україні мало ряд особливостей: вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості; мала різко завищені темпи; розвиток отримали сировинні галузі; на території Правобережної України процеси індустріалізації не набули поширення. Основні джерела індустріалізації: інвестування у важку промисловість за рахунок легкої та харчової; примусові державні позики; збільшення випуску спиртних напоїв; продаж за кордон нафти, газу, деревини та хутра за низькими цінами; продаж за кордон творів мистецтва; використання безкоштовної праці у вихідні дні (суботники, недільники); широке використання праці в'язнів; режим економії. Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства.У роки першої п'ятирічки (1928—1932 рр.)на території України було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші. Підсумки індустріалізації: країна з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну; зміцнилась обороноздатність; відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення;монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки; створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-командну. Висновок. Унаслідок проведеної індустріалізації у 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце у світі після США. Припинилося ввезення з-за кордону кольорових металів, рейкопрокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та інших видів промислової продукції. Було забезпечено техніко-економічну незалежність СРСР від країн Заходу. Україна стала індустріально розвиненою республікою СРСР.
44.Утворення СРСР. Україна в складі Союзу РСР.
Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об'єктивних чинників. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об'єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. I етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки воєнно-політичний союз незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави. II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 рр., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів-Для Управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком перебували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). У цей час виникає серйозне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 млн крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн крб., а решту обіцяв компенсувати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін.. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи національні особливості і юридичні права України, держ-план РСФРР хотів було поділити республіку на дві економічні області — Південно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Економікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом. Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не означало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих; б) об'єднаних; в) автономних. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація. III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.
45.Колективізація в У країні: причини і наслідки.
Більшовики пов'язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) був проголошений курс на кооперування сільського господарства. Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти,що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Керівництву держави був потрібен механізм безперервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи непу дозволили сільському господарству досягти рівня 1913 р. Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо. 1929 рікЙ. Сталін назвав «роком великого перелому»— «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні розпочалася суцільна колективізація— процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи). Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильницького залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу. Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств. У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використання найманої праці, купівля машин та інвентарю; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпочала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». Їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації. Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно у колгоспів. Погіршили становище селян запровадження паспортного режиму в містах і так званий закон про «п'ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками під час голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн осіб. Таким був наслідок колективізації в Україні. У 2003 р. у зв'язку із 70-річчям голодомору в Україні були проведені поминальні заходи. Висновок. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932— 1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.
46.Політика українізації в 20-ті роки: причини, хід і наслідки.
У 1920-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика коренізаціі, що проводилася ВКП(б) в роки непу. При здійсненні політики коренізаціі в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин. Українізація — політика, спрямована на підготовку та виховання партійно-державних кадрів української національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на підставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окраїнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визначалась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифікованої верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумськийі його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихильниками національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності процес українізації проходив успішно. Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій,М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й державних органів.У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони. У 1938 р. політику коренізаціі в Україні було згорнуто остаточно. Висновок. У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою політики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізаціі була згорнута.
47.Початок Другої світової війни. Політика сталінського режиму на
західноукраїнських землях.
В 30-ті роки міжнародне становище СРСР стає більш стабільним. Радянський союз був визнаний США, ввійшов до ліги націй, був підписаний договір про взаємодопомогу на випадок війни між СРСР, Францією та Чехословакією. Німеччина почала політику загарбання країн Європи. 1939 р.-Німеччіна окупувала Чехословаччину, Албанію. Уряд радянського союзу змушений був іддти на переговори з Німеччиною, щоб не допустити війни біля свої кордонів.
23 серпня-укладено пакт Молотова-Рібентропа про не напад на союз строком на 10 років. У таємному проток було сказано , що до союзу відходять Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва, а Польша відходить до Німеччини.
Початок другої світової війни – 1 вересня 1939 р. Німеччина окупувала Польшу.17 вересня 1939 р. Радянські війська почали наступ на західну Україну щоб приєднати ці землі до східної України. Радянський уряд вважав себе визволителем українськи земель від польського гніту.В жовтні 1939 – декларація про воз”єднання західної України і радянської України у складі радянського союзу.22 червня 1941 р. без попередження Німеччина напала на СРСР. 1-й період(22.06.41-19.11.42)- називається початковий період війни.Його характеризують так:1)Відступ;29червня 1941 р. приймається постанова ЦКВКП(б) і РНКпартійним і радянським організаціям та прифронтових областей.2-й період: корінний перелом в ході ВВВ(19.11.42-43)Наказ №227 влітку 1942р.-«Ні кроку назад!».19 листопада 1941р.-почався контрнаступ під Сталінградом –вважається днем Артилерії.3-й пер.-(1944-9 травня 1945р.-завершення війни в Європі.
4-й (3.08.45.-2.09.45)-війна з мілітариською Японією.
Сталінська політика на західних землях.
Заборона діяльності українськи партій, наукових закладів
Закривались бібліотеки
Жорстокий терор проти українського населення
Передача землі селянам
Безплатна медична допомога
У червні 1940 до складу СРСР війшли Бессарабія та північна Буковина.
В об’єднання східної і західної України у складі СРСР мало велике позитивне значенняі за багато століть своєї історії українці отримали можливість жити в складі однієї держави.
48.Напад Німеччини на СРСР. Україна в планах загарбників.
22 червня 1941 р. фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів. Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання». На території України групі німецьких армій «Південь протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. Незважаючи на те, що у радянських частинах було в 1,5 рази більше гармат і мінометів, у 5 разів — танків і в 2,4 раза літаків - втримати німців на радянському кордоні не вдалося. Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові. Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії. Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська, вся територія Української РСР була остаточно окупована.
49.Окупаційний режим в Україні в роки Великої Вітчизняної війни і його
наслідки.
22 червня 1941 р.почалася Велика Вітчизняна війна. Територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзниками протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942 р.). З перших днів війни на західних кордонах України розгорілися кровопролитні бої. Головний удар німці завдали в напрямку Львова і Луцька. У тяжких умовах раптового нападу німецьких військ прикордонники і війська Південно-Західного фронту чинили відчайдушний опір. У прикордонних битвах гітлерівська Німеччина завдала першої поразки Червоній армії. За короткий час німці захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію.Спостерігалися величезні втрати на початку війни: протягом першого дня війни на радянських аеродромах було знищено 1200 бойових літаків; за 3 тижні війни розгромлено 28 радянських дивізій; у середині липня 1941 р. Південно-Західний фронт утратив 2500 танків із 4200; в авіаційних частинах до 11 липня 1941 р. залишилося всього 250 літаків; 3,8 млн солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон. 23-29 червня 1941 р. — відбулася найбільша танкова битва початкового періоду війни в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. З обох боків брало участь 2 тис. танків. Війська Південно-Західного фронту втратили в боях і на марші понад 80% бойових машин.. 7 липня — 19 вересня 1941 р. — відбулася Київська оборонна операція радянських військ. На початку липня фронт біля Житомира і Новограда-Волинського тимчасово стабілізувався, але через прорахунки радянського командування Південно-Західний фронт потрапив в оточення. Проти нього наступали 40 німецьких дивізій групи армій "Південь". Трагічні наслідки для Південно-Західного фронту принесла заборона верховного головнокомандувача залишити напівоточений Київ. Лише 17 вересня Ставка винесла рішення про здачу Києва. Проте було вже пізно — вороже кільце замкнулося. 19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Під Києвом було втрачено чотири радянські армії. У полон потрапило 665 тис. радянських- солдатів та офіцерів, багато загинуло. 20 вересня 1941 р. у нерівному бою на Полтавщині загинули командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистренко та багато інших командирів і рядових бійців. Новим командувачем Південно-Західного фронту призначили С. Тимошенка. 5 серпня — 16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси радянськими військами. Вересень — жовтень 1941 р. — Донбаська оборонна операція радянських військ, яка закінчилася їх відступом і захопленням ворогом м. Харкова. 25 жовтня 1941 р. — німецькі війська захопили м. Харків. ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — оборона Севастополя. 16 листопада 1941 р. — під тиском противника війська 51-ї армії змушені були залишити Крим та евакуюватися на Таманський півострів. Неокупованим залишився лише невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. 12 травня 1942 р. — контрнаступ радянських військ у районі Харкова, який закінчився поразкою. Противник оточив три радянські армії, в полон потрапили 240 тис. червоноармійців. Німці знищили або захопили понад 2 тис. гармат і майже 1400 танків. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся територія України виявилась окупованою німецько-фашистськими військами.
Отже, перший період радянсько-німецької війни закінчився поразкою радянських військ в Україні та її окупацією. У стратегічних і фронтових оборонних операціях першого періоду війни, які були проведені на території України і Криму, Червона армія втратила понад 2 млн вояків. За такої ситуації воєнні операції, проведені на території України як військами агресорів, так і Червоною армією, що чинили опір, мали кровопролитний характер.
50.ОУН-УПА і їх боротьба в роки Другої світової війни.
Після окупації німцями Зх. України на її території створене національне підпілля – організація Українських націоналістів (ОУН).ОУН створена 1929 р. у Відні .Мета ОУН:
Зібрати населення, яке негативно ставляться до радянської влади, боротися з червоною армією і при допомозі німецьких властей побудувати в Зх Україні самостійну українську державу ОУН очолив Степан Бендера. Він вирішив, що німці підтримають ідею створення самостійної України, але помилився . Хоча оунці і воювали на стороні німецької армії, але не хотіли щоб на заході України створилася нова держава. Вони заарештували керівників ОУН і розігнали їхню партіюОУН перейшла в підпілля. Тепер вони змушені були боротися і проти німців і проти Радянської влади. Утворилася Українська повстанська армія (УПА)Завдання УПА – дочекатися поки німці і радянська армія ослабнуть і почати боротьбу проти німців і більшовиків. Вони могли розраховувати тільки на свої сили та підтримку місцевого населення, яке не підтримувало радянську владу. Після того, як німецькі війська почали відступати, почалося зближення між німецьким командуванням і лідерами УПА. Учасники УПА говорять, що вони вели визвольну боротьбу і проти німців і проти більшовиків за створення самостійної української держави. Але все ж. УПА свої зусилля направляли на боротьбу з фашистами, і боролися проти партизанів, органів радянської влади, з червоною армією, тобто з своїм народом.
Політичні наслідки Другої Світової війни.
Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному піднесенню Укр.. незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми у республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство чекало на поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи, демократизація. Набирала сили українська компартія( кількість осіб зменшилася). На 16 з’їзді січень 1949) КП(б)У делегати України становили 61%. Серед комуністичних керівників України різних рангів до 1951 українців було 71,7%. Розширення конституційних прав українців посилювало почуття гідності й упевненості серед українських партійних лідерів. 21 листопада 1949р. президія ВР УСРР затвердила атрибути державності: герб, прапор, державний гімн УРСР, які символізували Україну як радянську соціалістичну республіку, невід’ємну частину СРСР. У повоєнний час посилюється активність українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Важливими чинниками піднесення національної свідомості та суспільно-політичної активності українці стали : а) їхній вагомий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною; б) завершення формування території України після Другої С.В., фактичне оформлення у межах УРСР соборності українських земель; в) вихід Укр. на міжнародну арену( ООН та ін.); г) зростання політичної та економічної ролі республіки в радянському союзі; д) відчуття національної гідності особистої значимості у відродженні патріотичних прагнень суспільства.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 527;