Промисловий розвиток західноукраїнських земель

У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях безроздільно панувало феодальне господарство. А коли наприкінці XVIII ст. розпочався перехід від мануфактур до фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут не було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Нечисленні мануфактури в переважній більшості не були явищами нового суспільства, а кріпосницькими і переважно невеликими.

На захоплених імперією Габсбургів українських землях, особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Не було села або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському, Бережанському та інших округах відкрилися суконні мануфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, залізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрийській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято 1320 робітників.

Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося 4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і 12,2, 1850 p. — 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років XIX ст. Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок концентрації та вдосконалення технології виробництва. Старі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися.

Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Добре була налагоджена пивоварна справа у маєтках Ягільницького Ключа на Тернопільщині. Це передусім пояснювалося наявністю сировини — зерна.

Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом зиску західноукраїнських землевласників стає цукроваріння. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних частинах західного регіону України виникло ще кілька цукроварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на початку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі (400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукроварня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського типу. На початку 40-х років тут було встановлено один з перших парових двигунів у Галичині. Крім центрального підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля. У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робітників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало 2000 чол., а на сезонних роботах з вирощування буряків і розробки лісу — майже 3000 робітників.

Залізоробне виробництво краю було представлено переважно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15 (сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві). На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім того, на допоміжних роботах (випалювання і транспортування вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи) широко використовувалася малопродуктивна примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Продукція залізних гут Східної Галичини у 1841—1848 pp. сягала 66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї кількості заліза не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих ринків на металеві вироби.

Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледобувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закарпаття. Видобуток солі відкритим способом замінився на підземний. Третину середньорічного видобутку солі забезпечував район Солотвино. На соляних рудниках працювало в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.

За обсягами виробленої продукції до найпродуктивніших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль. Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозилася за кордон. На солеварнях краю здебільшого використовуваласяе вільнонаймана праця.

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промисловість початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвивалось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок антиукраїнської політики австрійського уряду та через інші причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, а через короткий час після відкриття були ліквідовані механічні прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках, Глинянах.

Попри пожвавлення промислового виробництва краю в ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на ремісничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 % їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш потужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії, мали нижчий рівень механізації та організації виробництва.

Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників. На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові товари задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних районів імперії Габсбургів.

Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким розвитком промисловості регіону ще до селянської реформи 1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське господарство. Крім того, на заваді розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях.

Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках почали вкладати в них капітали.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало таких масштабів, як видобування нафти, і на початку XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів. Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості західних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко — розширювалися видобування і первинна переробка сировини, а не виробництво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Австро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід промислового перевороту, початковий етап якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст.

В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відносин, що в поєднанні з колоніальною політикою центральних властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. У 1904 p. тут нараховувалось 347 машин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій промисловості працювало 5 парових машин. Прискорене застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 p.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання в Дрогобицькому і Станіславському гірничих округах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже 50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодобувній промисловості використовувалося значно більше парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання, ніж у всіх інших галузях промисловості в цілому. Внаслідок застосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках — 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. — більше 2050 тис. т. Пізніше він зменшився, проте залишався досить високим і в 1913 p. становив 1,1 млн т. Найбільше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича.

Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині. На вивізну неочищену нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні нафтопродукти, заохочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише 33,7 %, тоді як в австрійських провінціях, що не мали власної нафти, — 42,5 %. Це був один з виявів гальмування монархією Габсбургів розвитку промисловості колоній — Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття;

Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p. становив 65 тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду".

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. Потужність парових двигунів на галицьких лісопильнях, яка в 1870 p. не перевищувала 120 к. с., у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2 тис. к. с. Це становило 2/5 потужності всіх парових двигунів переробної промисловості краю. Ще більше посилився розвиток лісопиляння на рубежі XIX—XX ст. На західноукраїнських землях у той час діяло близько 100 лісопильних заводів, на кожному з яких працювало більше ніж 20 чол.

Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися з Чехії та Америки.

Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 p. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств. На найбільших з них було зайнято по кілька десятків робітників.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використанням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів, невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утворення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту. Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, компанія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.

У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисловості прискорився процес концентрації підприємств. Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до 254 у 1910 p. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що видобувалася в Галичині.

У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p. діяв синдикат "Мундус". Акціонерний капітал синдикату становив в 1910 p. З млн, а в 1916 p. — 7,3 млн крон. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910— 1911 pp., належав будапештській компанії "Сольва", акціонерами якої крім австрійських були англійські, французькі та американські підприємці.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою.

Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський капітали. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 нафтовидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промисловість Прикарпаття почав посилено проникати і французький капітал. Напередодні першої світової війни вкладений у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3 припадала на австрійський капітал, 1/5 — на англійський, по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий галицький, по 2 % — на американський і бельгійський.

Австрійський капітал займав провідні позиції в лісопильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на західноукраїнських землях тисячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p. вони скоротилися більше ніж,на 1 100 га.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.

Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку на західноукраїнських землях потребували вдосконалення шляхів сполучення. Проте власті не поспішали з їх будівництвом. Будівництво залізниць, як і в попередні десятиріччя, велося переважно з стратегічних міркувань. Протягом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Незважаючи на це, західноукраїнські землі були гірше забезпечені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також західні провінції Австро-Угорщини. У 1900 p. в Галичині на 1 тис. км2 території припадало всього 45,7 км залізниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії — 98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини).

Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і фінансових кіл до потреб економічного розвитку західноукраїнських земель виявлялось і в залізнично-тарифній політиці. На першому промисловому з'їзді в Кракові у 1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці своєю системою транспортних тарифів поставили західноукраїнські підприємства в неоднакове становище порівняно з своїми австро-угорськими конкурентами.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 pp. збільшилася на 62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p. населення міста збільшилося на 286,5 %.

В цілому населення західноукраїнських міст зростало в порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним провінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869—1910 pp. міське населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зросло на 45 %.

Торгово-промислове населення за цей період зростало значно швидше.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 p. сільським господарством було зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення.

Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії наприкінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину, в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905— 1909 pp. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 p. було 297 парових машин, що становило 0,9% їхньої кількості в Австрії загалом. Велике значення для подальшого технічного прогресу промисловості мало будівництво на початку XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт) електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші електростанції. Підвищення рівня механізації виробництва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зростанню в кілька разів випуску продукції фабрично-заводської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62— 63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. чол.

Галузева структура західноукраїнської промисловості залишалась однобокою і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину продукції давали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокеритна. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на початку XX ст. становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

В цілому промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до початку першої світової війни ще не завершився. Західний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Середньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був типовим для колоніальних імперій.