Відбудова і розвиток промисловості

Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 p. розширилася і становила понад 580 тис. км2. У 1954 p. до України було включено Крим.

Складним було демографічне становище. Так, у 1941 p. населення становило 41,3 млн, а у 1945 p. — 29 млн осіб. За радянською статистикою, кожен шостий житель України загинув. Решта була депортована на примусову працю у Німеччину, евакуйована на Схід, заслана до таборів. Майже мільйон поляків у 1944—1946 pp. виїхало до Польщі, а в Україну переселилося близько 500 тис. українців. За 1945— 1948 pp. повернулося близько 2,2 млн демобілізованих воїнів, а також практично всі евакуйовані. Проте довоєнного рівня населення було досягнуто тільки в 1958 p. Після 1950 p. темпи природного приросту населення знижувалися (з 14,6 % у 1950 p. до 0,81 % в 1966 p.). Кількість сільського населення зменшувалася в середньому на 0,5 % на рік. У 1966 p. частка міських жителів становила 51 %.

За етнічним складом зросло російське населення — 7 млн, або 16 % , у Східній та 330 тис., або 5 %, у Західній Україні. У роки війни скоротилася чисельність поляків, євреїв, кримських татар.

Після війни залишилося лише 17 % довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти 1940 p. У 1950 p. цей показник становив 81 %. Протягом 50—60-х років гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5 % у 1960 p.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8 %. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві — 42,7 %, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління — 18,5 %.

Господарство розвивалося на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951—1956 pp.), шостого (1956— 1960 pp.), сьомого (1961—1965 pp.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що у СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і перегнати індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатом функціонування командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

Значні втрати господарства України в роки другої світової війни зумовили низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 p. в Україні було вироблено лише 26 % промислової, 49 % сільськогосподарської довоєнної продукції, товарообіг зменшився до 31 % . У СРСР ці показники становили відповідно 92, 60, 45 % .

Відбудова господарства продовжувалася до 1950 p. Швидкими темпами розвивалася промисловість — 34,6 % щорічно при 22—23 % по СРСР. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.

Про зростання обсягу промислового виробництва важкої індустрії України на 1950 p. свідчать такі дані:

З відновленням у 1951 p. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі — газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава — Київ. Проте у структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90 %).

Значних успіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський авіаційний завод). Первістками автомобільної промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.

У 1950р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.

Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950р. вантажооборот залізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9 %, морського транспорту — на 50 %, автомобільного — на 117 %.

Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79 і 80 %). Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.

Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області). Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам'яновугільному басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво автобусів, радіоапаратури. У 1950 p. промислове виробництво становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 p.

Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними. Допомога Україні з-за кордону від УНРРА становила 194,2 млн дол. США. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За 1946—1950 pp. у промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн крб. державних інвестицій, а разом з кооперативними підприємствами, колгоспами — 7,1 млн крб. Частка промисловості та будівництва в загальному обсязі капіталовкладень становила 55,7 %. Інвестиції на 85,7 % направлялися у важку промисловість. На господарство республіканського підпорядкування припадало 11 %, на господарство союзного підпорядкування — 89 % загального обсягу капітальних вкладень.

У 50-х — першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з західними країнами, темпи економічного зростання України, хоча після 1950 p. вони помітно сповільнилися. За 1951—1958 pp. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, національний доход — на 11,7 %, за 1959—1965 pp. — відповідно на 8,8 і 7 %. У структурі суспільного виробництва в 1960 p. за виробленим національним доходом (у СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9 %, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв'язку — 4,7, будівництва — 8,2, торгівлі — 11,1 %.

За 1951—1965 pp. було побудовано 1960 великих підприємств. Про загальне піднесення виробництва та його галузеву структуру свідчать такі дані:

Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі "примітивної індустріалізації". Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи Б відставали від групи А. Частка засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62 % у 1940 p. до 72,4 % у 1965 p.

У паливній промисловості перевага залишалася за вугіллям протягом 1951—1965 pp., було введено в дію 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. На розвитку галузі в 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибинна розробка досягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-волинському, Дніпровському буровугільному.

Більш швидкими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі (за 50-ті роки в 7,3 і 9,2 раза, за першу половину 60-х — в 3,6 і 2,7 раза). Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася до 27 % у 1965 p. порівняно з 9 % у 1958 p. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53,8 % в 1965 p.). Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях. Незначну його кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб.

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася до 6,6 % у 1965 p. проти 20 % у 1950 p.

Порівняно з довоєнними роками зросло значення металургії. У 1965 p. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 p. у 4 рази, виплавлення чавуну — в 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — в 3,7, труб сталевих — в 3,1 раза. Почали виплавляти сталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і здано в експлуатацію за 1951—1965 pp. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

Важлива роль в індустріальному комплексі належала машинобудуванню та металообробці, середньорічні темпи зростання яких становили у 50-х роках 16,5 %. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, мотовелосипедів, холодильників, пральних машин, пилососів. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний. Сумський електронних мікроскопів. Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне місце у СРСР за обсягом виробництва сільськогосподарських машин. Лише за 1960—1965 pp. було побудовано 22 заводи. На 1965 p. було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25 % зайнятих у промисловості.

Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (16,7 % середньорічних у 1960—1965 pp.). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат. Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної продукції залишався практично незмінним (мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна). Повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів.

Значно зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цементу "700" і "800", керамічних труб, опор для ліній електропередач, стінових панелей. Створена нова галузь — великопанельне домобудування.

Вводилися в дію нові потужності у легкій і харчовій промисловості: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.). Кіровоградська швейні фабрики, Луганська взуттєва, Херсонський бавовняний. Житомирський і Рівненський льонокомбінати. Лише за 1959— 1965 pp. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано більш як 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.

Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1954 p. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну йшла продукція у 81 країну світу. Зріс вантажооборот морського, автомобільного, повітряного транспорту.

Змінилася географія промисловості. З'явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, їх співвідношення у 1965 p. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9 %. Продовжувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 p. ці області давали 8,9 % валової промислової продукції республіки (за вартістю).

В 1950—1965 pp. у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70 %, підприємств — 10, колгоспів — 12, населення — 8 %. Структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На обладнання спрямовувалося у 50-х роках лише 20—ЗО % , у першій половині 60-х років — 28 % усіх капіталовкладень, решта — на будівельно-монтажні роботи. За сферами господарства капітальні вкладення розподілялися так: матеріальне виробництво — 67,5 %, з них: промисловість — 39,3, сільське господарство — 16, будівельна індустрія — 2,4, транспорт і зв'язок — 9,8; нематеріальне виробництво — 32,5 %, з них: житло — 19,1, торгівля, освіта, наука, охорона здоров'я та ін. — 13,4 %.

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля (на 98 %), навалка його в лавах (на 75 %). У доменному та сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об'ємом, використовували засоби автоматизації на контрольних операціях за ходом плавлення, почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб виплавлення сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної промисловості. На машинобудівних підприємствах застосовували автоматику та напівавтоматику електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу. Рівень механізації на залізничному транспорті підвищився у 1960 p. до 60 %, річковому — до 78, морському — до 68,5 %. Лише в 1959—1965 pp. було створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 p. у промисловості України налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комплексно-автоматизовані електростанції, 9343 механізовані й автоматизовані лінії, було комплексно механізовано й автоматизовано 2527 дільниць, 1790 цехів, 431 підприємство. Зросла продуктивність праці.

Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з потребами розвитку країни і світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталоємність зростала. З'явилася тенденція зниження рентабельності. Зростання національного доходу було нижче за союзний. На кожен карбованець основних фондів він зменшився з 2 крб. у 1953 p. до 1,5 крб. у 1965 p. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу (б % на рік) машини, устаткування списували кожні 16— 17 років, а третину обладнання застосовували аж до фізичного знищення.

Повільно впроваджували досягнення науково-технічного прогресу. Винахідництво недостатньо стимулювалося матеріально, практично не існувало патентного права. Незбалансовано розвивалися різні галузі. Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв'язок, житлове будівництво. Залізниці республіки обслуговувались електро- і тепловозною тягою на 59 %. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечували потреби країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою і легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15 % всіх промислових капіталовкладень. Хронічно бракувало споживчих товарів. Неповністю використовувалися виділені капіталовкладення. Тільки в 1965 p. в Україні було не завершено 52 об'єкти.

Гальмувала економічний розвиток система управління та планування промисловості. Протягом другої половини 40-х — початку 50-х років господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими і республіканськими міністерствами (у березні 1946 p. народні комісаріати були перетворені на міністерства).

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. У 1954 p. створено союзнореспубліканські міністерства чорної металургії та вугільної І промисловості України. У 1956 p. перетворені з союзних в на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР. Протягом 1953—1956 pp. у республіканське підпорядкування перейшло близько 10 тис. підприємств і організацій. Частка продукції республіканської промисловості зросла до 76 % проти 34 % у 1953 p. Розширилися права директорів підприємств у плануванні виробництва, реконструкції, будівництва, затвердженні штатів.

Середина 50-х років стала періодом кризи старого управління та планування. Внаслідок реформи 1957 p. керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території незалежно від профілю. Держплан здійснював лише загальне керівництво, планування та координацію у всесоюзному масштабі. Розробку планів починали на підприємствах, продовжували у раднаргоспах, потім у Держплані республіки і Держплані СРСР. Основними методами планування залишався балансовий. Почали впроваджувати економікоматематичні методи і моделі. За основний показник ефективності господарства приймалося співвідношення приросту національного доходу в порівняних цінах і капітальних вкладень у сферу матеріального виробництва. Проте реформі не підлягали воєнна промисловість та енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз'єднаність і відомчі бар'єри.

На території України було створено 11 районів: Київський, Харківський, Львівський, Вінницький, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Херсонський, а у 1960 p. — ще три: Кримський, Полтавський, Черкаський. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. У рамках раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалась у легкій, м'ясо-молочній, харчовій промисловості. У I960 р. було створено республіканські раднаргоспи, в 1962 p. — Раду народного господарства СРСР і укрупнено районні раднаргоспи. Замість 14 раднаргоспів створено 7.

Посилилась концентрація виробництва. В 1957—1960 pp. об'єднано 800 фабрик і заводів у 400 укрупнених підприємств. На початку 60-х років з однотипних підприємств виникли виробничі об'єднання, що користувались правом юридичної особи і працювали як госпрозрахункові (перше

— взуттєва фірма "Прогрес" у Львові).

У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським господарством. Створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління (об'єднували 2—3 радгоспи). Це призвело до ускладнення виробництва і виникнення нових труднощів і проблем. У межах єдиного народногосподарського комплексу СРСР раднаргоспи не забезпечували єдність технічної політики, не розв'язували комплексно господарські проблеми. Порушилося централізоване керівництво галузями промисловості. Реформи наприкінці 50-х

— першої половини 60-х років припинилися з усуненням М. С. Хрущова від влади у 1964 р.

Нове керівництво знищило всі елементи політичного плюралізму, зміцнило командно-адміністративну систему управління суспільством. Проте економічні труднощі посилили соціальну напруженість в Україні і потребували вдосконалення методів керівництва господарством. Тому в 1965 р. розпочалася перебудова, завданням якої був перехід від адміністративних до економічних методів управління господарством на основі постанов партії й уряду. Передбачалося здійснити систему заходів, спрямованих на вдосконалення форм поєднання територіального і галузевого принципів управління, централізованого планового керівництва економікою і господарської самостійності підприємств, посилення стимулювання виробництва.

За програмою реформ управління господарством було ліквідовано раднаргоспи і відновлено систему управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалося 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських промислових міністерств, а також республіканське міністерство місцевої промисловості.

Створено управління матеріально-технічного постачання нафтовидобувної, нафтопереробної і нафтохімічної промисловості. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-республіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.

Удосконалення планування передбачало скорочення кількості планових показників до 8 (фонд заробітної плати, впровадження нової техніки, обсягу централізованих капітальних вкладень, введення в дію виробничих потужностей і основних фондів та ін.). Решту показників підприємства мали визначати самостійно, зокрема продуктивність праці, кількість працюючих, зарплату, собівартість продукції тощо. Було здійснено перехід від показників обсягу валової та товарної до реалізованої продукції, одержаного прибутку і виконання завдань поставок. Оцінка ефективності господарсько-фінансової діяльності підприємств визначалася показниками прибутку, рентабельності. Зросло значення системи економічного стимулювання, заснованої на таких інструментах, як ціноутворення, кредитування, преміювання. На підприємствах утворювалися фонди матеріального заохочення, соціально-культурних заходів та житлового будівництва, було прийнято Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство.

Завданням Держплану УРСР була розробка планів розвитку господарства усіх галузей союзно-республіканського і республіканського підпорядкування і пропозицій щодо планування роботи підприємств загальносоюзного підпорядкування. Декларувалася стабільність планових завдань. Основною формою планування мав стати п'ятирічний план з розробкою найважливіших завдань по роках з орієнтацією на кінцеві результати діяльності. Основним методом планування залишався балансовий за основними видами продукції, ширше використовували програмно-цільовий і економіко-математичний методи.

Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 p. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної та легкої промисловості Львівського раднаргоспу. В 1966 p. на нові умови роботи перейшло 100 підприємств, у 1970 p. — 8,2 тис. (83 %), які давали 92 % обсягу продукції.

На першому етапі проведення реформи (1966—1970 pp.) окремі промислові підприємства досягли певних успіхів у господарстві. Проте згодом реформа зазнала повного краху. Вона не мала комплексного характеру, охоплювала тільки промисловість, не змінювала структурної, інвестиційної політики. У міністерствах і відомствах перевага надавалася звичним, стійким, централізованим адміністративним формам управління. Більшість управлінців (управлінський апарат Союзу РСР досяг майже 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств) були не досить компетентними. Вони не тільки не хотіли, а й не могли швидко зорієнтуватися в нових умовах господарювання. Міністерства і відомства за інерцією продовжували ставити перед підприємствами застарілі завдання, самостійність і госпрозрахункові права підприємств обмежували. Економічні методи підміняли адмініструванням; 95 % підприємств, які знаходилися в Україні, були союзного підпорядкування (для порівняння: в Росії — 93 %, в Прибалтиці — 90 %).

З кінця 70-х років розпочався новий етап перетворень у системі керівництва господарством. На відміну від реформ 60-х років, нова система заходів охоплювала всі галузі господарства та рівні управління (від підприємства до Рад Міністрів союзних республік). Підвищилася роль Рад народних депутатів. Вдосконалювалася система довгострокових (10—20 років), п'ятирічних та річних планів, їх складовою частиною стали цільові комплексні науково-технічні, економічні та соціальні програми. З'явився спеціальний розділ плану — вдосконалення управління. У 1983 p. було прийнято Закон про трудові колективи. Проте більшість повноважень трудових колективів мала дорадчий характер. У 1974—1986 pp. проводився економічний експеримент, за яким підприємства-учасники одержували більшу самостійність у сфері оплати праці, матеріального стимулювання. Однак експеримент охопив лише близько ЗО % об'єднань і підприємств України, які реалізували 50 % загального обсягу продукції. Обмежувались їхні права у використанні засобів фондів розвитку виробництва, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. У 1987 p. було прийнято рішення про переведення всіх підприємств на повний госпрозрахунок. Проте і в цей період права підприємств залишались обмеженими.

Внаслідок серйозних деформацій в управлінні господарством протягом 1971—1990 pp. існувала негативна динаміка зростання найважливіших економічних показників в Україні. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Українській РСР становили відповідно у 1966—1970 pp. — 6,7 і 7,8 %, у 1971—1975pp. — по 5,6, у 1976—1980pp. — 3,4 і 4,3, у 1981—1985 pp. — 3,5 і 3,6 %. Рівень приросту виробництва цієї промислової продукції також знизився. Якщо у восьмій п'ятирічці він становив 8,8 %, у дев'ятій — 8,4, в десятій — 7,2, в одинадцятій — 3,9, то в дванадцятій — 3,5 % . Протягом 1965—1980 pp. в Україні більше ніж в 2 рази зменшилися темпи зростання продуктивності праці. Більшість планів в республіці не виконувалося, хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи виробництво продукції. Кількісне зростання промислової продукції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво нових технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили суспільства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисловості, що негативно впливало на якість продукції.

Розвиток господарства, як і раніше, мав індустріальне спрямування. Україна досягла певних успіхів у розвитку паливно-енергетичного комплексу. На території України були побудовані найбільші в Європі Запорізька й Вуглегірська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні електростанції. Завершено будівництво двох останніх агрегатів на Дніпрогесі-2. Успішно працювали нафтовики і газовики України. Було введено в експлуатацію газопроводи Єфремівка — Київ — Кривий Ріг. У 1975 p. було видобуто 68,7 млн м3 природного газу, почалася експлуатація 26 нових нафтових і газових родовищ.

Певних успіхів було досягнуто в розвитку гірничорудної, вугільної, металургійної промисловості. Розвивались і такі галузі, як машинобудівна, металообробна, електроенергетична, хімічна, нафтохімічна. Зароджувалась мікробіологічна промисловість. Частка групи А в структурі промислового виробництва становила в 1970 p. 71 %, в 1985 p. — 72 %.

Почалося конструювання і виробництво електроннообчислювальної техніки. Кількість комплексно-механізованих і автоматизованих підприємств зросла у 1985 p. до 1,2 тис., механізованих потокових ліній — до 30,5 тис., автоматизованих ліній — до 5,4 тис. Більшість їх припадала на машинобудування, легку та харчову промисловість. Багато винаходів з високим економічним ефектом впровадили науковці Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона АН УРСР (в космосі, при прокладанні газопроводів та ін.). Відомою не тільки в Україні, а й за її межами була продукції Харківського турбінного заводу (освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС). У республіці освоєно виробництво потужних тепловозів, тракторів, буряко- та кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.

Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася проблема якості промислової продукції. У її загальному обсягу вищої категорії якості у 1986 p. досягли лише 15,9 % виробів. Значна частина виробів не відповідала світовим стандартам, що призводило до великих матеріальних і моральних втрат.

Намітилося стійке відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн Заходу.

Перехід на інтенсивні методи розвитку народного господарства затримувався, неефективно використовувалися матеріальні, сировинні та енергетичні ресурси, що також були серйозною ознакою застою в економіці. Не використовувалися ресурсозберігаючі технології. Низькою була продуктивність праці на виробництві. За 1970—1985 pp. на 1 % й приросту витрачалося 2,1 % приросту оновлених виробничих фондів. За даними Держкомстату СРСР, продуктивність праці була нижчою, ніж у США, в промисловості в 2 рази, в сільському господарстві — в 5 разів. На виробництво одиниці національного доходу в СРСР витрачалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах.

Помітно знизилися фондовіддача і рівень рентабельності:

відповідно 76 і 70 % у 1985 p. порівняно з 1970 p. Одночасно зросла матеріалоємність продукції. Загальна вартість ненормованих ресурсів становила 75 % матеріальних витрат на виробництво продукції.

В Україні, як і в СРСР, зводилися престижні будови, які економічно були малорентабельні, а для навколишнього середовища і здоров'я людей — навіть шкідливими. Як згадки про марнотратство і безгосподарність збереглися на території України рукотворні "моря" на Дніпрі, "найбільші в Європі" Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови, які народному господарству тільки шкодять. Без глибокого наукового обгрунтування, врахування думки громадськості високими темпами розвивалась атомна енергетика: розгорнулося будівництво потужних АЕС, які не відповідали міжнародним стандартам безпеки, що підтвердив вибух Чорнобильської АЕС.

Незадовільне використання людських сил, матеріальних і особливо природних ресурсів призвело до економічної кризи.