Особливості економічної структури незалежної України.

За 70 років більшовицького панування в Україні склалися державні форми господарювання і власності. Вони породжували хронічний товарний дефіцит, деформацію ринкових відносин, невисоку активність людей, пасивність до ефективної діяльності, розвитку підприємництва і цивілізованої конкуренції. 95 % підприємств України були підпорядковані Москві. Центр свідомо насаджував галузі групи А (добувну, обробну, воєнну промисловість, виробництво засобів виробництва). Лише 28 % становили галузі групи Б. Такою немічною, деформованою у господарському відношенні виявилася Україна в середині 1991 p., тобто в момент проголошення незалежності.

Наша держава успадкувала від більшовицької імперії застарілий виробничий апарат. У 1966—1990 pp. тільки 25 % інвестицій направлялося на оновлення виробничих фондів. Інші кошти йшли на підтримку рівня наявного виробництва, тобто тільки на його капітальний ремонт. Необхідність відтворення основних фондів економіки задовольнялася лише на 50 %. На початку 90-х років термінової заміни промислового устаткування потребували 25 % обсягу основних фондів, у тому числі 40 % машин і устаткування. У багатьох галузях промисловості функціонує 65 % спрацьованих основних фондів. Таких жалюгідних показників не має жодна розвинена індустріальна країна.

Наприкінці жовтня 1991 p. Верховна Рада України розглянула "Основні напрями економічної політики в умовах незалежності". В документі передбачалася структурна перебудова господарства України. У програмі велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, яка в минулому посідала чільне місце в народногосподарському комплексі України, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося закупити нерентабельні підприємства, а машинобудування переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. Важливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Передбачалося вперше в історії України здійснення урядом суверенної України контролю за формуванням економічної структури, прийняття рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.

У березні 1992 p. Верховна Рада України розглянула "Основи національної економічної політики України", в яких зазначалося, що Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рубльового простору. Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не були результативними. Однак в деяких галузях легкої промисловості спостерігається спроба переорієнтації на ринкову економіку. Йдеться про харчову галузь, яка в Україні представлена 25 підгалузями. З них найголовніші — цукрова, м'ясна, молочна, маслосироробна, олійна, консервна, хлібопекарна, пивоварна, спиртова, виноробна, лікеро-горілчана.

Шлях до ринкової економіки — приватизація державних заводів і фабрик. В Україні прийнято Закон "Про приватизацію майна державних підприємств", згідно з яким та іншими нормативними документами створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Найвідоміші з них "Укрцукор", "Укрм'ясо", "Укрмолпром'\ "Укрпродспілка" тощо. 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. В Україні зареєстровано понад ЗО тис. малих підприємств і майже стільки кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол. Дезорганізація керівництва харчової промисловості, некомпетентність управлінського апарату не сприяли підвищенню рівня життя населення. Навпаки, за даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на одну людину з кожним роком невпинно падає.

Майже в усіх галузях важкої промисловості, особливо у вугільній, панує криза. 78 % шахт загазовані. У 38 % шахт видобуток кам'яного вугілля відбувається на глибині 1,3км при температурі 40—50 °С. До 2000 p. гірники працюватимуть уже на глибині 2000 м. Знижується видобуток не тільки вугілля, а й нафти і газу. Єдиний вихід із скрутного становища — перехід до ресурсно-економної технології.

У 1992—1993 pp. тривав процес спрацювання основних фондів у машинобудівній галузі. Технічне переоснащення в умовах економічної кризи неможливе, а тим більше при нестримному зростанні цін на нові технології. Дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств стають неплатоспроможними. Вони не мають фінансових можливостей приділити належну увагу технічному розвитку, введенню у виробництво найновіших досягнень науки і техніки. До того ж більшість заводів і фабрик стали боржниками, їхні борги становлять 247 трлн крб. Держава неспроможна надати належну допомогу розвитку важкої промисловості, адже 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачує Росії, іншим країнам за енергоносії. Така ситуація дуже небезпечна, адже 68 % загального обсягу товарного виробництва припадає саме на важку промисловість.

Загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості зберігалася і в 1994 p. За 6 міс. у паливній галузі порівняно з 1993 p. він становив 36 %, в чорній металургії — 34,8, хімічній — 37,7, машинобудівній — 46,6, деревообробній — 42,3, будівельних матеріалів — 48,4, легкій — 50,7, харчовій — 4,8% .

Криза охопила і сільське господарство України. У 1990 —1993 pp. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 1/4. Зменшилося стадо великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, зменшилася кількість птиці. Спад поголів'я не зупинився і в 1994 p. Це призвело до того, що в 1993 p. у колгоспах реалізація великої рогатої худоби на забій скоротилася проти 1990 p. на 43 %, свиней і птиці — на 57, овець і кіз — на 49 %.

Кризовий стан у сільському господарстві зумовили такі причини, як безгосподарність, інфляція, відсутність комбікормів тощо. Від цього насамперед страждає населення України. Загальний обсяг продукції сільського господарства і харчової промисловості характеризують такі дані:

Дані таблиці ілюструють загальну кризу державного сектора сільського господарства України. Так, у 1990—

1993 pp. обсяг виробництва багатьох сільськогосподарських продуктів відкинуто на 15—20 років назад. На 1 січня

1994 p. поголів'я великої рогатої худоби у державних і колгоспних господарствах становило 17 717 тис. Порівняно з 1991 p. воно скоротилося на 3368,1 тис., або на 16 %. У 1991—1993 pp. загальна зібрана площа посівів сільськогосподарських культур становила 14 203,7 тис. га, що на 1282,2 тис. га (або,на 8,3 %) менше, ніж за останні п'ять років. Скоротилися на 7,6 % посіви цукрових буряків, 23 % льону, 4,7 % овочів, 33,3 % кукурудзи.

У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, державні господарства витрачають мільйони доларів лише на закупівлю ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м'ясне стадо, а з іншого — українські селяни не можуть продати тисячі голів відгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, сиру, масла. Все це відбувається в той час, як населення споживає харчових продуктів дедалі менше. Ряд економічних факторів може призвести сільське господарство до катастрофічних наслідків. У 1994 p. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6 млн га (51,8 %). Щороку з полів змивається водою, здувається вітром 600 млн т грунту, в тому числі 40 млн т гумусу: Занедбані в останні роки не лише свинарство, а й птахівництво, садівництво, виноградарство.

Занепад сільського господарства може мати для української держави трагічні наслідки, адже експорт продукції цієї галузі — це основні валютні надходження країни, лише за які можна придбати нафту, енергоносії. Вивезення продуктів харчування з України ілюструють такі дані:

З кожним роком експорт українських сільськогосподарських товарів скорочується, а отже, зменшуються валютні резерви державної скарбниці.

Уряд, провідні економісти, господарники шукають вихід з складної ситуації, що настала в економічному секторі. Однак вони не зуміли реформувати радгоспи і колгоспи. Засновані за сталінського тоталітарного режиму, вони не можуть забезпечити елементарні потреби держави, наповнити внутрішній ринок сільськогосподарською продукцією.

Як альтернатива державному аграрному сектору в Україні в 1991—1993 pp. почали поступо створюватися фермерські господарства. Приватна власність на землю робить селянина повноправним господарем. Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визначає основи діяльності таких ферм. У ст. 6 цього Закону зазначено, що площа земельних ділянок для господарської діяльності не повинна перевищувати 50 га ріллі та 100 га всіх земельних угідь. В Україні є ферми різних типів: сільські, міжсільські, малі кооперативи сімейних господарств. Хоч і повільно, але динаміка зростання їх очевидна, і на початку 1992 p. в Україні налічувалося 2098, на 1 жовтня 1993 p. — 26 048 ферм. Найбільше зареєстровано таких господарств в Миколаївській (3877), Одеській (3269), Херсонській (1817) областях. Вони отримали у своє користування 510 тис. га землі.

У кожній області України ферми різні за розмірами: в Харківській, Херсонській, Кіровоградській, Луганській і Запорізькій областях їхня площа становить в середньому ЗО га, в Київській, Полтавській, Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Сумській — 10—20 га, у Закарпатській — 5, Чернівецькій — 5, Івано-Франківській — 8, Львівській — 10 га. В середньому в Україні на одне господарство припадає 18—20 га. У перспективі за 3—5 років кількість їх може збільшитися до 40 тис. з площею 1 млн 800 тис. га, в тому числі 750 тис. га орних земель. За статистичними даними, ці господарства ще економічно слабкі. На початку 1993 p. в Україні на одну ферму припадало 2 голови великої рогатої худоби, 3 свині, 2 вівці або кози, 6 шт. птиці. Як на Заході, так і в Україні фермерам без державної допомоги не вижити. Такі форми співробітництва функціонують у ряді областей. Наприклад, на Херсонщині на 1 жовтня 1993 p. 1847 ферм, об'єднаних у сільськогосподарську асоціацію, обробляли 55 тис. га землі. Подібні об'єднання успішно працюють і в інших областях України.

Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" гарантує хліборобам умови для самостійної діяльності, стимулює підвищення продуктивності праці, визначає структуру виробництва. Фермер має право самостійно реалізувати свою продукцію державі, іншим покупцям на внутрішньому чи зовнішньому ринку. Закон дає змогу фермерам користуватися кредитами банків. Однак кожний господар повинен зважувати при цьому свої економічні можливості. Для нормального розвитку українському фермерству потрібна відповідна сучасна техніка, зокрема мала механізація. Наша промисловість повинна в цьому допомогти сільським трудівникам. Село чекає також всебічної підтримки науки. Однак найбільшу допомогу хліборобам повинна надати держава. Лише тоді Україна відчує віддачу від працівників полів, а населення буде забезпечено продуктами харчування.

Хоча законом передбачено створення ферм, однак впровадити його в життя дуже складно. В середньому на один колгосп в Україні припадає 2300 га землі, 700 колгоспників, в тому числі 350 пенсіонерів. Коли справа доходить до виділення землі фермеру, то його частка становить 3—4 га. 95 га йому треба додати за рахунок членів колгоспного господарства. Звідси й обурення колгоспників, ворожість до фермерства. Вони просто борються за джерело своїх прибутків.

Крім того, для створення 100-гектарної ферми потрібні десятки мільярдів карбованців. Таких коштів немає ні в держави, ні в господарів.

Важлива роль в економіці кожної країни належить банківській системі. Національний банк України (НБУ) створено у вересні 1991 p. Він є центральним банком держави, її емісійним центром, проводить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організує міжбанківські розрахунки, визначає курс національної грошової одиниці відносно валюти інших держав. Національний банк створює державну скарбницю, зберігає фонди грошових знаків, золото-валютні резерви, дорогоцінні метали. Статус НБУ затверджено Законом України "Про банки і банківську діяльність". Цим зроблено перший крок на шляху до його незалежності.

Криза в економіці ускладнюється ще й тим, що в Україні маємо дефіцит валюти. Пояснюється це тим, що держава дуже мало продає товарів, і ця тенденція посилюється, що ставить під загрозу забезпечення виробництва новим сучасним технологічним обладнанням.

У 1993 p. Україна торгувала з 180 країнами світу, але регулярні торгові зв'язки встановлено лише з деякими з них. Продавалося товарів більше, ніж купувалося (експортувалось товарів на суму 5588, імпортувалось — на 4045 млрд дол. США). Понад 20 % торгових операцій становив бартер. Вивозили ж з України за кордон переважно сировину та вироби первинної обробки. Експортно-імпортні операції в Україні, можна узагальнити так:

Парадокс ситуації полягає ще й в тому, що в Україні відбувається скорочення виробництва і може трапитися те, чого до цього часу не знала світова економічна практика — криза надвиробництва в умовах спаду виробництва (в Україні скорочується ринок, на товари немає попиту через низьку якість і високі ціни).

Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є повільне акціонування державних підприємств, тобто перехід їх до ринкових відносин, а без приватизації державної власності неможливо в країні створити цивілізовану ринкову економіку.

Загальновідомий принцип, що земля має належати тому. хто її обробляє. Маючи землю, її власник сам визначить, як на ній організувати виробництво.

Однією з найпекучіших проблем соціально-економічного розвитку України є ніким не контрольоване зростання цін і гіперінфляція. Зупинити ці процеси — одне з найголовніших завдань, яке стоїть перед керівництвом держави.

Важливою метою .структурної стратегії є зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх факторів і зміцнення економічної безпеки держави. Лише за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий ринок, забезпечити значне зростання валютних надходжень, вкрай потрібних для збалансування бюджету.

Тяжким і довгим був шлях України до незалежності, нелегкими є становлення і розбудова її державності, особливо ринкової економіки. Однак попри всі труднощі українська держава, маючи великий природний, економічний, інтелектуальний потенціал, спроможна зробити помітний внесок у розвиток світового господарства і зайняти належне місце серед цивілізованих країн планети.