Основні характеристики шкіл управління

2. Процесний підхід.

Розподіл менеджменту на стадії або етапи було вперше здійснено Генрі Файолем у 1914 році. Він розподілив менеджмент на п’ять стадій: планування, організація, командування, координація і контроль.

Концепція, що використовується в сучасному менеджменті і являє значний поворот в системі менеджменту запропонована Майклом Месконом, Майклом Альбертом та Франкліном Хедоурі розглядає управління як процес сукупності безперервних взаємопов’язаних дій: планування, організації, мотивації, контролю. В цій концепції координація та командування об’єднані в одну стадію – керівництво. Ці дії, кожна з яких є також процесом, називають функціями менеджменту (рис. 1.1) .

Рис. 1.1. Функції менеджменту та їх взаємозв’язок.

3. Системний підхід

Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50–х років. Система – це сукупність взаємопов’язаних елементів (частин), які при постійній взаємодії визначають її характер. Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів, як структура, завдання, технологія, люди і цілі.

Існують закриті (мають фіксовані жорсткі межі, не залежать від навколишнього середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім середовищем) системи. Всі успішні організації є відкритими системами.

Графічно організація як відкрита система зображена на рис.1.2.

Рис. 1.2. Графічне зображення організації як відкритої системи

З точки зору біологічного підходу організація розглядається як живий організм, тривалість життя якого залежить від інтенсивності та ефективності обміну інформацією із зовнішнім середовищем.

4. Ситуаційний підхід.

Розроблений наприкінці 60–х років ситуаційний підхід виходить із визначення ситуації як конкретного набору обставин, що діють на організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв’язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації.

В Україні управлінська наука розвивалася в рамках підходів, які панували в колишньому СРСР. Хоча дослідження спрямовувалися врешті–решт на вдосконалення адміністративно–командної системи, певний досвід (позитивний і негативний) у галузі управління був накопичений. Значний внесок в розвиток науки управління вніс Малиновський (Богданов) О.О., який є одним із засновників науки про загальні закони організації – тектології. Основні ідеї викладені в праці “Загальна організаційна наука” (1913–1917).

Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.

1 етап (жовтень 1917 р. – березень 1921 р.) Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обгрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

2 етап (1921–1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку, як основи економічних методів управління, з’явилися трести та синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні. На цьому етапі у 1920 році було створено Центральний інститут праці при ВЦРПС. В цей час ведуться інтенсивні розробки з наукової організації праці. Значний внесок в розвиток НОП вніс Гастєв О.К. Провідні праці: “Як треба працювати”, “Трудові установки”, “Нормування та організація праці” тощо. Активним пропагандистом НОП у 20–ті роки виступив Керженцев (Лебедєв) П.М. Він був організатором і керівником у СРСР “Ліги Час”, яка пізніше була перетворена в товариство “Ліга НОП”. Найбільш відома праця П.М. Керженцева “Принципи організації”.

Значним внеском у розвиток теорії і практики НОП стали праці Єрманського (Коган) Й.А.: “Наукова організація праці та система Тейлора”, “Теорія і практика раціоналізації”, “Легенда про Форда”.

3 етап (1929–1945) пов’язаний із організацією індустріальної бази суспільного виробництва і присвячувався вдосконаленню структур управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.

4 етап(1946–1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально–галузевої системи управління, що в результаті призвело до поглиблення адміністрування.

5 етап (1965–1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно–командної системи.

6 етап (1975–1985) характеризується пошуком нових форм організації праці і участі робітників у процесі виробництва і все більш глибоким усвідомленням неможливості реформування адміністративно–командної системи. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до 7 етапу.

В свою чергу, 7 етап можна поділити на п’ять підетапів, започаткованих у 1985 р.

1 підетап – робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованого на нормативному розподілі прибутку.

2 підетап – застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин.

3 підетап – упровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

4 підетап – упровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління.

5 підетап – початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу почала здійснюватись вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.

Характерною рисою розвитку сучасного українського менеджменту є намагання перенесення набутку цієї науки в розвинутих країнах світу без адаптування до умов та традицій нашої країни, тобто відбувається поверхнева реакція на передові розробки західного менеджменту. Більшість фахівців зазначає, що в Україні зараз існує розмита концепція управління, хоча на різних етапах розвитку управлінської науки суттєвий внесок в неї внесли такі відомі українські вчені, як О. Терлецький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, М. Туган–Барановський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблій, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та ін.

1.3. Менеджери та підприємці

Необхідність управління обґрунтовується необхідністю постановки організаційних цілей та визначення шляхів їх виконання, координації всіх ресурсів, що необхідні для випуску продукції, організації справи, що дозволяє найкращим чином розкритися здібностям людини. Крім того за допомогою управління здійснюється коригування дій там, де в цьому існує необхідність.

Управління – це цілеспрямована дія на об'єкт з метою змінити його стан або поведінку в зв'язку із зміною обставин.

1. Складовим елементом управління є менеджмент, під яким розуміють цілеспрямований вплив на колектив працівників або окремих виконавців для виконання поставлених завдань та досягнення визначеної мети. Термін “менеджмент” походить з англійської мови і означає “керувати, управляти, стояти на чолі, завідувати, бути здатним впоратися з чимось, якоюсь проблемою”.

З функціональних позицій менеджмент – це процес планування, організації, мотивації та контролю, необхідний для формування й досягнення мети організації.

До основних категорій менеджменту слід віднести: поняття організації, процесу і функцій управління, рівнів управління, методів менеджменту, стилів керівництва, лідерства, управління колективом (групою), комунікації, управлінські рішення тощо.

Основним реалізатором процесу і функцій управління та складових елементів менеджменту виступає менеджер.

Менеджер – це керівник ринкової орієнтації, який добре орієнтується в ринкових відносинах. Тобто це не будь–який керівник, а тільки той, хто своєчасно реагує на кон’юнктуру ринку, динаміку попиту та пропозиції, вміло перебудовує виробництво (діяльність) з урахуванням вимог ринку.

Торкаючись змісту роботи менеджера американський економіст Мінцберг виділив10 управлінських ролей (видів діяльності) менеджерів, які він поділив на три групи:

Міжособові ролі:

– головний керівник ;

– лідер;

– ланка, яка зв’язує із зовнішніми організаціями та особами.

Інформаційні ролі:

– одержувач інформації;

– розповсюджувач інформації;

– представник (при зовнішніх контактах організації).

Ролі, що пов’язані з прийняттям рішень:

– підприємець, який веде пошук можливостей вдосконалення організації;

– особа, що приймає на себе відповідальність;

– розподілювач ресурсів) ;

– відповідальний за переговори, які веде організація.

Як відомо, крім менеджера в ринковій економіці важливу роль відіграє друга ключова фігура – підприємець.

Підприємництво за своєю суттю є основним механізмом здійснення структурних змін в економіці, забезпечення економічного зростання, формування заново створеного капіталу (нових підприємств), забезпечення результативної інноваційної та інвестиційної діяльності, тощо.

Таким чином, підприємець – це людина, яка готова йти на ризик, новаторство, примноження багатства; яка регулює процес створення чогось нового, що має цінність; яка приймає на себе фінансову, моральну та соціальну відповідальність, отримуючи грошовий доход та особисте задоволення від досягнутого.

Можна виділити основні відмінності між менеджером та підприємцем на основі таких ознак:

1. Стратегічна орієнтація.

2. Здійснення задуманого.

3. Залучення ресурсів.

4. Організаційна структура.

5. Право власності на капітал.

Об’єктивність процесів управління потребує поділу управлінської праці. При цьому слід виділити горизонтальний поділ – тобто призначення конкретних менеджерів для керівництва підрозділами і службами – та вертикальний – безпосередньо управлінська робота.

Саме вертикальний поділ веде до створення рівнів управління. Американський соціолог Талкотт Парсонс виділяє три рівні управління, виходячи з точки зору функцій, що виконуються керівниками в організаціях:

– технічний;

– управлінський;

– інституційний.

Цим рівням відповідають три групи менеджерів (керівників):

– керівники низової ланки (операційні управлінці);

– керівники середньої ланки;

– керівники вищої ланки (рис.1.3.).

Рис.1.3. Рівні управління

Таким чином, відбувається класифікація всіх співробітників та службовців, що задіяні в роботі організації. В нижній частині піраміди знаходяться безпосередні виконавці виробничого процесу, тобто ті, хто не контролює роботу інших і не здійснює функцій управління. Над цими виконавцями стоять менеджери, що більшу частину робочого часу присвячують контролю роботи інших.