Історія геологічного розвитку.

В геологічній історії розвитку Кавказу можна виділити наступні основні етапи: допалеозойський який завершив утворення байкалід на місці сучасного Кавказу; палеозойський, який ознаменувався подрібненням байкальської основи і закладанням геосинкліналей Великого і Малого Кавказу, розділених Закавказьким серединним масивом; альпійський, який характеризується власне геосинклінальним режимом (мезозой, палеоген) і орогенним (неоген, антропоген) періодом розвитку.

Територію на південь від Великого Кавказу до встановлення орогенного етапу альпійського циклу, тобто до олігоцену, займав Закавказький серединний масив з фундаментом, складеним метаморфічними сланцями верхів докембрію - низів палеозою, які виступають на поверхню на Дзирульському піднятті і на північному схилі Малого Кавказу. В палеозої і тріасі північна частина Закавказького масиву зазнала підняття, а починаючи з юри більша його частина була покрита неглибоким морем і стала ареною вулканічної діяльності, особливо інтенсивної в середній юрі. В кінці середньої юри західна частина масиву - Грузинська глиба, за виключенням північної окраїни зазнала осушення з накопиченням в окремих западинах спочатку вугленосної товщі, проявленням інтрузій гранітоїдів, а потім відкладенням верхньоюрських уламкових червоноколірних порід і місцями солей та виливом лужних базальтів.

Нова трансгресія наступила в ранній крейді, Континентальна перерва в кінці юри - на початку крейди спостерігалась і на решті масиву. В олігоцені, з початком гороутворення на Великому і Малому Кавказі в межах масиву виникли спочатку вузькі прогини по периферії цих споруд, а в пізньому міоцені вони злились у великі міжгірські прогини -Ріонський на заході і Куринський на сході, які розділились Дзирульським підняттям. Морські тонкоуламкові моласи олігоцену-середнього міоцену в пізньому міоцені були витіснені континентальними або мілководними, переважно грубими, моласами. З цього періоду обидві западини, особливо середня частина Куринської западини, піддались складчасто-насувним деформаціям, які розповсюдились зі сторони Великого Кавказу. Деформації продовжуються й в сучасну епоху.

Північно-східна частина Куринської западини відокремлена Аджігайсько-Алятською зоною розломів від периклінального моласового Апшероно-Кобустанського прогину, утворюючи разом зі ним північно-західне обрамлення глибокої Південнокаспійської западини.

Південна частина Закавказького масиву на альпійському орогенному етапі була втягнута в підняття Малого Кавказу. На масиві в середині крейди в північно-західній частині виник широтний рифтогенний Аджаро-Тріалетський прогин, який виповнювався флішовими, вулканогенно-карбонатними товщами крейди-нижнього палеогену і зазнав складчастих деформацій помірної інтенсивності в кінці еоцену, з насуванням на Ріонську і Куринську западини. Виникла Аджаро-Тріалетська складчаста зона занурилась на схід від Тбілісі під моласи Куринської западини.

Заключні деформації зони відносяться до кінця еоцену, коли на неї на сході насунулась антиклінорна зона Малого Кавказу. Південна частина Малого Кавказу на протязі палеозою і майже всього мезозою належала до північної окраїни Іранської плити з пізньокембрійським метаморфічним фундаментом. На цьому фундаменті залягають мілководно-морські карбонатно-теригенні і карбонатні відклади девону-нижнього карбону і пермо-тріасу.

Вся ця область зазнала складчастих деформацій помірної інтенсивності в кінці еоцену. В міоцені в басейні сучасного Араксу утворились накладені моласові западини - Араратська і Нахічеванська. В пізньому міоцені значні площі в центральній частині Малого Кавказу були охоплені потужним наземним вулканізмом. Вулканічна діяльність продовжувалась до голоцену включно. Вона проявилась й на Великому Кавказі - вулкани Ельбрус, Казбек та ін. Відомі на Великому Кавказі малі інтрузії гранітоїдів пліоценового віку, а в районі Мінеральних Вод на північному схилі дещо більш давніх лаколітів.

Порівняно з деякими іншими структурами альпійського складчастого поясу Кавказ характеризується відносно невисокою сейсмічністю, катастрофічні землетруси тут рідкісні, а їх інтенсивність не перевищує 8 балів.

Корисні копалини.

На території Кавказу виявлені чисельні родовища горючих металічних і неметалічних корисних копалин, а також мінеральних, термальних і прісних вод.

Промислова нафтогазоносність встановлена в широкому стратиграфічному діапазоні - від тріасу до неогену. Нафтогазоносні площі пов'язані в основному із складчастими зонами передових прогинів, а газоносні із склепінними підняттями. В Закавказзі нафтоносна велика територія міжгірської Куринської депресії. В Грузії промислові скупчення вуглеводнів встановлено у відкладах верхньої крейди, еоцену і міоцену. Більшість нафтогазоносних районів Азербайджану, в тому числі морських, пов'язані з областями розповсюдження продуктивної товщі пліоцену.

Невеликі родовища кам’яного і бурого вугілля знаходяться на Північному Кавказі та Закавказзі. Пов'язані вони переважно з кам'яновугільними, нижньоюрськими і верхньоюрськими відкладами.

Родовища залізних руд різних генетичних типів встановлено на території Азербайджану, Вірменії, Кабардино-Балкарії.

Із родовищ марганцевих руд всесвітньо відоме Чіатурське родовище (Грузія) високоякісних руд.

Промислові скупчення руд кольорових металів Кавказу знаходяться в скарнових, гідротермальних, колчеданових і колчедано-поліметалічних жильних родовищах.

Із різних видів нерудної сировини особливо важливе значення мають адсорбційні глини і барит.

Кавказ багатий на різні природні будівельні матеріали. Практично невичерпні запаси природної цементної сировини. Широко відомі родовища гранітів, габро, мармурів, вулканічних туфів, базальтів, андезитів, вапняків.

Мінеральні води є виключним багатством Кавказу. Сумарний дебіт мінеральних джерел складає 250 тис. м³ на добу. Тут виділено 7 гідрогеохімічних зон; зона вуглекислих вод, зона азотних гідрокарбонатних вод; зона сірководневих сульфатних вод; зона сірководневих хлоридно-натрієвих вод; зона вуглекислих і термальних вод; периферійний пояс метанових вод.

Далекосхідна геосинклінальна область (Тихоокеанський геосинклінальний пояс)

Далекосхідна геосинклінальна область охоплює Охотське і Японське моря, Японські острови, о. Сахалін, Курили, Камчатку і Коряцьке нагір'я, представляючи один із сегментів Тихоокеанського геосинклінального поясу.

Геологічна будова.

В Корякіїпростягається Алгано-Великореченськазона і складна, багатоярусна шар’яжна споруда східної Корякії, що розвинулась на місці пізньомезозойських вулканічних дуг і окраїнних морів. Утворення шар’яжів відноситься до кінця крейди — початку палеогену, напрямок їхнього переміщення — південний. Алгано-Великореченська зона Корякії знаходить своє продовження в західній зоні Камчатки, геосинклінальний комплекс якої включає відклади від верхньої юри до верхньої крейди, а орогенний починається в палеогені. На Західнокамчатську зону зі сходу насунута Східнокамчатська, яка продовжується на північному сході Олюторською зоною Коряцького нагір'я. Ці зони мають в основі офіолітовий комплекс альба — верхньої крейди, що змінюється палеогеновим флішем. Основні деформації, що включають шар’яжі, відносяться до початку міоцену, коли фліш у прогинах змінюється моласою. В олігоцені виник Центральнокамчатський вулканічний пояс із продовженням через Петропавлівський трансформний розлом у Курильську вулканічну дугу. На півночі Курило-Камчатський жолоб зчленовується з Алеутським, який виник уздовж утвореної наприкінці крейди — початку палеогену Командоро-Алеутської дуги. Між східним узбережжям Камчатки і Командорськими островами відокремилася глибоководна Командорська западина. З внутрішньої сторони Курильської дуги не пізніше олігоцену — раннього міоцену утворилася аналогічна Південноохотська западина. До початку міоцену відноситься і закладення глибоководних западин Японського моря.

Японські острови належать до системи острівних дуг Західнотихоокеанського рухомого поясу. Вони поділяються на три регіони — о. Хоккайдо, північно-східна частина о. Хонсю, південно-західна частина о. Хонсю, о-ви Сикоку і Кюсю й архіпелаг Рюкю. Центральна частина о. Хоккайдо — антиклінорій, складений офіолітами і верхньопалеозойсько-нижньомезозойською осадово-вулканогенною товщею, прорваною інтрузіями гранітоїдів. Північно-східна частина Хоккайдо являє собою закінчення Курильської острівної гряди, складена верхньокрейдовими — кайнозойськими вулканітами. Північно-східна частина о. Хонсю облямовується Японським жолобом, який зчленовується на північному сході з Курило-Камчатським. У будові північно-східної частини о. Хонсю основну роль відіграють палеозойські відклади, починаючи із силуру, які неузгоджено залягають на метаморфітах докембрію. Палеозой в основному представлений теригенними товщами, на заході мілководними, на сході глибоководними. Усі ці відклади інтенсивно зім'яті у складки починаючи з кінця раннього карбону. Мезозойські породи поширені обмежено (в основному на сході) і представлені мілководно-морськими відкладами. На західному узбережжі розвинуті так звані зелені туфи неогенового віку. Архіпелаг Рюкю (Нансей), облямований однойменним глибоководним жолобом, представляє продовження зовнішньої зони південного заходу Японії. Деформації цих зон почалися наприкінці юри — початку крейди і продовжувалися до пізнього міоцену, а на підвідному схилі, зверненому до глибоководного жолоба Нанкай, аж до сучасної епохи.

Корисні копалини.

В межах поясу відомі гідротермальні рудопрояви ртуті сурми, свинцю, золота і срібла. Серед седиментаційних родовищ корисних копалин слід відмітити Охотсько-Камчатський і Сахалінський газонафтові басейни, а також Сахалінський буровугільний басейн.

Японія відносно бідна на мінеральні ресурси. В значній кількості видобувається кам’яне вугілля (о. Хокайдо), нафта і газ (північний захід о. Хонсю), поліметалічні руди, нерудні будівельні матеріали.