Фізичного перенапруження

Хронічно виникаючі гострі прояви фізичного перенапруження –церяд гострих станів, що постійно (хронічно) або часто виникають під час або відразу після виконання фізичних навантажень. В їх походженні суттєве значення має наявність прихованої патології або порушення регулюючої функції ЦНС. Такі стани можуть виникати з боку різних систем організму: травлення, сечовивідної, крові, опорно-рухового апарату та периферичної нервової системи.

Перенапруження системи травлення – найчастіше проявляється у вигляді печінкового больового синдрому та диспептичного синдрому.

Печінковий больовий синдром–патологічний стан, основним симптомом якого є сильний біль в правому підребер'ї (іноді в лівому або в обох) який, як правило, виникає при виконанні тривалих та напружених навантажень, таких як біг на довгі та марафонські дистанції, лижні гонки, велогонки і т.п. В деяких випадках він супроводжується відчуттям важкості та розпирання в правому підребер’ї, розповсюджується в спину та праву лопатку. Нерідко біль розвивається гостро, без передвісників, і може бути настільки сильним, що примушує припинити виконання фізичного навантаження. Іноді біль має ниючий характер та невелику інтенсивність, яка наростає по мірі збільшення тривалості або потужності роботи. В деяких випадках, при зниженні інтенсивності або припиненні навантаження, біль повністю зникає або значно послаблюється. Проте, припинення роботи не завжди веде до купірування болю, який, поступово слабшаючи, може зберігатися протягом багатьох годин, знов посилюючись при фізичному навантаженні. Такі ознаки, як збільшення печінки і поява іктеричності склер, можуть зберігатися до тижня і більше після провокуючого навантаження, хоча частіше вони відсутні.

Розвиток клінічної картини часто пов'язаний з якимось одним надмірним навантаженням. Даний синдром має деякі особливості клінічного перебігу. Зазвичай, на початку розвитку захворювання біль з'являється лише зрідка. По мірі його прогресування поява болю частішає і він може виникати на кожному тренувальному занятті або змаганні. Це нерідко призводить до тимчасового або постійного припинення занять спортом.

Виникнення печінкового больового синдрому може бути пов’язано з двома групами причин: І група – гемодинамічні: а) збільшення об'єму печінки за рахунок погіршення відтоку крові, що призводить до значного розтягування її капсули; б) зменшення об'єму печінки в результаті виходу депонуючої в ній крові в ефективне судинне русло (як механізм термінової адаптації системи циркуляції до напруженої м'язової діяльності), що призводить до натягнення зв'язок, які фіксують її в черевній порожнині (даний варіант більш характерний для осіб, які тільки починають заняття). ІІ група – холестатичні: пов’язані із застоєм жовчі, найчастіше внаслідок дискінезії жовчовивідних шляхів за гіпо- або гіперкінетичним типом, рідше – при запальних процесах в жовчовивідній системі. Певне значення також мають аномалії розвитку жовчного міхура та жовчовивідних шляхів та перенесений у минулому вірусний гепатит. Застій жовчі призводить до гемодинамічних розладів та посилення застійних явищ у печінці.

Поява болю в області печінки під час фізичних навантажень вимагає ретельного клінічного обстеження з метою з'ясування етіології цього болю. На початку розвитку печінково-больового синдрому спортсмен може не переривати тренувальний процес. Цілком достатньо понизити і якісно змінити тренувальне навантаження (зменшити об'єм загальної і швидкісної витривалості). Проте, при прогресуванні захворювання заняття спортом слід припинити.

Лікування печінкового больового синдрому включає заходи, спрямовані безпосередньо на купірування гострого приступу болю та подальшу терапію. Для купірування гострого приступу необхідно негайно припинити виконання фізичного навантаження, після чого, як правило, біль зникає. Якщо цього не відбувається рекомендується ритмічне глибоке дихання та масаж (або самомасаж) області печінки. У подальшому для попередження виникнення даного синдрому проводиться корекція тренувальних навантажень, призначається дієта з додаванням в раціон продуктів, що мають жовчогінну дію та посилюють відтік жовчі, тюбаж (беззондовий дренаж) та інші традиційні засоби лікування дискінезій та запальних процесів жовчовивідних шляхів.

Диспептичний синдром – проявляється блювотою (як правило, кислим вмістом шлунку або жовчю) під час або одразу після однократного, зазвичай тривалого фізичного навантаження, яке перевищило функціональні можливості організму. Вважається, що його основною причиною є неадекватна регуляція кислотно-лужного стану, а в ряді випадків – хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту.

Перенапруження сечовивідної системи проявляється у вигляді протеїнурічного (поява в сечі білка) та гематурічного (поява в сечі еритроцитів) синдромів – ізольовано або спільно. Як зазначалось раніше, дуже інтенсивні чи тривалі фізичні навантаження можуть спричиняти виникнення змін в сечі: появу білка (в більшій кількості, ніж тільки сліди), еритроцитів (не менш 3-х в полі зору) та одиничних циліндрів. Якщо ці зміни зникають через 12-24 години, то їх вважають фізіологічними (див. розділ 1.2). Якщо вони утримуються довше, їх трактують як ознаку хронічного перенапруження нирок. Слід також пам’ятати, що інколи зміни в сечі можуть бути зумовлені захворюваннями нирок. В таких випадках спостерігається багаторазовість і тривалість збереження вказаних явищ, навіть після незначних фізичних навантажень. Типовими скаргами при ураженні нирок є погане самопочуття, слабкість, швидка стомлюваність і зниження спортивних результатів.

Заняття спортом при ураженні нирок внаслідок хронічного фізичного перенапруження протипоказані, як правило, на тривалий термін. Такі захворювання нирок, як гломерулонефрит, сечокам’яна хвороба і т.п. взагалі несумісні із професійними заняттями спортом.

Перенапруження системи крові при фізичних навантаженнях зустрічається досить рідко і виявляється переважно у вигляді так званої «спортивної анемії». Після тривалих та інтенсивних тренувань у висококваліфікованих спортсменів може визначатися зниження рівня гемоглобіну (на 10%), зміна мембрани еритроцитів, поява ретикулоцитів і гіпоглобулінемія. Всі ці зміни, вказуючи на розвиток анемії, пов'язують з різними причинами: підвищеним руйнуванням (гемолізом) еритроцитів в капілярах нижніх кінцівок (особливо у бігунів), підвищеною деструкцією еритроцитів внаслідок збільшення їх хрупкості, недостатністю білкового харчування та системними змінами білкового обміну, надмірною активізацією еритропоеза після великих фізичних навантажень та ін. Однак, однією з найпоширеніших причин «спортивних анемій» вважається дефіцит заліза (особливо у жінок-спортсменок), який може виникати внаслідок посилених втрат його з потом під час інтенсивних навантажень, недостатнього вживання з їжею або порушення засвоєння в шлунково-кишковому тракті. Останнє може бути пов’язано з обмеженням чи пригніченням еритропоеза, що найчастіше свідчить про порушення функціонального стану кісткового мозку внаслідок передозування навантажень (Г.О. Макарова, 2003). Крім того, причиною виникнення анемій у спортсменів можуть бути й інші фактори, які не пов’язані з фізичними навантаженнями – мікрокрововтрати при нерозпізнаних захворюваннях шлунково-кишкового тракту, осередки хронічної інфекції.

«Спортивна анемія» виявляється у спортсменів погіршенням самопочуття, слабкістю і зниженням спортивних результатів. Лікування «спортивної анемії» вимагає, насамперед, зниження та індивідуалізації тренувальних навантажень і включення до раціону харчування підвищеної кількості білку (не менше 2 г на 1 кг маси тіла). У разі лабораторного підтвердження залізодефіцитного характеру анемії, рекомендується вживання продуктів, збагачених залізом, а також, за необхідності, призначаються препарати заліза.