СПОРТИВНОЇ МЕДИЦИНИ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА

Історія використання фізичних вправ і масажу з профілактичною й лікувальною метою розпочинається із стародавніх часів. Про це свідчать рукописи китайської, індійської, римської, грецької та східної медицини.

У Стародавньому Китаї(3000-2000 рр. до н.е.) в багатьох провінціях існували лікарсько-гімнастичні школи, де лікарів («таосе») навчали основам лікувальної гімнастики і масажу, туди ж приходили пацієнти, щоб отримати відповідне лікування. Дихальні вправи, пасивні рухи, вправи із опором та інші елементи лікувальної гімнастики й масажу використовувались при хворобах органів дихання і кровообігу, патології опорно-рухового апарату та ін.

В Індії(2000-1000 рр. до н.е.) велика увага приділялась лікуванню за допомогою дихальних вправ. Древні індуси стверджували, що повітря вміщує в собі життєву силу «прану» (кисень), і тому широко використовували дихальну гімнастику та затримку дихання як один із засобів лікування. Індуси визнавали також єдність фізичних і психічних функцій організму, взаємозв'язок свідомості та волі з роботою м'язів, серця, легень, шлунку та інших органів, що увійшло у релігійно-філософське вчення йогів.

В Єгипті(1700-1500 рр. до н.е.) широкою популярністю користувався масаж, який поєднувався з водними процедурами (лазнями) та розтиранням тіла оліями. На єгипетських папірусах, барельєфах знайдені зображення масажних маніпуляцій, які підтверджують, що ассирійці, перси, єгиптяни були не лише знайомі з масажем, а й застосовували його з лікувальною метою, зокрема для лікування ран у воїнів, відновлення їх фізичних сил.

Особливо високого розвитку лікувальна гімнастика досягла у Стародавній Греції(1500-500 рр. до н.е.), де вона розглядалася як обов'язковий і суттєвий компонент всієї системи еллінської медицини, поряд із масажем, водними процедурами та дієтою. Творцем медичної гімнастикивважають Геродікуса (484-425 рр. до н.е.), який лікував хворих дозованими пішими прогулянками, бігом, фізичними вправами, масажем. Видатний лікар античної Греції, засновник сучасної клінічної медицини Гіппократ (460-375 рр. до н.е.) привніс в лікувальну гімнастику гігієнічні знання та розуміння дози фізичних навантажень для хворої людини, а також став засновником застосування масажу як лікувального засобу.

Вагомий внесок у вдосконалення методик лікувальної гімнастики і масажу було зроблено лікарями Стародавнього Риму. Лікар Целій призначав фізичні вправи і масаж при паралічах, використовуючи при цьому розроблені ним спеціальні апарати для пасивного згинання і розгинання кінцівок, які в подальшому стали прообразом бло­кових апаратів у механотерапії. Корнелій Цельс настійливо рекомендував гімнастичні вправи, навіть при гострих захворюваннях. Відомий лікар школи гладіаторів Клавдій Гален (біля 201-131 рр. до н.е.) розробив методику лікувальної гімнастики у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м'язової системи, при ожирінні, загальній слабкості та іншій патології, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів трудотерапію. Деякі лікарі стародавнього Риму, такі, наприклад, як Асклепіад (128-56 рр. до н.е.) та його учні, були супротивниками всякого роду медикаментозної терапії і настійливо пропагували в лікуванні хворих гімнастику, масаж та водні процедури.

В середньовіччя використання фізичних вправ з лікувальною метою в медицині суттєво розвинулось в країнах Сходу. Найбільш видатний представник східної медицини тих часів таджицький лікар, філософ і вчений Авіценна (Абу-Алі-Ібн-Сіна, 980-1037 рр. н.е.), узагальнивши досягнення греко-римської, середньоазіатської, іранської та арабської медицини, представив анатомо-фізіологічне обґрунтування ролі рухів в життєдіяльності організму людини, вказуючи на те, що найсуттєвішим фактором лікування є правильно організований руховий режим хворого. Призначення фізичних вправ хворим він ставив вище, ніж призначення ліків.

У Стародавній Русі застосування рухів в якості лікувального засобу було пов’язано, головним чином, з лікуванням травм і ушкоджень опорно-рухового апарату, а також їх наслідків – контрактур, обмеження рухливості суглобів тощо. З історичних документів відомо, що на базі становлення хірургії, як найважливішої галузі практичної медицини тих часів (внаслідок частих війн та побутового травматизму), при лікуванні кінцівок після переломів чи інших ушкоджень, застосували спеціальні рухи у вигляді активного випрямлення та витягування. Контрактури травматичного походження рекомендували лікувати теплом в російських лазнях в поєднанні зі спеціальними активними рухами. Оригінальність таких порад полягала в тому, що вони давали уявлення про можливість комплексного застосування тепла і фізичних вправ. Лікувальної гімнастики як такої не існувало, хоча з лікувальною метою рекомендувались ходьба, біг, верхова їзда, полювання.

Відомо й те, що стародавні слов’яни та народи Півночі для зміцнення здоров’я і пристосування до суворих кліматичних умов існування застосовували своєрідне загартування у вигляді поперемінного обливання теплою та холодною водою, або пірнання в проруб чи сніговий замет після бані, поєднуючи ці контрастні процедури з масажем або самомасажем – поплескуванням («хвощуванням») березовим чи дубовим віником по тілу для захисту від переохолодження.

На території України, у Запорізькій Січі, функціонувала ефективна система фізичної і психологічної підготовки козаків. Вона базувалась на віковічних традиціях українського народу і включала такі основні компоненти, як підвищення розвитку фізичних і моральних якостей людини та здоровий спосіб життя. Ефективно використовувались природні фактори зміцнення здоров’я: водні процедури, сон на свіжому повітрі, інші засоби загартування, поміркованість у вживанні їжі та алкоголю.

Протягом багатьох століть в різних країнах світу лікарі приймали участь в раціональному використанні різноманітних засобів фізичної культури і здійснювали спроби наукового обґрунтування їх впливу на організм людини.

У XV ст. було створено знаменитий Сомранський кодекс здоров’я. У подальшому, протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. було опубліковано багато наукових праць, присвячених оздоровчій і лікувальній дії фізичних вправ. Особливо яскравими були наукові публікації відомого французького клініциста того періоду Клемана Жозефа Тіссо, в яких автор наводив дані про ефективність методик застосування фізичних вправ і масажу при лікуванні захворювань серцево-судинної системи, органів травлення, дихання, опорно-рухового апарату.

У ХVІІІ ст.велику увагу застосуванню фізичних вправ з профілактичною та лікувальною метою приділяли російські вчені, клініцисти, громадські діячі – Ломоносов М.В., Бецькій І.І., Протасов А.П., Максимович-Амбодік П.М., Новіков М.І. та ін. Вони виступали на захист профілактичного напрямку в медицині і розглядали фізичні вправи, як один з основних засобів в боротьбі за збереження та відновлення здоров’я, особливо серед підростаючих поколінь.

Значний внесок у розробку та обґрунтування лікувальної гімнастики, масажу, водолікування та трудотерапії зробили найвідоміші клініцисти та вчені початку ХІХ ст., засновники терапевтичної і хірургічної шкіл Мудров М.Я., Пирогов М.І. та їх послідовники Боткін С.П., Дяконов П.І., Манассєїн В.А. та ін. Зокрема, Пирогов М.І. рекомендував застосовувати спеціальні вправи у комплексному лікуванні хворих із вогнестрільними ушкодженнями для боротьби з атрофією м’язів. Боткін С.П. в своїх клінічних лекціях пропагував призначення фізичних вправ при хворобах серця.

У ХІХ та на початку ХХ ст.в світі було розроблено чимало оригінальних систем гімнастики для лікування самих різних захворювань. Швед Бранд у 1864 р. запропонував систему лікувальної гімнастики та масажу для лікування гінекологічних захворювань. Німецький професор Ертель (1881) розробив метод лікування хвороб серцево-судинної системи шляхом прогулянок по гірській місцевості (теренкур), а швейцарський лікар Френкель у 1889 р. – комплекси з компенсаторної гімнастики для лікування атаксії, паралічів, парезів та інших захворювань нервової системи. Видатний російський хірург Д'яконов П.І. вперше у світі запровадив у 1896 р. методику ранніх рухів та раннього піднімання після операцій. У 1903 р. Щербак О.Ю. розробив методику сегментарно-рефлекторного масажу. Зінгер і Гофбауер (1910) застосували лікувальну гімнастику при захворюваннях дихальної системи, а Клапп (1927) розробив методику коригуючої гімнастики при викривленнях хребта.

Велику роль в обґрунтуванні загальних уявлень про використання засобів та методів фізичної культури у відновному лікуванні зіграв Піруський В.С., який розробив вчення про «мототерапію», якої до того часу не існувало в жодній системі лікувальної гімнастики, і яку він використовував разом із природними чинниками і працею. Запропонована Піруським методика комплексного лікування фізичними засобами стала основою майбутньої системи відновного лікування.

На початку ХХ ст.вивчення анатомо-фізіологічних та клінічних аспектів не лише лікувальної, а й оздоровчої фізичної культури, а також занять спортом, стали потужним поштовхом для розвитку лікарського контролю і спортивної медицини.

Особливу роль в обґрунтуванні медичних аспектів занять фізичною культурою та спортом, зіграв Лесгафт П.Ф. (1837-1909), якого по праву можна вважати засновником науково-практичного обґрунтування цієї галузі знань.

У подальшому, поширення використання засобів фізичної культури для лікування і профілактики захворювань, сприяло формуван­ню нових самостійних медичних дисциплін – лікарського контролю і лікувальної фізичної культури.

Тер­мін «лікувальна фізична культура» був запропонований у 1929 р. Шимшелевичем Б.Я., Мошковим В.М. і Нікітіним Т.Р. і увійшов в наукову літературу і практику, замінивши терміни «лікарська гімнастика», «кінезотерапія», «ерготерапія», «мототерапія», «міокінезотерапія» та інші, які відображали переважно вузько біологічну суть дисципліни. У подальшому саме він набув статусу державного.

Велика заслуга в організації та розвитку лікарського контролю та лікувальної фізкультури належить народному комісару охорони здоров’я СРСР Семашку М.О. (1874-1949). Вважаючи фізичну культуру найважливішою складовою профілактичної медицини, він завжди підкреслював зацікавленість органів охорони здоров’я в забезпеченні її розвитку як потужного, ефективного та доступного широким масам населення засобу зміцнення і відновлення здоров’я. Саме за ініціативою Семашка М.О. у 20-30 рр. ХХ ст. було введено обов’язковий загальнодоступний лікарський контроль для всіх осіб, які займалися фізичними вправами, та підтверджений лікарем допуск до занять і змагань. Завдяки йому були створені кабінети лікарського контролю при поліклініках, медичних пунктах підприємств, в навчальних закладах, а також відкриті відділення і кабінети ЛФК у лікувальних закладах, відділеннях фізіотерапії. Він також сприяв заснуванню кафедр лікарського контролю і лікувальної фізкультури при вищих медичних навчальних закладах, інститутах удосконалення лікарів, інститутах фізичної культури та науково-дослідних інститутів фізичної культури, основною метою яких було наукове обґрунтування застосування засобів фізичної культури для оздоровлення і лікування населення.

Важливе значення для розвитку й становлення лікарського контролю і лікувальної фізичної культури в СРСР мали погляди Гориневського В.В. – учня Лесгафта П.Ф., послідовника його наукових і практичних ідей, який вважав, що профілактика полягає не лише в збереженні послабленого організму від шкідливих впливів, а і в його тренуванні і загартуванні Особливо багато зробив професор Гориневський В. В. щодо створення комплексної, уніфікованої методики лікарського обстеження осіб, що займаються фізичною культурою і спортом та з розвитку лікувальної фізкультури. Гориневський В.В. вперше запропонував функціональну пробу серцево-судинної системи із застосуванням фізичного навантаження (1923).

Починаючи з 1923 р. лікувальна фізична культура як метод патогенетичної і функціональної терапії, набула широкого застосування у комплексному лікуванні не лише в лікарнях та поліклініках, а й у курортних установах та санаторіях СРСР. Вона успішно застосовувалась при патології внутрішніх органів, нервових захворюваннях, психічних розладах, в акушерстві та гінекології тощо. Базою розвитку лікувальної фізкультури в Україні, безперечно, стали курорти і санаторії Криму та Одеси.

У 1930 р. Президія СРСР ухвалила постанову, згідно якої керівництво лікарським контролем було покладено на органи охорони здоров’я. Це стало принциповою засадою у створенні державної системи медичного забезпечення занять фізичної культури і спорту.

У 30-40 рр. ХХ ст. особливо важливу роль зіграла лабораторія лікарського контролю, відкрита у 1933 р. в Москві на базі Центрального науково-дослідного інституту фізичної культури (пізніше перейменованого у Всесоюзний – ВНДІФК), яку очолив видатний вчений Летунов С.П. Саме він вважається засновником сучасної російської та вітчизняної школи спортивної медицини, яка отримала всесвітнє визнання. Розроблені в лабораторії основи комплексного обстеження спортсменів, в тому числі й комбінована проба Летунова, застосовуються в спортивній медицині і по теперішній час.

В роки Великої Вітчизняної війни обов'язковою частиною комплексного лікування й реабілітації поранених, хворих та інвалідів була лікувальна фізкультура. Саме лікувальна гімнастика у поєднанні з іншими фізичними чинниками не тільки забезпечувала суттєве скорочення термінів лікування й підвищення його ефективності, а й сприяла більш швидшому відновленню боєздатності поранених та зменшенню випадків їх інвалідності.

В перші післявоєнні роки виникла досить серйозна проблема – небувала в історії людства чисельність інва­лідів, яких треба було не лише лікувати, а й повертати до праці чи самообслуговування і, тим самим, не викреслювати з життя суспільства. Це сприяло створенню нового напряму у відновлювальному лікуванні – реабілітації,яка, крім медичних та фізичних методів, включала суспільні, соціально-економічні та професійні заходи.

Комплексна реабілітація як процес відновлення здоров'я і працездатності почала привертати увагу лікарів, вчених і громадських діячів багатьох країн світу. Питання реабілітації розглядалися в Організації Об'єднаних Націй (ООН), на засіданнях Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), конгресах, конференціях. Своєчасне застосування реабілітаційних засобів, насамперед, фізичних (включаючи ЛФК), сприяло суттєвому скороченню термінів лікування та більш швидкому поверненню хворих до активного життя, дозволяло істотно зменшувати кількість і розміри допомоги з інвалідності.

Становлення й розвиток лікувальної фіз­ичної культури знаходились в тісному зв'язку з подібними процесами у спортивній медицині. В післявоєнні роки почав неухильно зростати інтерес населення до оздоровчої фізичної культури і спорту, особливо після вступу радянських спортивних організацій в олімпійський рух, а також після першої участі команди СРСР в Олімпійських іграх (1952 р.). Це дало поштовх для бурхливого розвитку лікарського контролю й росту його міжнародного авторитету. Було цілком зрозуміло, що престижні для кожної країни олімпійські й інші спортивні перемоги є результатом не тільки таланта й величезної праці спортсменів, тренерів і організаторів, але й відбиття прийнятої в країні системи науково-методичного й медичного забезпечення занять фізичною культурою і спортом.

У грудні 1949 р. в Києві було скликано І Республіканський з’їзд лікарів з лікувальної фізичної культури та лікарського контролю. В подальшому почали проводитись семінари, наради, науково-практичні конференції для лікарів лікарсько-фізкультурної служби. Теорія збагачувалась науковими працями профе­сорів Мошкова В.М., Іванова С.М., Васильєвої В.Є., Попова С.М., Чоговадзе А.В., Хру­щова С.В. (Москва), Винокурова Д.А., Дембо О.Г., Добровольського В.К., Правосудова В.П. (Ленінград), Штеренгерца О.Ю. (Одеса), Максимової В.М. (Харків), Третилової Т.О. (Львів), Кочаровської О.В., Стовбуна В.Т., Красносельського Г.Й. (Київ).

У 1951 р. Міністерством охорони здоров’я СРСР було видано наказ про організацію системи лікарсько-фізкультурних диспансерів (ЛФД), як основної ланки лікарсько-фізкультурної служби.

У 1961 р. на базі Тартуського державного університету було відкрито перший в СРСР факультет підготовки лікарів з фізичної культури (в подальшому спортивної медицини). До початку 90-х рр. (до виходу Естонії з СРСР) на факультеті відомими професорами Кару Т., Віру Л., Пярнат Я. й іншими було підготовлено чимало висококваліфікованих спортивних лікарів, які володіли всіма найсучаснішими на той час методами дослідження.

В Україні, завдя­ки активності й ентузіазму українських фахівців, які часто не за службовими обо­в'язками, а з огляду на власну зацікавленість, звертались до найактуальніших питань співвідношення занять фізичними вправами і здоров'я, були виконані дослідження, результати яких стали відомими далеко за межами країни (Ессі-Езінг О.Г., Ємельянов В.Д., Синіцина А.А., Клапчук В.В. та ін.).

Бурхливий розвиток лікарського контролю як наукової та практичної дисципліни, його зростаюча роль у вирішенні медичних проблем фізичної культури і спорту, ускладнення наукової проблематики, підвищення соціального статусу привели до того, що на початку 70-х років термін «лікарський контроль» був офіційно замінений на термін «спортивна медицина», який значно ширше відобразив зміст даного предмету і напрямку наукових досліджень. Спортивна медицина сформувалась як самостійна галузь клінічної медицини зі своїми завданнями, методами та організацією. Значно розширились наукові дослідження в даній сфері.

Успіхи наукових досліджень тих років, дозволили спортивно-медичній громадськості підняти питання про організацію в Україні науково-дослідного інституту, який зміг би об'єд­нати зусилля науковців, лікарів, педагогів та громадських діячів у вирішенні найважливіших питань оздоровчого потенціалу фізичної культури. Виходячи з цього У Київському НДІ геронтології було створено лабораторію рухового режиму, яка в 1969 році стала основою для створення Київського НДІ медичних проблем фізичної культури. Його очолив професор Муравов І.В. Незважаючи на короткий строк свого існування, Інститут зумів внести великий вклад у розвиток фізичної культури і спорту. На жаль, у 1986 році, після трагедії на Чорнобильській атомній станції, Інститут було реформовано, а на його базі почав функціонувати Укра­їнський науково-дослідний центр радіаційної медицини.

У подальшому, за відсутності профільного інституту, особливого значення набули дослідження фахівців, які, ґрунтуючись на результатах власних багаторічних досліджень, змогли відшукати нові перспективні рішення актуаль­них проблем.

Це, насамперед, стосується діяльності академіка Амо­сова М.М., який чимало уваги приділяв, як питанням фізичної реабілітації, так і питанням профілактичної медицини і здорового способу життя. В процесі лікування прооперованих хворих він дотримувався тактики щодо максимально ранньої їх фізичної активізації, розробляв методики дозованої ходьби та індивідуальні програми фізичної реабілітації. На основі власного досвіду та глибоких знань кардіолога Амосов М.М. також дійшов висновку про виключну роль фізичної активності як найважливішого засобу зміцнення здоров'я. Роботи Амосова М.М. в подальшому дали значний поштовх дослідженням оздоровчого спрямування фізичної культури і спорту (Бендет Я.А., Муравов І.В.) та сприяли розробці методів кількісної діагностики здоров'я, які дозволяли більш об'єктивно оцінювати результативність оздоровчих заходів (Апанасенко Г.Л., Душанін С.А., Івашенко Л.Я., Клапчук В.В., Пирогова О.Я., Шаповалова В.А. та ін.).

Значно збагатили арсенал діагностичних методів, які застосовуються у спортивній медицині та лікувальній фізичній культурі, дослідження Дзяка В.М., Вільчковського Є.С., Буліч Е.Г., Душаніна С.А., Єфіменка А.М., Максимової В.М., Моногарова В.Д., Мухіна В.М., Поліщука Д. А., Преварського Б.П., Сафронової Т.Б., Соколовського В.С. та ін. Завдяки дослідженням професорів Свєчнікової Н.В., Похоленчука Б.П., Радзієвського О.Р., Абрамова В.В, Шахліної Л.Г. та їх співробітників були значно поглиблені знання щодо медичних ос­нов спортивної підготовки жінок. Широко відомі праці українських вчених з медико-біологічних питань фізичного виховання і спорту інвалідів (професори Сермєєв Б.В., Язловецький В.С.).

Велику роль в обґрунтуванні, організації та впровадженні фізичної реабілітації, лікувальної фізкультури та спортивної медицини в Україні відіграли:: проф. Полеся Г.В., проф. Мурза В.П., проф. Пирогова О.Я. (Київ), проф. Блях О.Л., проф Котельман Д. Л., проф. Максимова В.М., доц. Коваль М.I., проф. Клепіков Е.М. (Харків), доц. Корабльов М.В., проф. Штеренгерц О.Ю., доц. Дюжев О.К. (Одеса), доц. Степанов В.Л., проф. Чиж Ю. А. (Дніпропетровськ), доц. Вардіміаді М.Д. (Донецьк), доц. Ессі-Езінг О.Г., проф. Шигалевський В.В. (Луганськ), доц. Бубеннова М.О. (Сімферополь), Кондратьєв I.М. (Севастополь), проф. Муха Є.І. (Львів), Ємельянов В.Д. (Ялта) та інші.

Наприкінці 80-х та на початку 90-х рр. ХХ ст. відбулися події, які, на жаль, не сприяли розвитку спортивної медицини та лікувальної фізкультури в Україні. Фінансово-економічна криза тих років, потім розпад СРСР з відокремленням союзних республік і, відповідно, руйнування цілісної системи лікарсько-фізкультурної служби, згортання діяльності або ліквідація науково-дослідних інститутів, центрів та лабораторій з медичних проблем фізичної культури і спорту, послаблення міжнародних зв’язків, відсутність взаємозв’язків між фахівцями колишніх республік, погіршення підготовки спеціалістів призвели до значного падіння рівня даної галузі.

Протягом 1990-1991 років керівництвом було здійснено спробу проведення реорганізації лікарсько-фізкультурної служби шляхом її поєднання із санітарно-епідеміологічною службою. Недоцільність та безперспективність такої реформи була доведена часом і чималими зусиллями практично всіх лікарів лікарсько-фізкультурної служби, які вболівали за долю спеціальності.

Невдовзі, у 1992 році, з набуттям Україною статусу незалежної держави, після створення Національного олімпійського комітету України, самостійного виходу спортсменів України на міжнародну арену стала цілком зрозумілою необхідність проведення реформ в структурах галузей охорони здоров’я, фізичної культури та спорту.

У Києві з 1992 р. почав функціонувати Державний центр спортивної медицини (нині – Український медичний центр спортивної медицини МОЗ України), а з 1993 р. – Державний науково-дослідний інститут проблем фізичної культури і спорту. Було проведено ряд з'їздів фахівців зі спортивної медицини та лікувальній фізкультури, у тому числі й за участю закордонних фахівців. Щороку стали проводитись Всеукраїнські та регіональні науково-практичні конференції, семінари, симпозіуми.

У 1992 р. в Україні було створено Національний комітет спорту інвалідів, а через рік в усіх областях організовано центри спорту для інвалідів, де понад 9 тисяч спортсменів удосконалюються тепер з 27 видів спорту. У 1996 р. команда спортсменів-інвалідів України вперше взяла участь у X Параолімпійських іграх в Атланті і здобула одну золоту, чотири срібних та три бронзові медалі.

У 1993 p. в Києві була реорганізована та продовжила робо­ту Федерація спортивної медицини України, а також була ство­рена Українська Асоціація лікарів зі спортивної медицини та ЛФК.

Важливим заходом для розвитку спортивної медицини, лікувальної фізкультури та фізичної реабілітації, підготовки висококваліфікованих наукових фахівців в Україні було створення у 1994 р. першої Спеціа­лізованої вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій зі спеціальності 14.01.24 – «Лікувальна фізкультура та спортивна медицина» у Дніпропетровській медичній академії (голова – проф. Клапчук В.В.).

У вересні 2002 р. в Одесі відбувся І Всеукраїнський з’їзд фахівців зі спортивної медицини і лікувальної фізкультури: «Перспективи розвитку спортивної медицини і лікувальної фізкультури XXI століття». Він відіграв важливу роль у впровадженні сучасних наукових досягнень в роботу практичних лікарів.

Діяльність фахівців лікарсько-фізкультурної служби в проміжок часу з 2002 по 2008 рр. була спрямована на виконання рішень І Всеукраїнського з'їзду фахівців. Одним з вагомих підсумків цієї діяльності стало створення в 2006 році Асоціації фахівців зі спортивної медицини та лікувальної фізкультури України, яка на XXIX Міжнародному конгресі в м. Пекін (Китай) була прийнята до Міжнарод­ної та Європейської федерацій зі спортивної медицини. З 2007 року функціонує Українська Асоціація фахівців фізичної реабілітації. Утворення таких Асоціацій дало позитивні організаційні та науково-методичні результати. Це, зокрема, було зазначено на II Всеукраїнському з'їзді фахівців зі спортивної медицини та лікувальної фізкультури, який відбувся у листопаді 2008 року в Києві.

В Україні багато років ефективно координувала наукові дослідження Республіканська Проблемна комісія МОЗ та НАНМ «Медичні проблеми фізичної культури та спорту», яку очолювали провідні науковці професори Муравов І.В. та Апанасенко Г.Л., а потім – професор Клапчук В.В.

У подальші роки, внаслідок економічно-політичних криз та явної недооцінки ролі спорту і фізичної культури в житті суспільства, знов відбулося уповільнення темпів розвитку лікарсько-фізкультурної служби. В ході неодноразового реформування системи охорони здоров'я погіршилося її матеріально-технічне та кадрове забезпечення, виникла міжвідомча роз'єднаність, відбулися номенклатурні зміни – перейменування структурних підрозділів, а, нерідко, і ліквідація їх, значно скоротилися штати. За останні роки, суттєво зменшилась державна підтримка і фінансування стимуляції здорового способу життя та оптимальної рухової активності, як для здорових, так і для хворих людей. Це привело до різкого зниження ефективності діяльності служби, як такої, і значно обмежило її можливості позитивно впливати на стан здоров'я населення.

На сучасному етапіє сподівання щодо розуміння державними структурами важливого значення лікарсько-фізкультурної служби в збереженні, зміцненні і відновленні здоров’я нації. Особливістю розвитку сучасної фізичної реабілітації та спортивної медицини в Україні стає, з одного боку – зростаюча роль фізичної реабілітації в системі відновного лікування хворих, а з іншого – вирішення найважливіших проблем збереження та зміцнення здоров’я населення за допомогою оптимізації рухової активності. Це визначає спрямованість основних наукових досліджень і розробок.

Значний внесок в розробку актуальних медичних проблем фізичної реабілітації, лікувальної фізкультури та спортивної медицини в Україні на сучасному етапі внесли: д.мед.н., професор Абрамов В.В. (Дніпропетровськ), д.мед.н. професор Апанасенко Г.Л. (Київ), д.мед.н. професор Башкін І.М. (Київ), д.мед.н. професор Бойчук Т.В. (Івано-Франківськ), д.біол.н. професор Буков Ю.О. (Сімферополь), д.мед.н. професор Горлов О.О. (Сімферополь), д.мед.н. Дорофєєва О.Є. (Донецьк), д.мед.н., доцент Єрьоміна О.Л. (Полтава), д.біол.н. професор Ільницький В.І. (Тернопіль), д.мед.н. професор Клапчук В.В. (Дніпропетровськ), д.мед.н. Корж В.П. (Харків), д.біол.н., професор Магльований А.В. (Львів), д.мед.н., професор Михалюк Є.Л. (Запоріжжя), к.мед.н., професор В.М. Мухін (Львів), к.мед.н., професор О.В. Пєшкова (Харків), д.мед.н. професор Полянська О.С. (Чернівці), д.мед.н., професор Романчук О.П. (Одеса), д.мед.н., професор Соколовський В.С. (Одеса), д.мед.н., професор Сокрут В.М. (Донецьк), д.мед.н., професор Шаповалова В.А (Київ), д.мед.н., професор Шахліна Л.Г. (Київ), д.мед.н., професор Юшковська О.Г. (Одеса) та інші. Багато хто з них є співавторами даного підручника.

Розділ 1