Джерела трудового права.

– Прийняті органами держави (закони, укази, постанови і т.д.);

– Прийняті по узгодженню між власником або уповноваженим ним органом та працівниками (угоди, колективні договори і т.д.);

– Прийняті органами міжнародного правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції та рекомендації МОТ).

Визнання на загальнодержавному рівні прав людини і громадянина на звернення до міжнародних судових установ зумовило не тільки приведення до виконання рішень цих судів, але й використання їх у національній правозастосовчій практиці та визнанням їх джерелами трудового права.

Чільне місце у системі джерел трудового права посідає Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. на п'ятій сесії Верховної Ради України другого скликання.

Конституція забезпечує не тільки захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, а й соціальну спрямованість економіки. У Основному Законі наведено такий перелік трудових прав: а) право вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, обирати рід занять та професію (ст.43); б) право на належні, безпечні та здорові умови праці(ст. 43); в) право на своєчасне одержання заробітної плати, не нижчої від визначеної законом (ст. 43); г) право на захист від безробіття; г) право на захист своїх прав через механізм індивідуальних та колективних трудових спорів із використанням встановлених законом способів їх вирішення, включаючи право на страйк (ст. 44; д) право на відпочинок (ст. 45) та ін.

Конституція України як закріплює право кожного на вільну працю, так і забороняє використання примусової праці (ст. 43). Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стани. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. У Конституції України відображено також право на соціальний захист (ст. 46), на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48) та ін.

Стаття 55 Конституції України закріплює, що кожен має право після використання усіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є наша держава.

Згідно зі ст. 92 Конституції України засади регулювання праці і зайнятості визначаються виключно законами України.

Міжнародно-правове регулювання праці перетворилось у важливий чинник, що характеризує соціальну дійсність сучасного світу.

Так, у статті 9 Основного Закону України проголошується, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства держави. Стаття 8 КЗпП України конкретизує це конституційне положення щодо національного трудового законодавства, а саме, закріплюється норма, згідно з якою, якщо міжнародним договором або угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить вітчизняне законодавство про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

За своєю природою міжнародні договори є неоднорідними: вони укладаються від імені уряду, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та державних органів.

Найпоширенішим видом закріплення міжнародно-правових норм є двосторонні угоди між державами. Наприклад, такими угодами є: Угода між Урядом України і Урядом Республіки Вірменія про трудову діяльність та соціальний захист громадян України і Республіки Вірменія, які працюють за межами своїх держав; Угода між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян; Угода між Урядом України та Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки та ін.

Велике значення мають багатосторонні договори України з іншими державами. Так, права в царині праці закріплено в міжнародних актах, серед яких можна вирізнити Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Європейську соціальну хартію. Наприклад, Загальна декларація прав людини закріплює наступні права: на працю (ч. 1 ст. 23); на рівну оплату за рівну працю (ч. 2 ст. 23); на справедливу і задовільну винагороду (ч. З ст. 23); на створення професійних спілок (ч. 4 ст. 23); на відпочинок (ст. 24); на достатній життєвий рівень (ч. 1 ст. 25); на особливе піклування і допомогу в разі материнства та дитинства (ч. 2 ст. 25). У ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права визначено, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Звернено увагу держав-учасниць Пакту на те, що вони повинні вживати заходів, метою яких є повне здійснення цього права і які включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Стаття 55 Статуту ООН наголошує на необхідності поваги до прав людини, а всі держави зобов'язані заохочувати загальну повагу та дотримання прав і свобод людини.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. передбачає створення та функціонування Європейського суду з прав людини.

Важливе місце серед міжнародних установ, що закріплюють і захищають трудові права людини, посідає Міжнародна організація праці (МОП). МОП – це спеціалізована міжнародна установа, заснована з метою міжнародного співробітництва для забезпечення тривалого миру та ліквідації соціальної несправедливості шляхом поліпшення умов праці.

Так, Україна ратифікувала конвенції МОП, що регулюють право на працю (№ 29 – про примусову або обов'язкову працю; № 47 – про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень; № 111 – про дискримінацію в галузі праці та занять; № 122 – про політику в галузі зайнятості; № 158 – про припинення трудових відносин за ініціативою підприємця), право на відпочинок (№ 52 – про щорічні оплачувані відпустки), право на захист від безробіття (№ 2 – про безробіття), право на справедливі та сприятливі умови праці (№ 45 – про застосування праці жінок на підземних роботах у будь-яких шахтах; № 60 – про вік дітей для прийняття на непромислові роботи; № 90 – про нічну працю підлітків у промисловості; № 95 – про охорону заробітної плати; № 100 – про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності; № 103 – про охорону материнства; № 138 – про мінімальний вік для прийняття на роботу), право об'єднуватися у професійні спілки, право на захист трудових прав (№ 87 – про свободу асоціації і захист права на організацію; № 98 – про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів; № 144 – про тристоронні консультації (міжнародні трудові норми); № 154 – про сприяння колективним переговорам).

Найвпливовішим європейським актом у сфері прав людини є Європейська соціальна хартія (переглянута) 1996 р., в якій відображено загалом 31 соціально-економічне право. Серед них такі права: на працю; на її справедливі умови; на її безпечні та здорові умови; на справедливу винагороду; на укладання колективних договорів; на захист дітей і підлітків; працюючих жінок – на охорону материнства; на професійну орієнтацію; на професійну підготовку; інвалідів – на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства; трудящих мігрантів і членів їх сімей – на захист і допомогу; на рівні можливості і рівне ставлення у вирішенні питань щодо працевлаштування і професії без дискримінації за ознакою статі; на інформацію і консультації; участь у визначенні і поліпшенні умов праці та виробничого середовищі ща; на захист у випадках звільнення; працівників – на захист їх прав у разі банкрутства роботодавця; на гідне ставлення на роботі; працівників із сімейними обов'язками – на рівні можливості і рівне ставлення до них; представників працівників – на захист на підприємстві і умови, які мають створюватися для них; на інформацію і консультації під час колективного звільнення; на захист від бідності і соціального відчуження.

На європейському рівні право на працю та інші трудові права відображені також у таких нормативно-правових актів, як: директивах Європейського парламенту та Ради – № 2003/88/ЄЕС від 4 листопада 2003 р. «Про деякі аспекти організації робочого часу»; № 2002/73/ЄЕС від 23 вересня 2002 р. «Про застосування принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях зайнятості, підвищення кваліфікації та просування по службі, а також умов праці»; № 89/391/ЄЕС від 12 червня 1989 р. «Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров'я працівників під час роботи»; № 89/654/ЄЕС від 30 листопада 1989 р. «Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров'я в робочих зонах»; № 75/117/ЄЕС від 10 лютого 1975 р. «Про наближення законів держав-членів щодо застосування принципу рівної оплати праці для чоловіків і жінок»; № 80/987/ЄЕС від 20 жовтня 1980 р. «Про захист працівників в разі неплатоспроможності їх роботодавця»; № 91/533/ЄЕС від 14 жовтня 1991 р. «Щодо зобов'язання роботодавця повідомляти працівників про умови, які застосовуються при укладенні угод працевлаштування або до трудових відносин» та ін.

Закони ухвалюються на основі Конституції і конституційних законів. Серед них - кодифіковані і поточні. Кодифіковані закони є звідними юридичними актами, що дають змогу комплексно регулювати певну сферу суспільного життя. Основним актом, що регламентує трудові відносини, є Кодекс законів про працю, прийнятий ще 10 грудня 1971 р. (набув чинності 1 червня 1972 р.). КЗпП складається з 28 глав, які нараховують 265 статей. Кодекс визначає правові засади і гарантії прав на працю. Стаття 4 КЗпП закріплює, що акти законодавства України можуть прийматися відповідно до цього Кодексу.

Чинний КЗпП України усе менше відповідає соціально-економічній ситуації в країні. Зростає небезпечний розрив між правовим регулюванням різних сфер соціально-економічної діяльності. Необхідне прийняття Трудового кодексу України, який має стати домінуючим законодавчим актом, що регулює трудові та інші пов'язані з ними відносини усіх фізичних осіб, які працюють за трудовим договором, забезпечення належного захисту прав та інтересів працівників у суспільному виробництві; стимулювання розвитку економіки для забезпечення реалізації зазначених норм.

Способи нормативно-правового регулювання суспільних відносин є підставою поділу законів на ті, де переважають норми матеріального або процесуального права.

Наприклад, у Законі України «Про оплату праці» переважають норми матеріального права, а у Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» – процесуальні.

Розрізняють систематизовані закони і закони з окремих питань.

До систематизованих віднесемо Закон України «Про об'єднання громадян», а до законів з окремих питань – «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

За колом осіб, які підпадають під дію правових приписів, розрізняють загальні закони, що стосуються усіх громадян (закони України «Про відпустки», «Про оплату праці» та ін.), і спеціальні закони, до яких належать закони «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» та ін.

Підзаконні акти — це збірне поняття, що охоплює найрізноманітніші правові приписи (від актів Президента України до актів локального (місцевого значення).

Укази Президента є джерелами трудового права. Вони видаються на виконання Конституції і законів України, є обов'язковими на всій території України.

Так, Указом Президента України від 6 квітня 2011 року введено в дію Положення про Міністерство соціальної політики України.

Особливе місце серед джерел трудового права належить постановам Верховної Ради України. Джерелом права є постанови парламенту, що мають нормативний характер. Наприклад, Положення про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України та Положення про помічника-консультанта народного депутата України затверджені постановами Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р., Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р.

Наступний підзаконний нормативно-правовий акт - постанови Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов'язкові до виконання акти – постанови і розпорядження. Акти Уряду нормативного характеру видаються у формі постанов, а акти з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань – у формі розпоряджень.

Так, для приклада можна привести постанову від 19 березня 1994 року № 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору», якою було затверджено Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті на роботу працівників.

Постановами КМУ затверджуються статути, положення, правила, інструкції та інші акти. Статут, положення – це звід правових норм, що визначає організацію і діяльність окремих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій загальнодержавного підпорядкування, їх службовців та інших осіб у певних сферах соціального економічної діяльності.

Наприклад, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р., Положення про дисципліну працівників гірничих підприємств, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р., Статут про дисципліну працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р.