Філософія епохи Просвітництва

Просвітництвопостало як ідейний рух ХVІІІ ст., що охопив передові країни Західної Європи – Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну, Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії, змушувало ідеологів буржуазії зайняти протилежні – матеріалістичні та атеїстичні – позиції.

Просвітництво за своєю суттю - оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі (його представники не передбачали, що прогрес принесе свої проблеми).

Спільні риси софістів Давньої Греції і просвітників:

- ідеологи демократії, які в боротьбі з аристократією піддавали критиці традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори;

- більше досягли в руйнуванні традицій ніж у творінні нового.

Відмінність софістів і просвітників:

- софісти за відсутності науки, релятивізували і суб’єктивізували розум;

- просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини: не відривали віри в розум, а створювали культ розуму.

Теоретичні передумови Просвітництва:

- філософія ХVІІ ст., (Р.Декарт з його настановою на розум і механістичним світоглядом; Дж.Локк з його орієнтацією на досвід, теорією природних прав людини);

- механіка І.Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції.

Найвідоміші французькі просвітники-філософи-деїсти: Франсуа Вольтер (1694-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Жан-Жак Руссо (1712-1778) і представники матеріалізму Дені Дідро (1713-1784), Жульєн Ламетрі (1709-1754), Клод Гельвецій (1715-1771), Поль Гольбах (1723-1789) та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Антоні Шефтсбері (1671-1713), Джон Колінз (1676-1729) та ін.

У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679-1759), Готгольд Лессінсг (1729-1781) та ін.

Просвітництво – ідеологія молодої буржуазії ХVІІІ ст., яка продовжувала гуманістичні традиції Відродження.

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття (розум сприймає буття в перспективі його перетворення, звідси - дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей; віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ). Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, просвітники інтерпретують розум швидше в дусі Дж.Локка (опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму).

У філософській літературі ХХ ст. не вщухають дискусії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично в усіх вимірах. Наука і техніка не тільки не розв’язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за драматизмом перевершують колишні.

Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механістичного робота-потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови суспільства на засадах розуму. Буржуазна демократія яка сформувалася на ідеалах Просвітництва, є далеко не земним раєм.

Але, ідеал Просвітництва, з усвідомленням його обмеженості, став основою сучасної цивілізації.

П.Гольбах, автор одного з найвидатніших творів матеріалізму “Системи природи”, стверджував, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною.

Вчинки людей не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на “природних законах” людей. Уже це свідчить, що просвітникам притаманний механічний натуралізм в розумінні світу. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з розуміння людини як природної істоти. Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Дж.Локком повторював К.Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Дж.Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів. Вчення про “природні права” людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській “Декларації прав…” (1776) і французькій “Декларації прав людини і громадянина” (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії національності, статі), народ проголошувався джерелом влади.

Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.

Услід за англійськими філософами французькі просвітники (Ж.-Ж.Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалась думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то і держава має певні обов’язки перед громадянами.

У боротьбі з Просвітництвом аристократія витворила свою світську ідеологію – романтизм.

Романтизм – філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччині на початку ХІХ ст. Романтики – Фрідріх Шлегель (1772-1829), Людвіг Новаліс (1772-1801).

Відмінні риси просвітників і романтиків:

Просвітники:

- виходили з розуму і науки;

- відправна точка – окрема людина (права людини), рухалися до соціального цілого;

- апелювали до природи;

- носії прогресивних ідей.

Романтики:

- виходили з віри та релігії;

- відправна точка – від цілого (душі народу) до людини;

- апелювали до історії, культури;

- носії консервативних ідей.