Етнополітичні конфлікти в сучасному світі
Учені поділяють конфлікти на політичні, економічні, соціальні та етнічні. Найбільш поширені і складні для розуміння та врегулювання - етнічні конфлікти.
|
Порівняльний аналіз еволюції конфліктів дав можливість виділити їх характерні риси:
-етнічність – одна з найбільш давніх форм соціальної організації суспільства, що з'явилася задовго до класів, станів, політичних спільнот, тому етнічні конфлікти – найдавніша форма соціальних конфліктів, що супроводжує всю історію людської цивілізації;
-надзвичайна емоційна насиченість етнічного конфлікту. Перебуваючи під владою етнічних почуттів, люди найчастіше діють у конфліктних ситуаціях усупереч здоровому глузду. Такими діями вони не тільки не поліпшують, а навіть багаторазово погіршують своє становище;
-практично неможливо знайти етнічний конфлікт у чистому вигляді. Нерідкі випадки, коли конфлікт, на ранніх етапах якого переважали економічні або інші суперечності, переростає в етнічний конфлікт - і навпаки;
-етнічні конфлікти мають реактивний характер. Спалахнувши серед незначної кількості учасників, у якомусь певному місці, такий конфлікт швидко поширюється на більшу кількість суб'єктів, може легко і швидко інтернаціоналізуватися, поширюючись на цілі регіони і континенти.
Виділяють наступні чинники виникнення етнічних конфліктів:
Етнополітичні:
· націоналізм як ідеологія;
· неоднаковий доступ етнонаціональних спільнот до влади;
· розподіл етнонаціональних спільнот на панівні і підлеглі, що призводять до обмеження прав етнічних меншин, до масових міграцій населення, до сегрегації і геноциду;
· недемократична етнонаціональна політика;
· політизація етнічності;
· складність і суперечливість національно-державного будівництва (особливо в посттоталітарних країнах).
Етнотериторіальні:
· неспівпадання етнічних і політичних кордонів (Африка, СРСР, колишня Югославія);
· невизначеність кордонів між окремими державами;
· розділення єдиного етносу державними кордонами;
· територіальні претензії одного етносу до іншого;
· спроба перерозподілу території, на якій проживає кілька етносів;
· спроби етнонаціональної спільноти відокремитися і створити власну державу.
Етнопсихологічні:
· розбіжність між національними сподіваннями й можливостями;
· ірраціональність групової поведінки етнонаціональних спільнот;
· переоцінка сторонами важливості певної етнополітичної проблеми.
Етнічні конфлікти не оминули країни Заходу, різко загострились в Азії, та досягли свого апогею на постсоціалістичному просторі. У наш час триває кілька десятків етнічних війн і серйозних етнічних конфліктів. Це, насамперед, Чечня в Росії, колишня Югославія (Боснія і Герцеговина, Косово), Канада (франкомовна провінція Квебек), Північна Ірландія, Іспанія (баски), Індія (Пенджаб, Джамму, Кашмір), курдська проблема (Іран, Ірак, Туреччина), Нагірний Карабах (Вірменія-Азербайджан), Грузія-Абхазія, Молдова (Наддністрянщина), Естонія, Латвія (російськомовне населення) тощо.
Етнічний конфлікт у своєму розвитку проходить чотири стадії: а) визрівання; б) зародження; в) ескалація; г) згасання.
Щоб не довести етнічний конфлікт до ескалації, до етнічної війни, необхідно в ідеалі на першій стадії – визрівання, чи, у крайньому випадку, на другій стадії – зародження, прикласти максимум зусиль для превентивних заходів, для початку переговорного процесу. Тим більше, що етнічним конфліктам властива така важлива риса як керованість.Можна пом'якшити чи, навпаки, спровокувати етнічний конфлікт, використовуючи різні методи.
Етнічні конфлікти в житті будь-якого суспільства та у світі в цілому відіграють дуже складну й суперечливу роль, демонструючи як позитивні, так і негативні сторони.
Позитивні риси:
· сприяють посиленню внутрішньогрупової солідарності, мобілізації і політизації етнічності;
· сприяють відродженню етнічної і національної самосвідомості членів етнонаціональної спільноти;
· дають поштовх до удосконалення етнонаціональної політики;
· дають можливість виявити протиріччя в етнополітичній сфері, а також почати пошук ефективних шляхів і засобів подолання цих суперечностей;
· сприяють зародженню нових форм взаємин між етнонаціональними спільнотами.
Негативні сторони:
· дають могутній поштовх для прояву шовінізму, сегрегації, геноциду;
· за певних обставин сприяють нагнітанню ескалації, що може в кінцевому підсумку привести до етнічної війни;
· етнічна війна, у свою чергу, призводить до численних жертв, руйнувань, гуманітарних катастроф тощо.
Особливо небезпечного забарвлення набувають етнічні конфлікти, коли на них нашаровується релігійний розбрат. Етнополітичні конфлікти такого типу важко врегулювати та практично неможливо вирішити (Чечня, Індія, Близький Схід, колишня Югославія).
6.4 Генеза етнонаціональних спільнот в Україні. Українська діаспора як об'єкт етнополітичного дослідження.
Розвиток етнонаціональних спільнот в етнонаціональному середовищі має характерні спільні закономірності. Але в кожному конкретному випадку варто враховувати умови й історію формування цих спільнот в тій чи іншій країні. Це допоможе краще зрозуміти конкретні проблеми, що виникають як усередині таких спільнот, так і в їхніх відносинах з етнічною більшістю в країні, де вони проживають. Це особливо актуально для України, де етнонаціональні спільноти формувалися в умовах, коли етнічна більшість, тобто українці, змушена була вести боротьбу за збереження національної самобутності.
Причини заселення етнічної території українців іншими етносами:
· завоювання частини земель іншими державами;
· розпад поліетнічних держав:
· вимушена й добровільна еміграція з метою освоєння вільних земель;
· трудова мобілізація з усього Радянського Союзу на ударні будівництва.
Україна є мононаціональною та поліетнічною державою. Корінна нація – українці - є найчисельнішою у державі. За переписом населення в Україні у 2001 р. українців нараховувалося 37,5 млн., або 77, 8% усього населення.Окрім цьогоУкраїна – батьківщина для представників більше 100 етносів, національних меншин. Другим за чисельністю етносом в Україні є росіяни – 8,3 млн.(17,3%). Відповідно до останнього перепису, чисельність майже усіх великих етносів (виняток – українці, вірмени та особливо кримські татари), що проживають в Україні зменшилася. Поряд з тим, що 37,5 млн. українців проживає в Україні, майже 14 млн. українців мешкають за межами своєї етнічної Батьківщини і більшість з них – у складі діаспор у різних країнах світу.
Поняття «діаспора» має грецьке походження (diacpora) і означає розсіювання, перебування певної частини етносу поза країною його походження.
|
В історії поява діаспор пов'язана з подіями УІ ст. до Р.Х., коли вавілонський правитель Навуходоносор ІІ після завоювання Палестини примусово переселив євреїв у Вавілонію. Це поняття, вжите щодо конкретного народу, надалі, у процесі історичного розвитку людства, стало застосовуватися до всіх етнічних груп, що, за тих чи інших причин були відірвані від свого етносу і продовжували не просто жити, але й зберігатися як особлива етнічна спільнота.
Найбільш численними, динамічними й організованими є українські діаспори в США і Канаді. Невелика за чисельністю, але схожа за організованістю і внутрішньою динамікою, українська громада в Австралії також належить до цієї категорії. Досить великі українські діаспори – у Бразилії і в Аргентині. У Західній Європі – Великобританії, Франції і Німеччині, відносно нечисленні українські діаспори, кожна з який має свої специфічні проблеми. Завдяки своєму становищі в Європі й територіальній близькості до України, їхня роль, особливо в Німеччині, зростає, що для України є вкрай важливим.
Упродовж всього часу свого існування українська діаспора в США і Канаді боролася за свої права і свободи, проти дискримінації, за визнання рівноправності українського етносу і можливість розвитку, збереження звичаїв, традицій, культури рідної землі. Головне гасло, головна мета української діаспори:
«інтеграція, а не асиміляція!»
У державах, утворених на пострадянському просторі, українська діаспора тільки почала формуватися. Найбільша кількість українців в Росії, а у відсотковому відношенні до всього населення – у Молдові, у цій державі більшість з них (61,6%) вважають рідною українську мову.
У будь-якій поліетнічній державі, у тому числі і в Україні, постає потреба в науковому, зваженому, з урахуванням своєї специфіки, продуманому регулюванні етнонаціональних процесів. Головним механізмом цього регулювання є етнополітика, покликана пояснити роль етнічності як політичного фактора у взаєминах між етнонаціональними державами і спільнотами, що проживають на їхній території; між різними етнонаціональними спільнотами всередині України.
|
Етнополітика держави буде успішною та ефективною, якщо в ході її розробки і здійснення дотримуватися таких принципів:
· гармонійного поєднання норм, принципів і стандартів міжнародного права, враховуючи при цьому національні особливості України;
· здійснення широкого національного самовизначення;
· досягнення не лише юридичної, але й фактичної рівності для всіх етнонаціональних спільнот;
· пріоритет прав особистості над правами будь-яких етнонаціональних спільнот;
· формування на принципах демократизму, національної єдності і взаємної довіри між етнонаціональними спільнотами, толерантності в етнонаціональних відносинах, поваги до традицій, звичаїв і віросповідання.
Сучасна концепція національної політики в Україні формується й розвивається, звільняючись від ідеологічних схем, переборюючи звичні канони, стаючи більш дієвою, реальною і прагматичною. Вона спирається на два основні положення:
1. гарантованість з боку держави рівних прав у всіх сферах життя для всіх етнонаціональних спільнот, що проживають на території України;
2. права людини як особистості будуть гармонійно забезпечені за умови одночасного дотримання її національних прав.
Держава повинна стати при цьому гарантом відродження й розвитку всіх етнонаціональних спільнот України та спрямувати свою етнополітику на розв’язання таких завдань:
· гармонізації міжетнонаціональних відносин, досягнення миру, утвердження у відносинах між етнонаціональними спільнотами поваги до традицій, звичаїв і віросповідання всіх етносів;
· формування єдиної політичної нації, щоб всі жителі України ототожнювали себе як українці – громадяни української держави;
· правового забезпечення для всіх громадян України рівних можливостей в управлінні державними та громадськими справами, укріплення гарантій, які б виключили прояви шовінізму, дискримінації громадян за етнічними, релігійними чи мовними ознаками;
· відродження етнічної та культурної самобутності етнічних українців, збереження та розвиток української мови, культури;
· розширення та поглиблення контактів з 14 мільйонами своїх співвітчизників, що проживають за межами України;
· створення необхідних умов для розвитку національних меншин, захист їх культурної, етнічної, релігійної та мовної самобутності;
· необхідність врахування специфіки різних регіонів (особливо Криму, Донбасу), що склалася з історичних, культурних, економічних, географічних та інших причин;
· ефективного запобігання політизації етно-національних проблем, національному екстремізму та політичному сепаратизму;
· розробку ефективних шляхів та методів вирішення етнічних конфліктів, їх прогнозування й попередження.
Правове розв’язання цих важливих проблем, безперечно, повинно спиратися на Конституцію. Норми, що містяться в статтях 10, 11, 12, регламентують основи етнонаціонального розвитку й етнонаціональних відносин в Україні. Конституція України покладає на державу обов'язок сприяти меншинам у їхніх культурних прагненнях, формувати у громадян почуття взаєморозуміння, миру, злагоди.
Таким чином, у незалежній Україні відбувається процес становлення нової концепції етнополітики на основі принципів рівності, національної єдності і взаємної довіри між різними етносами, що проживають в Україні. Майбутнє української етнополітики значною мірою залежить від гнучкості її механізмів, чутливості реагування на зміни, що відбуваються в суспільстві.
Тема 7. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
Дата добавления: 2016-10-17; просмотров: 1072;