Поняття і види доказів

Для правильного вирішення господарської справи, прийняття законного та обґрунтованого рішення господарський суд повинен установити дійсні взаємовідносини сторін із цього конкретного спору, перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд має з’ясувати, чи було насправді порушення прав та інтересів позивача, чи існує справді обов’язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що стосуються цього спору, можуть бути з’ясовані господарським судом шляхом вивчення доказів, які містять інформацію щодо відповідних фактів.

Відповідно до ст. 32 ГПК Українидоказами у справіє будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

У юридичній літературі пропонуються різні тлумачення терміна "фактичні дані". За загальним уявленням фактичні дані – це інформація про факти, а не власне самі факти. Очевидно, застосовуючи цей термін, законодавець мав на увазі не факти і не будь-яку інформацію, а інформацію, що відповідає об’єктивній дійсності, фактичним обставинам справи, тобто об’єктивну, достовірну інформацію відповідно до фактів. Тому можна припустити, що фактичні дані є не що інше, як об’єктивна, достовірна інформація.

На думку Ю. К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказами, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказування з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів[29].

Співвідношення понять "фактичні дані", "джерела фактичних даних" потребують з’ясування. Визначаючи докази як відомості про факти, які отримані з належних джерел, Л. М. Корнєєва зазначає, що вони є тісно пов’язаними, але не створюють єдності[30].

На думку В. Я. Дорохова, фактичні дані та їх джерела, взяті окремо, не створюють судових доказів; перетворення інформації в самостійну субстанцію є не що інше, як ідеалізм, а зведення її до матеріальної форми (тобто визначення доказів як самих джерел відомостей про факти) є наївний матеріалізм; фактичні дані та їх джерела об’єднані в єдиному понятті доказу як двох його необхідних елементів: докази становлять неподільну єдність фактичних даних (зміст) та їх процесуальних джерел (форми)[31]. Безумовно, інформація не може існувати ні без джерел, ні без їх носія. Але в цьому разі виникає питання: з джерелом чи з носієм інформації складають єдність "фактичні дані" у визначенні поняття "доказ"?

К. І. Комісаров визначає судові докази як отримані в процесуальному порядку та за допомогою передбачених законом засобів про факти або власне самі факти, на підставі яких суд встановлює обставини, що необхідні для правильного вирішення справи[32].

Уявляється, що автор аргументує свою точку зору, виходячи з того, що пізнання фактів відбувається шляхом їх відображення у свідомості людей. Відповідно фактичні дані охоплюють відомості про факти, але, крім цих відомостей, у поняття доказів повинні входити й самі факти.

Для визначення поняття судових доказів необхідним є виявлення й урахування ознак, притаманних їм. З цього питання в юридичній літературі висловлюються різні точки зору

(М. К. Треушніков, П. П. Гурєєв, Ю. К. Осипов, С. В. Васильєв та ін.).

На думку С. В. Васильєва, з якою погоджуємося і ми, судовим доказам властиві такі ознаки:

1) судові докази – це відомості про факти;

2) судові докази – це відомості про факти, що належать встановленню при вирішенні конкретної справи;

3) судові докази – це відомості про факти, отримані за допомогою передбачених законом засобів доказування;

4) судові докази – це відомості про факти, отримані у встановленому законом порядку[33].

На підставі викладеного судові докази можна визначити як відомості про факти, які належить встановити для вирішення конкретної справи, які отримано в порядку, визначеному господарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази – це поняття, яке охоплює два взаємопов’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальну форму, за допомогою якої отримують фактичні дані.

З наведеного визначення випливає, що господарський суд, розглядаючи справу, повинен оцінити достовірність поданих даних, оскільки лише на їх підставі може бути прийняте правильне рішення. Використання ж недостовірних даних як доказів тягне за собою винесення помилкового рішення. Засобами доказування господарське процесуальне законодавство визнає: письмові і речові докази, висновки судових експертів; пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі (ч. 2 ст. 32 ГПК України). Наприклад, для перевірки претензії за поставку продукції з нестачею юридична служба підприємства має провести належну підготовчу роботу, а саме: збір доказів, які обґрунтовують пред’явлення претензії. Такими доказами можуть бути:

- акт про нестачу, складений відповідно до Інструкції П-6 "Про приймання продукції виробничо-технічного призначення й товарів народного

споживання за кількістю";

- комерційний акт, а в разі відмови про його складання – письмові докази оскарження відмови;

- транспортний документ;

- специфікація;

- документ про сплату вартості вантажу;

- розрахунок суми нестачі продукції (товару);

- пломби, якщо транспортні засоби були опломбовані;

- документ про виклик представника постачальника (виробника), якщо його виклик передбачений нормативними актами чи договором;

- документи, які підтверджують повноваження осіб, що брали участь у прийманні продукції (товарів);

- інші документи, які підтверджують часткову витрату, нестачу, пошкодження вантажу.

Для якісного та швидкого збирання зазначених та інших доказів юридична служба повинна залучати до цієї роботи структурні підрозділи, перелік яких наведений у додатку.

Письмові докази подаються в оригіналі або належним чином засвідченій копії. Ця вимога стосується також копій, виготовлених за допомогою копіювальних апаратів. Копії можуть засвідчуватися нотаріусом, але в господарській судовій практиці, як правило, копії документів та інших письмових доказів засвідчуються компетентними посадовими особами чи громадянами-підприємцями, підписи яких скріплюються печаткою. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа (наприклад, статуту підприємства, книги реєстрації комерційних операцій тощо), подається засвідчений витяг із нього.

У судовій практиці виникло питання щодо можливості використання як доказів документів, підготовлених за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Як роз’яснив Вищий арбітражний суд України, якщо документи, які мають значення для правильного вирішення спору, і підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то такі документи повинні прийматися арбітражним судом як письмові докази, досліджуватися та оцінюватися за загальними правилами ГПК України[34].

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду (наприклад, якщо подані копії документів викликають сумніви в суду). Так, відповідно до ст. 130 Статуту залізниць України, наприклад, вантажна, багажна і вантажобагажна квитанції та комерційний акт подаються лише в оригіналі. Від письмових доказів слід відрізняти письмові пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі. Під іншими особами мають на увазі прокурора, представника третіх осіб, а також посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для надання пояснень, що виникають під час розгляду справи.

Відмінність цих засобів доказування від письмових доказів полягає в тому, що письмові пояснення є формою викладення так званих особистих доказів, джерелом яких є фізичні особи. Згідно зі ст. 37 ГПК України речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Такими властивостями можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місцезнаходження та інші ознаки предмета.

У господарській судовій практиці речові докази використовуються досить рідко, оскільки необхідні для з’ясування обставини справи дані, як правило, фіксуються у відповідних документах. Наприклад, для того щоб довести факт поставки продукції неналежної якості, немає потреби надавати суду для дослідження саму продукцію. Доказом у цьому випадку може бути належним чином складений акт приймання продукції за якістю або висновок експертизи[35].

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств документи і матеріали, необхідні для вирішення справи. У тих випадках, коли подання доказів ускладнюється, господарський суд може провести огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження. За результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Цей протокол додається до матеріалів справи (ст. 39 ГПК України).

Стаття 40 ГПК України регулює питання, пов’язані з поверненням письмових і речових доказів. Якщо в підприємств та організацій, що подали до господарського суду оригінали письмових доказів, виникла потреба отримати їх назад, вони можуть звернутися до господарського суду з відповідним клопотанням. У такому разі оригінали повертаються після вирішення господарського спору за умови подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються тим підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.