Чому ці структури назвали бакмінстерфулеренами (фулеренами)? 8 страница

Для з'ясування причин, що проявляють вплив на морфологічні характеристики часток срібла, були проведені експерименти по відновленню розчином бензилового спирту фізичної суміші, що складається з 95 мол. % стеарату срібла й 5 мол. % стеарату вісмуту. Виявлено, що відновлення такої композиції, як і при відновленні хімічно приготовлених композицій (срібло-вісмут) стеарат, призводили до утворення дрібних часток срібла, агрегованих у сфероліти. Таким чином подібність морфологічних характеристик срібних часток, що утворюються при відновленні хімічно синтезованих змішаних стеаратів срібла й вісмуту й фізичної суміші даних стеаратів, свідчить про протікання процесу відновлення бензиловим спиртом у рідкій фазі. Комбінації наночастинок вісмуту і срібла володіють дуже вираженими знезаражуючими властивостями (Бохонов Б.Б. и соавт., 2007).

Застосування вісмуту в медичній практиці.Ще у кінці ХІХ століття деякі сполуки вісмуту почали застосовуватись як протимікробні і підсушуючі зовнішні засоби, зокрема, для зовнішнього лікування шкірних проявів сифілісу та ряду інших неспецифічних шкірних запальних процесів.

Препарати вісмуту випускаються в порошках, мазях, пастах і таблетках. Зовнішньо застосовують препарати вісмуту у вигляді присипок і мазей (ксероформ, дерматол) при дерматитах, екземі, поверхневих піодерміях, трофічних виразках. Для внутрішньом’язових ін'єкцій використовувались суспензії деяких сполук вісмуту у рослинній олії (бісмоверол, бійохінол, пентабісмол) для лікування сифілісу (Машковский М.Д., 2000).

Комбіновані препарати, до складу яких входити нітрат вісмуту основний (вікалін, вікаїр), виявляють в'яжучу, помірну послаблюючу дію, а також знижують кислотність. Нітрат вісмуту основний застосовують усередину при запальних захворюваннях кишечнику (коліти, ентерити), виразкової хвороби шлунку й дванадцятипалої кишки; діареї різного генезу (Маяковський).

Застосування вісмуту в лікуванні захворювань шлунково-кишкового тракту.Інфекція шлунка людини, яка спричиняється патогенними грамнегативними бактеріями Helicobacter pylori, є провідним чинником розвитку хронічно-активного гастриту типу В, а також суттєвим чинником розвитку раку шлунку. Патофізіологічні механізми, завдяки яким H. рylori викликає захворювання шлунка, ще остаточно не з’ясовані. Разом з тим, на теперішній час доведено, що цей мікроорганізм продукує потенційно токсичних ферментів і хімічних речовин (уреаза, аміак, вакуолізуючий цитотоксин). Довготривала персистенція H. рylori викликає ушкодження та руйнування слизової оболонки шлунка. На сучасному етапі, при розробці тактики терапевтичної ерадикації H. рylori спеціалісти-гастроентерологи дотримуються рекомендацій Європейського гастроентерологічного клубу та Маастріхського консенсусу експертів-гастоентерологів (Передерий В.Г. и соавт., 2003).

Для ерадикації бактерій H. рylori індивідуалізовано призначається одна з декількох запропонованих трикомпонентних схем лікування, зокрема з залученням препаратів нітроімідазолового ряду та без їх застосування. Критерієм вибору однієї з відповідних схем є анамнестичні дані. Зокрема, якщо хворий вказував, що у минулому він застосовував антибактеріальні препарати нітроімідазолового ряду (метронідазол, тінідазол) за іншими показаннями (наприклад для лікування урогенітального трихомоніазу), для ерадикації H. рylori призначається схема без залучення нітроімідазолів. Це обґрунтовується можливістю резистентності бактерій H. рylori до препаратів нітроімідазолового ряду. Відповідна схема лікування передбачає призначення хворим препарату омепразол та двох антибіотиків, зокрема кларитроміцин та амоксициклін впродовж 7 днів. У хворих, які в минулому не застосовували препарати нітроімідазолового ряду, трикомпонентна схема ерадикації H. рylori передбачає призначення препарату омепразол, антибіотика кларитроміцину та метронідазолу впродовж 7 днів.

Разом з тим, відповідні трикомпонентні схеми ерадикації H. рylori мають ряд недоліків. Три різні речовини, які повинні діяти спільно, через різні дифузні властивості нерівномірно досягають ураженого H. рylori вогнища запалення. Крім того, досягнення антибактеріальної ефективності щодо H. рylori потребує достатньо високих добових і курсових доз цих препаратів, що може супроводжуватись тяжкими побічними ефектами.

Потрібно відзначити, що проблема терапевтичної ерадикації бактерій H. рylori є актуальною не тільки для лікарів-гастроентерологів, а і для лікарів суміжних спеціальностей, зокрема дерматовенерологів. Це обумовлюється доведеним впливом наявності у шлунку інфекції H. рylori на характер та тяжкість клінічного перебігу ряду хронічних дерматозів, зокрема розацеа, псоріаз, алергодерматози та інші (Bonamigo R.R. et al., 2000; Rebora A. et al., 2000).

Згідно з літературними повідомленнями гастроентерологів вказується, що відповідні схеми трикомпонентної терапії спрямовані на ерадикацію H. рylori, мають ряд недоліків, що потребує розробки нових терапевтичних схем, зокрема шляхом уведення двох або навіть тільки одного лікарського засобу (Передерий В.Г., 2003).

При пероральному призначенні лікарських засобів, які вміщують солі вісмуту, зокрема у вигляді суспензій, гелів, таблеток, на поверхні слизових оболонок шлунково-кишкового тракту утворюється захисна плівка-хелатні з’єднання з білковим субстратом. Ця плівка сприяє загоєнню пептичних виразок та зменшенню місцевого запального процесу. Препарати вісмуту володіють антибактеріальною дією, зокрема пригнічують ріст бактерій H. рylori. Крім того, солям вісмуту властива взаємодія з антибіотиками, що відбувається в температурному режимі від 20⁰ С до 80⁰ С. Визначення дози солей вісмуту для перорального застосування потребує індивідуалізованого підходу у кожному конкретному клінічному випадку. Це залежить від препарату, що вміщує солі вісмуту, ефективності та тривалості дії відповідних сполук, а також від мети призначення (лікування, профілактика) (Megraud F., 2004).

Основні історичні етапи наукового підходу до лікування сифілітичної інфекції.Сифіліс – хронічне інфекційне захворювання людини, що передається переважно статевим шляхом і вражає практично всі органи і системи організму. Збудник сифілісу відкритий 3 березня 1905 року, коли австрійські вчені, зокрема протозоолог Ф.Шаудін ( Fr. Shaudin) та венеролог Е.Хофман (Erich Hoffmann) зробили повідомлення про виявлення трепонеми, яку вони назвали блідою спірохетою. Невдовзі бліда спірохета була визнана медичною спільнотою як справжній збудник сифілісу (Заболотный Д.К., 1907; Григорьев П.С., 1934).

Бліда спірохета є вельми незвичайною бактерією за своєю структурою, фізіологією та характером взаємодії з організмом хазяїна. У темному полі зору мікроскопа вона має вигляд тонкої спіралеподібної нитки з рівномірними завитками, яких може бути від 8 до 14. Бліда спірохета надзвичайно рухлива, вона виконує планомірні поступальні, коливальні, маятникоподібні та інші види рухів. Розмножується бліда спірохета поперечним поділом. Разом з тим, до теперішнього часу дискутується питання щодо можливості існування інших циклів її розмноження, в тому числі статевого. Бліда спірохета є тканинним паразитом, без організму людини вона швидко гине. Малостійка до висихання і високої температури (при 65⁰ С гине через 5 хвилин). Бліда спірохета належить не до облігатних анаеробів, а до мікроаерофільних бактерій, яка потребує кисню та метаболізму, але одночасно є високочутливою до його токсичного ефекту та використовує антиоксидантні системи хазяїна для захисту від оксидних радикалів. За несприятливих умов в організмі людини може трансформуватись у пристосувальні форми (цисти, L-форми), з можливою подальшою реверсією у звичайну спіралеподібну форму. Бліда спірохета ще приховує багато своїх властивостей, що обумовлено складністю виділення її культури, а також тим, що культуральні спірохети у значній мірі втрачають свою морфологію і вірулентність (Милич М.В., 1987).

Якщо прослідкувати історію протисифілітичного лікування, то не можливо не признати, що арсенал лікарських засобів та препаратів, які пропонувались для терапії сифілісу, був досить чисельний і різноманітний. На жаль, цей лікарський арсенал у більшості не задовольняв вимог лікарів, внаслідок чого протягом століть історії вивчення сифілісу він характеризувався перманентною динамічністю. Ці лікарські препарати, залежно від результатів клінічної апробації, або залишались у ряді протисифілітичних засобів, або входили у небуття.

Згідно з чисельними вітчизняними і зарубіжними медичними історичними хроніками медичної спрямованості, одними з найдавніших проти сифілітичних лікарських препаратів були препарати ртуті (Груздев Г.Ф., 1946; Скороходов Л.Я., 1926; Фракасторо Д., 1956).

Втирання ртутної мазі при сифілісі було найбільш поширеним методом лікування, який застосовувався у Європі з ХУ століття. Застосування препаратів ртуті внутрішньо при лікуванні хворих на сифіліс було вперше застосовано у Росії. При цьому кожний лікар емпірично, згідно з власним клінічним досвідом, застосовував різні дози ртуті, що нерідко призводило до ускладнень, в тому числі зі смертельним наслідком (Скороходов Л.Я., 1926).

У 1894 році засновник Української (київської) наукової школи дерматовенерологів професор М.І. Стуковенков вперше в світі науково обґрунтував методи лікування сифілісу ртутними препаратами та чітко визначив їх терапевтичні добові дози шляхом запропонованої білкової методики виявлення ртуті у біологічних рідинах. Це дозволило суттєво знизити кількість ускладнень при застосуванні препаратів ртуті. Запропонована професором М.І. Стуковенковим методика широко застосовувалась лікарями в Росії і Європі протягом декількох десятиліть (Григорьев П.С., 1934; Аствацатуров К.С., 1971).

У 1962 році препарати ртуті були вилучені з арсеналу рекомендованих протисифілітичних засобів як менш ефективні в порівнянні з більш новітніми препаратами, але свою історичну роль ці медикаменти виконали (Милич М.В., 1987).

Кардинально новий підхід до питання лікування сифілісу розпочався з 1909 року, коли німецький лікар і дослідник П. Ерліх (P. Ehrich) запропонував препарат трьохвалентного миш’яку-сальварсан. У 1912 році був синтезований більш досконалий препарат миш’яку – неосальварсан. Із уведенням в сифілідологічну практику цих препаратів миш’яку у лікарів з’явилась надія, щодо можливості повного виліковування сифілісу. Разом з тим, ідея П. Ерліха, яка ґрунтувалась на принципі виліковування сифілісу шляхом однієї внутрішньовенної ін’єкції неосальварсану (therapia sterillisans magna) була відхилена результатами численних клінічних спостережень. З’явились літературні повідомлення, у яких вказувалось на рецидиви сифілісу, а також про різні ускладнення та летальні випадки при застосуванні сальварсану. Разом з тим, враховуючи достатньо високу терапевтичну дію неосальварсану, цей препарат був залучений у сифілідологічну практику на декілька десятиліть (Аствацатуров К.С., 1971).

У 20-х роках ХХ століття було синтезовано ряд інших препаратів миш’яку, зокрема міосальварсан (для внутрішньом’язевого і підшкірного уведення), а також препарати стоварсол та осарсол (для перорального застосування). Разом з тим, терапевтичний ефект цих препаратів при лікуванні сифілісу був суттєво нижчим у порівнянні з неосальварсаном (Григорьев П.С., 1934).

У 1884 році петербурзький професор О.В. Петерсен опублікував повідомлення (газета «Врач», 1884 г., №16) про встановлену добру терапевтичну дію присипок з азотнокислого закису вісмуту у лікуванні вторинних сифілісів. Уведення вісмуту у сифілідологічну практику розпочалося тільки з 1921 року, після публікацій К. Левадіті (K. Levaditi) та Р. Сазерак (R. Sazerak), які вказували на високу терапевтичну дію вісмутових з’єднань в лікуванні сифілісу. У наступні десятиліття препарати вісмуту отримали широке визнання як ефективні протисифілітичні засоби. Серед протисифілітичних препаратів вісмуту найбільш широко застосовувались бійохінон, бісмоверол, пентабісмол.

Бійохінол – яскраво-червоного кольору суспензія, складовими якої є 8% йод-вісмут-хініну у нейтральній персиковій олії. Вміщує 25% вісмуту, 56% йоду і 19% хініну. Перед застосуванням препарат потребує підігрівання на теплій воді, а також ретельно збовтується до отримання рівномірної суспензії. Уводиться внутрішньом’язево двохмоментним способом у верхньозовнішній квадрант стегна у дозі 2-3 мл з розрахунку 1 мл на добу, на курс лікування 40-50 мл (08-1,0г) металевого вісмуту (Машковский М.Д., 2000).

Бісмоверол – суспензія білого кольору, яка вміщує 7,5% вісмутової солі моновісмутвинної кислоти у нейтральній персиковій або мигдальній олії. Перед застосуванням препарат підігрівають на теплій воді та збовтують. Уводять внутрішньом’язево по 1,5 мл 2 рази на тиждень, на курс лікування 16-20 мл (Машковский М.Д., 2000).

Пентабісмол – водорозчинний препарат вісмуту, вміщує 47,9% вісмуту у комплексі з карбоновокислими лугами. Уводять внутрішньом’язево по 2 мл через день, на курс 40-50 мл (1 мл вміщує 0,01 г металевого вісмуту). Потрібно відзначити, що препарат пентабісмол був синтезований в Україні у 1949 році завідувачем кафедри фармацевтичної хімії Львівського медичного інституту професором М.Н. Туркевичем і вперше уведений у сифілідологічну практику Г.С.Брансдорфом (м.Львів) (Туркевич Н.М., 1949; 1963; Брансдорф Г.С., 1957; Маслов П.Е. и соавт., 1957). Серійний випуск препарату пентабісмол здійснювався з 1960 року по 1988 рік на Львівському фармацевтичному заводі.

Досить широко з 30 років ХХ століття в терапії сифілісу застосовувались також препарати йоду (йодистий калій, йодистий натрій, настоянка йоду, розчин Люголя). Пероральне застосування препаратів йоду проводилось переважно при пізніх стадіях сифілісу, а також для пробного лікування, з діагностичною метою для диференціювання сифілітичних запальних процесів у вісцеральних органах від неспецифічних (Аствацатуров К.С., 1971; Григорьев П.С., 1934).

Таким чином важливі відкриття в лікуванні сифілісу на початку ХХ століття дозволили розробити достатньо ефективну методику проти сифілітичної терапії. Зокрема, була запропонована методика лікування шляхом застосування ряду послідовних комбінованих курсів ( залежно від стадії і форми перебігу інфекції), які передбачали призначення препаратів миш’яку і солей тяжких металів (вісмут, ртуть, йод) (Григорьев П.С., 1934; Аствацатуров К.С., 1971).

Відлік нової ери в лікуванні сифілісу розпочався з 50-х років ХХ століття після запровадження в медичну практику антибіотика пеніциліну. Уже перші результати застосування пеніциліну в лікуванні сифілісу показали, що цей антибіотик є потужним протисифілітичним препаратом, який перевищує за терапевтичною і трепонемоцидною дією всі відомі до того часу лікувальні засоби. До 60-х років ХХ століття методика лікування сифілісу передбачала проведення хронічно-переміжної схеми (комбіноване призначення антибіотиків пеніцилінового ряду і препаратів вісмуту) (Аствацатуров К.С., 1971).

У подальшому препарати солей вісмуту поступово були виключені зі схем лікування сифілісу. Було запроваджено непереривну (перманентну) схему лікування сифілісу препаратами групи пеніциліну без застосування препаратів вісмуту. Разом з тим, невдовзі після введення в практику відповідної перманентної схеми ряд провідних науковців-дерматовенерологів, в тому числі вітчизняних, застерігали щодо можливості невдач при лікуванні сифілісу тільки пеніциліновими препаратами. Зокрема, при перманентній схемі лікуванні сифілісу рекомендувалась одночасно вводити антибіотик і препарати вісмуту. При дослідженні ефективності лікування сифілісу антибіотиками одночасно з препаратами вісмуту було встановлено, що проведення відповідної схеми терапії не впливало на рівень концентрації пеніциліну у сироватці крові, а регрес сифілісів відбувався більш прискорено у порівнянні з іншими схемами лікування. Крім цього, при одночасному лікуванні хворих на сифіліс пеніциліном і препаратами вісмуту було встановлено більш прискорену негативацію серологічних реакцій (Потоцкий И.И., Богданович С.Н., 1968).

На сучасному етапі основними лікарськими препаратами, які застосовуються для етіотропного лікування сифілісу є пеніцилін та його дюрантні препарати (Мавров И.И., 2002). В Україні застосовуються наступні препарати біосинтетичного пеніциліна: бензилпеніциліна натрієва сіль, бензилпеніциліна новокаїнова сіль; препарати бензатинбензил пеніциліна (біцилін-1, екстенцилін, ретарпен); комбіновані препарати пеніциліна (біцилін-3, біцилін-5). На тлі пеніциліну в лікуванні сифілісу можуть також застосовуватись інші антибіотики: тетрацикліни, макроліди, цефалоспоріни, але по відношенню до етіотропної терапії цієї інфекції вони є препаратами резерву (клінічні протоколи надання медичної допомоги хворим на дерматовенерологічні захворювання. Наказ МОЗ України №312 від 08.05.2009 р.). Це пояснюється тим, що пеніцилін до теперішнього часу є найбільш потужним протисифілітичним засобом. За силою та швидкістю дії на збудника сифілісу пеніцилін перевищує усі інші протисифілітичні засоби.

Разом з тим, великі надії, які покладали на пеніцилін дерматовенерологи, здійснилися не повністю. Клінічний досвід вказує на необхідність підвищення разових та курсових доз пеніциліну, що є свідченням поступового зростання резистентності блідої спірохети до дії цього препарату. Зокрема, якщо у схемах лікування сифілісу 50-х років ХХ століття при всіх формах інфекції рекомендувалось вводити внутрішньом’язево по 50 тис. OД кожні 3 години, то на теперішній час разова доза пеніциліну сягає 1 млн.ОД, а початкові курсові дози (2-5 млн. ОД) за відповідний термін зросли до 60 млн.ОД і більше.

Крім регресу клінічних проявів сифілітичної інфекції основним критерієм ефективності етіотропної терапії є показники серологічних реакцій-зв’язування комплемента (РЗК) і мікропреципітації (РМ). Під впливом етіотропної (специфічної) терапії відбувається ерадикація блідих спірохет з організму хворого, що відповідно призводить до клінічного одужання та негативації антитільної відповіді, тобто комплексу серологічних реакцій. Разом з тим, як вказує клінічний досвід, у частини хворих після лікування сифілісу не відбувається повної негативації серологічних реакцій. Згідно даних різних авторів чисельність відповідних хворих після лікування водорозчинним пеніциліном становить від 2 до 10% (Милич М.В., 1987; Аковбян В.А., 2005).

Чому у частини хворих на сифіліс після проведеного повноцінного специфічного лікування не наступає повної негативації реакції зв’язування комплемента? Наскільки великою є вірогідність рецидиву інфекції і чи є потреба в проведенні додаткового лікування у відповідних клінічних випадках? Вичерпної відповіді на ці запитання до теперішнього часу немає.

Збережена у хворих серопозитивність після проведеного лікування сифілісу отримала назву серорезистентності, але до цього часу серед фахівців не існує єдиної думки відносно чіткого визначення цього явища. Суперечливість у розумінні серорезистентності частково спричинена тим, що вона оцінюється по ступеню позитивності серореакції (від 1+до 4+), тобто методом досить суб’єктивним. В міжнародній практиці для оцінки ефективності лікування застосовується напівкількісний метод оцінки негативації серореакцій, зокрема, якщо протягом 1 року після завершення лікуванні титр антитіл в реакції мікропреципітації знижується в 4 рази і більше, то лікування оцінюється як ефективне і спостереження за пацієнтом припиняється (Чеботарев В.В. и соавт, 2006).

Разом з тим, у останнє десятиліття розгляд проблеми серорезистентності як у світі, так і в Україні, набуває особливої актуальності. Це пов’язано з досить високим рівнем захворюваності на сифіліс, а також з введенням дюрантних препаратів бензатин-пеніциліну (ретарпен, екстенцилін) в лікування цієї інфекції (Родионов, 2000).

В Україні катастрофічне зростання рівня захворюваності на сифіліс розпочалося після розпаду СРСР. Зокрема, якщо у 1989 році показник рівня захворюваності на сифілітичну інфекцію в Україні становив 4,2 на 100 тис. населення, то у 1994 році відповідний показник становив 69,0 на 100 тис населення, а у 1997 році - 147,1 на 100 тис. населення. У 1997 році відповідна епідеміологічна ситуація з рівнем захворюваності на сифіліс в Україні була визнана експертами ВООЗ як епідемія. Враховуючи відповідну епідситуацію, з 1995 року в Україні було запроваджено застосування амбулаторного ( синдромного) лікування сифілісу дюрантними препаратами бензатин-пеніциліну (ретарпен, екстенцилін), що дозволило суттєво знизити рівень відповідної епідеміологічної напруги. Показники рівня захворюваності на сифіліс серед населення України у 2006 році становили 34,3 на 100 тис. населення, у 2007 році – 29,9 на 100 тис., у 2008 році – 29,5 на 100 тис. населення.

Перші результати широкого застосування дюрантних препаратів бензатин-пеніциліну (ретарпен, ектенцилін) було достатньо оптимістичними. Потрібно відзначити, що ретарпен і ектенцилін є достатньо ефективними при лікуванні ранніх форм сифілісу (первинний, вторинний свіжий). Серорезистентність після застосування цих препаратів в лікуванні ранніх форм сифілісу становила згідно даних ряду авторів від 1,7 до 10%. Тобто не перевищувала відповідні показники при лікуванні хворих водорозчинним пеніциліном. Разом з тим, при застосуванні екстенциліна в лікуванні вторинного рецидивного та раннього скритого сифілісу серорезистентність реєструвалась у 49% і 57% хворих відповідно. Вказується також, що негативація серореакцій через 2-2,5 роки після лікування екстенциліном вторинного рецидивного і раннього скритого сифілісу реєструвалась тільки у 70% і 77% хворих відповідно (Дмитриев Г.А., 2003; Аковбян В.А.. и соавт, 2005; Нестеренко В.Г. и соавт, 2005).

У останні роки з’явились також публікації, автори яких вказують на випадки раннього розвитку нейросифілісу у хворих, які лікувались екстенциліном або ретарпеном при вторинному рецидивному та ранньому скритому сифілісі. Це пояснюється недостатнім проникненням відповідних антибіотиків у спинномозкову рідину (Прохоренков В.И. и соавт., 2002; Нестеренко В.Г. и соавт., 2005; Чеботарев В.В. и соавт., 2006)

На теперішній час серед науковців-дерматовенерологів існує дві провідні точки зору щодо виникнення серорезистентності. Зокрема, вважається, що за умов введення низьких доз антибіотика та переривання лікування, повного знищення блідих спірохет не відбувається і частина з них перетворюється у своєрідні форми, так звані цисти або L-форми. Володіючи стійкістю до дії антибіотиків відповідні цисти спроможні персисту вати в організмі хворого протягом невизначено тривалого часу та сприяти підтримці позитивних серологічних реакцій. Згідно з думкою ряду інших дослідників, серорезистентність при сифілісі пов’язана з формуванням так званих антиідеотипових антитіл, тобто вторинних антитіл, які утворюються у відповідь на появу протитрепонемних антитіл. При відповідному варіанті розвитку серорезистентності збудник інфекції відсутній в організмі, що не потребує додаткового лікування (Милич М.В., 1987; Назаров П.Г. и соавт.; Мавров И.И., 2002).

Таким чином, наукова дискусійність питання серорезистентності переходить у практичну площину, зокрема, вирішення питання щодо доцільності призначення додаткового лікування. Згідно думки ряду провідних науковців-дерматовенерологів, відповідь на це питання має вирішуватись індивідуалізовано у кожному клінічному випадку після проведення ідентифікації специфічних маркерів персистуючої інфекції. Одним з них є протитрепонемний імуноглобулін класу М (IgM), який відноситься до основних видоспецифічних білкових антигенів блідих трепонем і з'являється в крові хворого на сифіліс уже через 10-14 днів після інфікування. Після повноцінного специфічного лікування ранніх форм сифілісу протитрепонемні IgM зникають через 3-12 місяців, а після лікування пізніх форм інфекції – через 12-24 місяці. Виявлення протитрепонемних IgM у осіб зі стійко позитивними серологічними реакціями є важливим для визначення активності інфекційного процесу та тактики подальшого лікування (Аковбян В.А., 2003; Пономаренко Н.М. та співавт., 2004).

Теоретично діагностування IgM у пацієнтів з серорезистентністю після завершення специфічної терапії є показанням для призначення додаткового специфічного лікування. Цілком правомірним є також наступне практичне запитання. Якщо після завершення специфічної терапії IgM не виявляється, чи означає це, що пацієнти з серорезистентністю не потребують додаткового лікування? Однозначної відповіді на це запитання немає. Виявлення IgM вказує на «напруженість» інфекції, зокрема, про наявність в організмі спіралеподібних форм блідої спірохети, а при домінуванні персистуючих форм збудника інфекції, IgM може не діагностуватися. Разом з тим, через певний невизначений термін відповідні персистенти знову можуть реверсувати у спіралеподібні форми і, як наслідок, знову буде виявлятись IgM. У відповідному аспекті постає ще одне питання, зокрема, щодо відповідальності лікаря, який на підставі встановленої відсутності IgM у осіб з серорезистентністю не проводить їм додаткового специфічного лікування. На теперішній час відповідь на це питання є однозначною. До того часу, поки на підставі поглиблених клініко-лабораторних досліджень, проведених на засадах доказової медицини, не буде визначена достовірність відповідного методу оцінки серорезистентності після специфічного лікування сифілісу, орієнтир на IgM для визначення необхідності проведення додаткового лікування є недостовірним (Аковбян В.А., 2003; Чеботарев В.В. и соавт., 2006).

На сучасному етапі додаткове специфічне лікування при серорезистентності рекомендується проводити водорозчинним пеніциліном. У останні роки при серорезистентності застосовується також антибіотик цефалоспоринового ряду 3-го покоління – цефтриаксон. Крім цього, при серорезистентності окремі дослідники рекомендують проводити додаткове комбіноване лікування, зокрема, із застосуванням антибіотика широкого спектру дії – доксицикліну, або антибіотика пеніцилінового ряду – ампіциліну, а також паралельних аутотрансфузій крові, опромінених ультрафіолетом та призначення гепатопротекторів, зокрема, препарату есенціале форте (2002; Мавров И.И., 2002).

Разом з тим, згідно результатів клінічних спотережень, запропоновані на теперішній час додаткові методи специфічної терапії серорезистентності є недостатньо ефективним, що потребує пошуку нових терапевтичних засобів, або залучення повністю вилучених із схем лікування сифілісу, більше двадцяти років тому, препаратів вісмуту.

Враховуючи доведену у минулі десятиліття достатньо високу етіотропну (трепонемоцидну) дію препаратів вісмуту (бійохінол, бісмоверол, пентабісмол), розробка та запровадження у сифілідологічну практику цих засобів, синтезованих із залученням новітніх нанотехнологій, відкриває нові терапевтичні горизонти щодо підвищення ефективності антибіотикотерапії при лікуванні хворих на пізні форми сифілісу та запобігання розвитку серорезистентності, що має вагоме медичне і соціальне значення.

Література

1. Аковбян В.А. (2003) Серорезистентность при сифилисе: оценка состояния на основе принципов доказательной медицины. Матер.науч.-практ.конф. ММА им. И.М.Сеченова, 27-28 ноября 2003 г., Москва, с.4-5.

2. Аствацатуров К.С. Сифилис, его диагностика и лечение. – Москва, изд-во «Медицина», 1971. – 431 с.

1. Бохонов Б.Б., Юхин Ю.М. Синтез наноразмерных частиц висмута и серебра: Тез. докл. научно-практической конференции с международным участием «Нанотехнологии и наноматериалы в биологии и медицине». – Новосибирск, СибУПК. – 2007. – С. 65.

4. Брансдорф Г.С. Экспериментальное изучение токсической и терапевтической эффективности пентабисмола // Фармакология и токсикология. – 1957. – Т.20, №3. – С.74–77.

5. Григорьев П.С. Учебник венерических болезней. – Москва-Ленинград, Изд-во биологической и медицинской литературы, 1934. – 436 с.

6. Груздев Г.Ф. Русские рукописные лечебники. – Ленинград, 1946. – 264 с.

7. Дмитриев Г.А. К вопросу о серорезистентности при сифилисе // Consilium Medicum. – 2003. – №5. – С. 152–154.

8. Заболотный Д.К., Маслаковец П.П. Наблюдения над движениями и склеиванием бледной спирохеты (Spirochaeta pallida) // Русский врач. – 1907. – №11. С. 361.

1. Кузнецова К.В., Михайлов К.Ю., Юхин Ю.М. Термическое превращение формиатов висмута. – Тез. док. второй Всероссийской конференции по наноматериалам, Новосибирск. 2007. С. 183.

10. Мавров И.И. Половые болезни (руководство для врачей). – Харьков, 2002. – 788 с.

11. Маслов П.Е., Петрушевский С.И., Белякова А.Г. Новый русский водорастворимый препарат висмута – пентабисмол в лечении сифилиса // Вестник дерматологии и венерологи. – 1957. – Т.31, № 3. – С. 32–35.

12. Машковський М.Д. Лекарственные средства. – Москва, Новая Волна. – 2000. – 608 с.

13. Милич М.В. (1987) Эволюция сифилиса, Москва, Медицина, 158с.

1. Михайлов К.Ю. Физико-химические свойства и термические превращения лауратов висмута: авт. дис. канд. физ.-мат. наук, Новосибирск, СибУПК. –2005. – 25 с.

15. Назаров П.Г., Старченко М.Е., Касаткин Е.В. и др. Новая концепция формирования серорезистентности при сифилисе // Вестник дерматологии и венерологи. – 1996. – №6. – С. 17–19.

16. Нестеренко В.Г., Аковбян В.А., Петренко Л.А. и др. Серорезистентность после лечения сифилиса: дюрантные пенициллины и новый серологический диагностический комплекс // Российский журнал кожних и венерических болезней. – 2005. – №4. – С. 12–16.

1. Передерий В.Г., Ткач С.М., Скопиченко С.В. Язвенная болезнь: прошлое, настоящее, будущее. – Киев, 2003. – 149 с.

18. Пономаренко Н.М., Дерев’янко Л.А. Використання ІФА-IgM-тесту типу «захоплення антитіл» у клініко-серологічній оцінці немовлят від матерів з позитивними серологічними реакціями на сифіліс // Дерматовенерологія, косметологія, сексопатологія. – 2004. – №3-4. – 252–255.