Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини, функції мови. Проблема походження української мови.

Мова існує не сама по собі, а в людському суспiльствi, похідним вiд якого вона є. Водночас мова – один iз факторів самоорганiзацiї суспільства й невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. «Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова» (В. фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою i символом нації.

Мова – одна з визначальних ознак етнічної спільності народу; складна система, що містить відомості про особливості занять, побуту, світогляду, історико-культурного досвіду народу, його традицій, обрядів, звичаїв, вірувань; спосіб буття етнічної свідомості. Це плід духовної праці багатьох поколінь. Жодна людина, якою б геніальною вона не була, не в змозі дати життя бодай одному слову, якщо його не визнає народ, не стане користуватися ним. Тож мова – це не лише важливий складник культури, а й акумулятор, джерело, дзеркало матеріальних, духовних надбань етносу, його історії, світосприймання, духовності, моралі тощо. Це літопис життя нації, її долі, характеру, особливостей, ролі й місця у світі. «Рідна мова – найбільша духовна коштовність, у якій народ звеличує себе, якою являє світові найцінніші набутки свого серця і мудрості» (І.Вихованець).

Підкреслимо, що в «кожного народу мовна кар­тина світу» – своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В інших на­родів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.

Увесь світ ми «розчленовуємо» і «сортуємо» так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови – це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

Мова – засіб самопізнання народу, форма іс­нування надбудови в усіх її виявах. «Мова – дім духу» (М.Гайдеггер).

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження та передавання думок, почуттів, волевиявлень.

Мова – явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе й функціонує в суспiльствi. Мiж мовою i суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова – не тільки витвір iсторiї суспільства, але й активний чинник цієї iсторiї: не тільки об'єкт, а й суб'єкт iсторiї. Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.

Мова нації та її культура становлять органічне ціле. Мiж ними не можна ставити знак рiвностi, але й вiдiрвати одну вiд одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури.

Розвиток культури починається з розвитку мови. Відродження культури починається з боротьби за мовні права. Між мовою і культурою існує взаємозалежний зв'язок.

Тож кожен iз нас повинен дбати про «мову спiльноти» – нашу національну мову як засіб творення національної духовності i національної культури.

Мова забезпечує вiчнiсть культури. Вона пов'язує культуру етносу в один безперервний процес вiд минулого через сучасне до майбутнього. Що мiцнiшi позиції займає мова в суспiльствi, то надiйнiшi перспективи культури.

Наш обов'язок – зміцнювати ці позиції, а передусім – не допустити, щоб на нашому поколiннi обірвався цей предковічний мовно-культурний зв'язок поколінь українського народу, що йде в майбуття з глибин тисячоліть.

У людському суспільстві мова виконує цілу низку функцій, найголовнішими серед яких є такі:

1. Комунікативна функція. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не знаходилося, не може існувати без мови – головного засобу спілкування. Цей найуніверсальніший засіб спілкування не здатні замінити всі інші – найсучасніші й найдосконаліші – навіть разом узяті. Функція комунікації, спілкування є надзвичайно важливою не тільки для суспільства, а й для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою, і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який утрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування – це і соціальний процес, і міжособистісний. За Еммануїлом Кантом, «людина спілкується з собі подібними, тому що так більше почуває себе людиною». Без сумніву, кожна людина – цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, інтелекті, емоціях і волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова робить його доступним. «Заговори – і я тебе побачу», – стверджували ще античні мудреці. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова – могутній засіб пізнання. Людина ніколи не пізнає світ «з нуля» – вона користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова – це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, «ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля». Отже, найкращим засобом вираження думки є рідна мова.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну(мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну(мова як засіб називання), магічно-містичну(мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

Серед науковців немає одностайності щодо проблеми походженняукраїнської мови, зародження та розвитку її як окремої слов’янської.

Так, згідно з офіційним поглядом радянської науки, підтримуваним деякими мовознавцями й тепер, українська мова виникла в ХІV ст. після розпаду давньоруської мови (мови Київської Русі) на три окремі мови – російську, українську, білоруську. Поява цих трьох мов була зумовлена поділом Київської Русі на кілька князівств, монголо-татарською агресією проти східних слов’ян. Ця теорія з’явилася в 50-тих роках ХХ ст. й ілюструвала радянський міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів», у якій був «старший брат» – російський народ.

Другий погляд полягає в тому, що джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов (польської, чеської, сербської, хорватської, болгарської та ін.) була праслов’янська (давня слов’янська) мова, розпад якої розпочався в VІІ ст. Цю думку поділяли такі видатні вчені, як Ф.Міклошич, А.Шляйхер, П.Житецький, О.Потебня, А.Кримський, І.Огієнко, О.Шахматов. На питання ж «Якою мовою розмовляли в Київській Русі?» видатний російський учений В.Ключевський відповідав: «Так, як говорять малороси».

Деякі мовознавці намагаються довести, що українська мова почала формуватися три тисячі років тому, оскільки має багато спільного з латиною, особливо на рівні граматики. Інші твердять, що українська – основа мов усіх народів, тому що має багато спільного (понад п’ять тисяч коренів слів) із санскритом (давньоіндійською мовою), проте ці гіпотези потребують наукового доведення.