ТЕМА 17.1. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ЖИТТЯ І СВІТОВИЙ РИНОК
Світове господарство – це система економічних відносин, що склалися й розвиваються між країнами, а також уся сукупність національних економік у тій їхній частині, що зорієнтована на зовнішні ринки і використовує зовнішні ресурси й продукцію для розвитку національної економіки.
Світове господарство – це глобальний економічний організм, у якому склалися взаємозв'язки і взаємозалежності всіх країн. Для нього характерною є інтернаціоналізація продуктивних сил і створення різноманітної системи міжнародних економічних відносин (МЕВ).
Тенденціями розвитку сучасного світового господарства є:
– глобалізація господарських зв'язків;
– зростання ролі зовнішнього фактора у розвитку національних економік;
– розвиток регіональних інтеграційних процесів;
– підвищення ролі й значення транснаціональних корпорацій (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ);
– зростання питомої ваги сфери послуг;
– посилення ролі міжнародних фінансових інститутів;
– поглиблення розриву між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються;
– залучення до системи світогосподарських зв'язків колишніх соціалістичних країн на основі ринкової трансформації їх економік.
Ключовим моментом еволюції світового господарства є інтернаціоналізація виробництва і господарського життя. Процес інтернаціоналізації охоплює такі фази:
– міжнародний поділ праці;
– міжнародну економічну кооперацію;
– міжнародну економічну інтеграцію;
– глобалізацію.
Економічною основою функціонування світового господарства є міжнародний поділ праці (МПП), що визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що у свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, що обумовлюють тенденцію до економічної єдності світу.
Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь територіального поділу праці, що спирається на спеціалізацію виробництва окремих країн з випуску й експорту певних видів товарів і послуг.
Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародній спеціалізації та міжнародній кооперації.
Міжнародна спеціалізація – це форма поділу праці між країнами, за якої зростання концентрації однорідного виробництва відбувається на основі диференціації національних виробництв. Спеціалізація передбачає зосередження країн і регіонів на виробництві окремих продуктів та їх частин для світового ринку.
Міжнародна кооперація є наслідком спеціалізації національних виробництв, які взаємодіють у системі міжнародного поділу праці. Міжнародна кооперація базується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці у світовому господарстві.
Міжнародна кооперація означає включення країни в міжнародний поділ праці в рамках так званої вертикальної моделі МПП, тобто за умови збереження автономності виробничого процесу в національних межах.
Інтернаціоналізація виробництва – розвиток такого організаційно-економічного співробітництва, який поєднує випуск виробів в одних країнах з їхнім споживанням в інших.
Економічна інтеграція – це нова форма і ступінь інтернаціоналізації господарського життя різних країн, що виражає поєднання двох взаємозалежних процесів: взаємне переплетення економік і проведення погодженої політики в економічних відносинах між країнами, що входять у дане угруповання, і у відносинах із третіми країнами. Це політико-економічний процес зі створення єдиного економічного простору країн, що входять до інтеграційного угруповання, з єдиним механізмом регулювання економічних і соціальних відносин між ними.
Основними передумовами міжнародної економічної інтеграції є:
– формування спільного міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік (інтернаціоналізація виробництва);
– соціально-економічна однорідність національних господарств, близькість рівнів їх економічного розвитку;
– наявність тривалого періоду та досвіду взаємного економічного співробітництва;
– географічна близькість, наявність спільних кордонів;
– цілеспрямована діяльність національних органів влади, соціальних груп щодо активізації інтеграційних процесів.
У розвитку міжнародної економічної інтеграції виокремлюють такі етапи:
1) преференційна торговельна угода: надання більш сприятливого режиму у взаємній торгівлі ніж третім країнам;
2) створення зони вільної торгівлі: ліквідація митних бар'єрів у взаємній торгівлі;
3) укладення митного союзу: єдина митна політика щодо третіх країн;
4) формування спільного ринку, вільне пересування товарів, послуг, робочої сили та капіталів;
5) економічний союз: узгодження економічної політики, укладення валютного союзу;
6) повна інтеграція: здійснення єдиної економічної політики.
Вищою формою інтернаціоналізації міжнародних економічних відносин є глобалізація.
Глобалізація – процес перетворення світового господарства на єдиний ринок товарів, послуг, робочої сили та капіталу на основі подолання перешкод, що існують між окремими економіками.
Економічні відносини (МЕВ) у системі всесвітнього господарства здійснюються у певних формах:
– світова торгівля;
– вивіз капіталу;
– міжнародний ринок позичкових капіталів (міжнародний кредит);
– міжнародна міграція трудових ресурсів (робочої сили);
– міжнародні валютні відносини;
– міжнародний обмін в галузі науки й техніки.
Міжнародні економічні відносини являють собою зв'язки численних господарських суб'єктів окремих країн чи їхніх груп з приводу виробництва й обміну в міжнародному масштабі різного роду об'єктами – товарами, послугами, капіталами й робочою силою.
Розглянемо кожну з цих форм окремо.
Міжнародна торгівля – це форма міжнародних економічних відносин, здійснювана за допомогою експорту товарів і послуг.
Причинами, що викликають міжнародну торгівлю, є:
– нерівномірність розподілу й забезпечення економічними ресурсами різних країн;
– наявність різного рівня ефективності різних технологій у різних країнах.
Значення міжнародної торгівлі полягає в:
– подоланні обмеженості національної ресурсної бази;
– розширенні ємності внутрішнього ринку і встановленні зв'язку національного ринку зі світовим;
– забезпеченні одержання додаткового доходу за рахунок різниці національних та інтернаціональних витрат виробництва;
– розширенні масштабів виробництва за рахунок залучення іноземних ресурсів.
Обсяг міжнародної торгівлі виражається показниками: експорт, імпорт товарів і послуг, чистий експорт. Відношення кожного з цих показників до ВНП показує їхнє місце в національній економіці й динаміку.
Вигідність міжнародної торгівлі у різних економічних школах оцінюється по-різному:
– меркантилісти відстоювали принцип перевищення імпорту грошей і товарів над експортом;
– А. Сміт висловлював своє розуміння про те, що купувати треба ті товари, що інша країна робить за більш низькою ціною, ніж “ми самі виготовляємо”. У літературі його теорія одержала назву “теорії абсолютних переваг”;
– Д. Рікардо розробив “теорію порівняльних переваг”, у яку концепція А. Сміта ввійшла як окремий випадок і довів, що при оцінці вигідності міжнародної торгівлі треба порівнювати не абсолютний, а відносний ефект: на його думку, сукупний обсяг продукції, що випускається, стане максимальним тоді, коли кожен товар буде вироблятися тією країною, у якій нижчі альтернативні витрати (витрати упущених можливостей).
Надалі теорія Д. Рікардо була розвинута Дж. Міллем і А. Маршаллом. Згідно з цією теорією співвідношення між експортом та імпортом регулює держава шляхом проведення політики протекціонізму та фритредерства (лібералізму).
Протекціонізм – це політика, спрямована на захист національної економіки від іноземних товарів і обмежуюча імпорт.
Фритредерство (лібералізм) – це політика вільної торгівлі.
Протекціоністська політика має такі напрямки:
– митне оподаткування, що передбачає високі мита за імпорту готової продукції і більш низькі – за експорту;
– нетарифні бар'єри: контингентування (квотування), ліцензування, державна монополія.
Контингентування (квотування) – це установлення певної квоти (припустимої кількості) на експорт чи імпорт окремих товарів. Квота виражається в натуральних чи вартісних показниках.
Ліцензування – це одержання організацією дозволу (ліцензії) на здійснення зовнішньоекономічної діяльності (дозвіл на експорт тих чи інших товарів і послуг у певну країну).
Державна монополія – це виключне право державних органів на здійснення зовнішньоекономічної діяльності.
Фритредерство як реакція на протекціонізм з'явилося наприкінці XVIII ст.; у XIX ст. воно стало офіційною економічною політикою Англії. Основою фритредерства стала “теорія порівняльних витрат” Д. Рікардо. У наші дні ідеї фритредерство остаточно перемогли й були включені до теорії “відкритої” економіки.
Найважливішим поняттям, що відбиває поточне зовнішньоекономічне становище країни, є платіжний баланс.
Платіжний баланс – це співвідношення платежів за кордон і надходження через кордон за певний період.
Фундаментом платіжного балансу є торгівельний баланс.
Торгівельний баланс – це співвідношення експорту й імпорту товару.
У його основі лежать дані митної статистики про товари, що перетинають кордони.
Вивіз капіталу – це вилучення частини капіталу з процесу національного обороту і включення до виробничого процесу у різних формах в інших країнах.
Вивіз капіталу – це такий вид міжнародних економічних відносин, коли за кордон вивозиться вартість у грошовій чи іншій формі з метою виробництва і присвоєння прибутку, одержання інших економічних і політичних вигод.
Мета вивозу капіталу – одержати в іншій країні більш високу норму прибутку за рахунок переваг, пов'язаних з використанням інтернаціонального фактора виробництва порівняно з національними умовами господарювання.
Форми вивозу капіталу: підприємницький і позичковий. Підприємницький капітал вивозиться або для створення власного виробництва за кордоном (прямі інвестиції), або для вкладення грошей у місцеві компанії (портфельні інвестиції). Позичковий капітал вивозиться у вигляді позик, кредитів, що приносять позичковий відсоток.
Наслідки вивозу капіталу для країни, що ввозить капітал, є неоднозначними. З одного боку, він сприяє розвитку економіки. З іншого боку, іноземний капітал підтримує вигідний для себе, однобічний, в основному сировинний розвиток національної економіки.
На базі вивозу капіталу і створення підприємств в інших країнах відбувається інтернаціоналізація і транснаціоналізація капіталу, створення транснаціональних корпорацій (ТНК).
ТНК – це підприємство, що
– має у своєму розпорядженні дочірні компанії в двох чи декількох країнах;
– має таку систему прийняття рішень, що дозволяє здійснювати політику з одного чи декількох центрів;
– забезпечує такий зв'язок дочірніх компаній, коли кожна з них впливає на діяльність інших компаній.
ТНК помітно змінюють структуру усієї світової торгівлі, значною мірою підкоряючи її своїм інтересам.
Транснаціональні корпорації (ТНК) – це компанії, національні за походженням свого капіталу і здійсненням контролю та міжнародні за сферою і характером своєї діяльності.
У рамках ТНК поширені трансферні ціни. Це особливі ціни, за якими здійснюється внутрішньокорпоративний обмін товарами і послугами; мають умовно розрахунковий характер, у зв'язку з тим, що реальні платежі за ними не здійснюються (для подолання тарифних бар'єрів і пільгового оподатковування).
Багатонаціональні корпорації (БНК) – це такі корпорації, у яких і капітал, і сфера діяльності мають міжнародний характер. Мова йде про об'єднання капіталів фірм двох чи більш країн з метою здійснення тієї чи іншої зовнішньоекономічної діяльності.
Особливості сучасного вивозу капіталу:
– зростання масштабів експорту продуктивного капіталу з прямими інвестиціями у сфері новітніх технологій;
– вивіз капіталу переважно високорозвиненими країнами;
– зростання ролі країн, що розвиваються, як експортерів капіталу.
Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення, переселення працездатного населення за межі національних кордонів.
Причини міграції поділяють на економічні та позаекономічні. Економічні:зниження попиту на низькокваліфіковану робочу силу й зростання її пропозиції, зростання попиту на висококваліфікованих фахівців у розвинутих країнах, міждержавні розходження в заробітній платі. Позаекономічні: демографічні, політичні, релігійні, національні, культурні, сімейні тощо.
Відповідно до рівня світового господарства можна виокремити рівень відносин між окремими країнами та наднаціональний (регіональний і транснаціональний) рівень.
Залежно від рівня розвитку міжнародних економічних відносин виокремлюють:
1) міжнародні економічні контакти (найпростіша форма економічних зв'язків, що мають епізодичний й здійснюються на основі разових угод);
2) міжнародні економічні взаємодії (стійкі зв'язки між економічними суб'єктами різних країн, що ґрунтуються на довгострокових економічних угодах);
3) міжнародне економічне співробітництво (довгострокові кооперативні зв'язки у виробничий, торговельній та науково-технічній сферах);
4) міжнародну економічну інтеграцію (вищий рівень розвитку МЕВ, що ґрунтується на взаємодії національних економік, проведенні узгодженої економічної політики як щодо країн-членів інтеграційного союзу, так і третіх країн).
Дата добавления: 2016-05-25; просмотров: 2094;