Зародження знань з педагогічної психології.

Уже в давні часи під впливом розвитку й ускладнення виробництва та нагромадження наукових знань важливого значення набула спеціальна підготовка підростаючих поколінь до життя. Освіта і виховання перетворились на потребу суспільства і найважливішу передумову його розвитку. У період формування рабовласницького ладу виховання було однією з найголовніших соціальних функцій суспільства, тому виникли спеціальні виховні заклади, з’явилися люди, професією яких стало навчання і виховання дітей. Як свідчать історичні пам’ятки, для реалізації цієї функції у ІІІ—ІІ тис. до н. е. у країнах давнього світу — Шумері, Вавилоні, Ассирії, Єгипті, Індії, Китаї — відкрили перші школи. Систематичне навчання дітей, особливо хлопчиків, стало важливим елементом процесу виховання. У процесі розширення і ускладнення виховання більш інтенсивно розробляли спеціальну галузь теоретичних знань, які стосувалися виховної діяльності. Одержані знання і досвід роботи з дітьми акумулювали у межах єдиної тоді науки — філософії. Пізніше вони стали основою для визначення предмета дослідження педагогічної психології.
Із ІV ст. до н. е. до І ст. н. е. у Греції нові умови життя суттєво вплинули на навчання і виховання підростаючого покоління. Крім хлопчиків, у школах стали вчитися і дівчатка. Давньогрецькі вчені Геракліт (540—484 до н. е.), Демокріт (460—370 до н. е.), Сократ (470—399 до н. е.), Платон (427—347 до н. е.), Арістотель (384—322 до н. е.) у своїх працях почали розглядати умови і фактори становлення поведінки й особистості дітей, розвиток їх мислення, творчості і здібностей.
Демокріт дотримувався думки, що знання і моральні принципи людини не є вродженими, а формуються у неї протягом життя, і доводив, що виховання і навчання облагороджують людину, розвивають її розум. Він неодноразово наголошував на тому, що у процесі навчання потрібно прагнути не до збагачення пам’яті дітей великою кількістю знань, а до розвитку мудрості, яка допоможе у майбутньому молодій людині добре мислити, діяти і говорити. Демокріт уперше висловив думку про необхідність виховання відповідно до природи дитини і вказав на важливу роль праці у вихованні та навчанні дітей.
Головне завдання вихователя Сократ вбачав у пробудженні кращих прихованих можливостей у вихованця, якого необхідно вчити добра, вміння бачити відмінність між добрим і поганим, щоб краще пізнати і розуміти себе. Основним принципом у роботі з дітьми має бути відмова від примусу і насилля. На його думку, найдійовішим засобом виховання є переконання. Він розробив евристичний метод навчання, який ефективно розвиває мислення дитини і сприяє її розумовому розвитку.
Великого державного значення справі навчання і виховання дітей надавав Платон. Він наголошував, що коли поганим майстром стане чоботар, то держава постраждає лише в тому, що гірше будуть взуті громадяни, але якщо буде слабо підготовлений вихователь і погано виконуватиме свої обов’язки, в країні з’явиться ціле покоління неосвічених людей.
Загальний напрям розвитку психічних функцій у дітей визначив Арістотель. Він стверджував, що розвиток пізнавальних процесів має іти від відчуттів і конкретних уявлень до створення узагальнених уявлень. При поясненні процесу пізнання розглядав розум («нус») як особливу форму інтелектуальної активності людини, що зумовлює утворення загальних понять, як «можливість предметів без матерії». За спрямованістю Арістотель поділяв розум на теоретичний і практичний. Він уперше висловив думку про необхідність у процесі виховання співвідносити його прийоми і методи з віком дитини та рівнем її психічного розвитку. При здійсненні виховання особливого значення надавав мистецтву, яке виховує культуру почуттів і спонукає людину до моральної поведінки. Йому належить перша спроба здійснити вікову періодизацію розвитку людини. Учення Арістотеля відіграло значну роль у розвитку психологічної науки, а його ідеї були асимільовані і розроблені у наступних наукових концепціях. Значний вплив на формування суспільних уявлень щодо розвитку в людини моральних та інтелектуальних якостей здійснили погляди стоїків, епікурейців, кініків та інших філософських течій доби еллінізму (ІІІ ст. до н. е. — середина І ст. н. е.). Грецька школа еллінського періоду з часом стала своєрідним зразком для середньовічної Європи, бо домінуючий у ній тип виховання не був прив’язаний до існуючого державного ладу, а тому міг запроваджуватися в інших країнах і в інші часи.
В епоху Середньовіччя (V—XV ст.) навчання і виховання окремих дітей здійснювали церковні школи, які переважно були призначені для підготовки духовенства. Основне завдання вони вбачали в озброєнні учнів знаннями Святого Письма. Вважали, що Святе Письмо не можна ні зрозуміти, ні тлумачити, тому його вивчали напам’ять. Це заклало основи методів схоластики — зубріння у навчанні. У Середньовіччі світських шкіл ще не існувало і діти феодалів отримували виховання при дворі сюзерена. Виховна програма полягала в оволодінні «сімома лицарськими чеснотами»: верховою їздою, плаванням, киданням списа, фехтуванням, полюванням, грою у шашки, написанням віршів і співанням пісень на честь сюзерена і дами серця. Феодальні селяни були позбавлені можливості одержувати освіту і виховання, тому готувались до трудової діяльності у своїх сім’ях. Проблеми навчання і виховання здебільшого розробляли філософи-богослови, педагогічні ідеї яких мали релігійне забарвлення і були пронизані схоластичною церковною догматикою — особливим філософствуванням із використанням різних логічних прийомів для обґрунтування існуючого віровчення. Отже, виховання, його мета, зміст і методика відображали станово-класовий характер феодального суспільства, низький економічний і духовний рівень розвитку якого ще не потребував високої грамотності. Виховна теорія цього періоду не внесла значних ідей у розвиток психолого-педагогічної науки.
Подальший розвиток ідей педагогічної психології відбувався у працях мислителів і педагогів епохи Відродження (ХІV—ХVІ ст.). Так, у працях іспанського філософа і педагога Х. Вівеса, нідерландського мислителя Еразма Роттердамського, французького письменника Ф. Рабле, французького філософа М. Монтеня та інших було висловлено багато оригінальних і прогресивних на той час педагогічних ідей. Вони обстоювали гуманне ставлення до дітей і гостро критикували розповсюджену схоластику і механічне зазубрювання знань.
Пам’ятки культури, що збереглися донині, свідчать про високий рівень освіти у Київській Русі. У 988 р. князь Володимир Святославович запровадив навчання дітей. Він хотів поширити серед народу книжність і освіту, які сприяли б підготовці освічених кадрів для ведення державних справ і патріотичному вихованню. У 1086 р. княгиня Анна Всеволодівна відкрила у Києві жіночу школу. З історичних документів відомо, що донька князя Ярослава Мудрого — Анна — була високоосвіченою на ті часи людиною. Вона читала і писала рідною і латинською мовами, тоді як її чоловік Генріх — король Франції — був неписьменним.
У Київській Русі великого значення надавали моральному вихованню дітей. Так, у «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям» (1096), у «Бджолі» (кінець ХІІ ст.) та іншій педагогічній літературі висловлено конкретні практичні рекомендації щодо патріотичного виховання, виховання працьовитості, мужності, доброзичливості, гуманності, скромності, правдивості, чесності тощо. На той час у Західній Європі подібних за спрямованістю педагогічних творів ще не існувало. Водночас педагогічні твори Київської Русі хоч і були оригінальними і самобутніми, однак зазнали впливу античної і західноєвропейської філософії. Татарське поневолення практично зруйнувало культуру Київської і Галицько-Волинської Русі. Поступове відродження спостерігається тільки у ХV—ХVІ ст. Свідченням цього є поява творів «Предание ученикам» Ніла Сорського (Миколи Майкова) і «Домострой». Історики психології вважають Ніла Сорського (прибл. 1433—1508) вітчизняним психологом ХV ст., оскільки у своєму творі він уперше здійснив розгорнутий аналіз виникнення і подальшого розвитку людських пристрастей, дав їх класифікацію і висловив вказівки щодо виховання почуттів. У «Домострої» відображено соціально-економічні процеси життя країни, нові уявлення про господарство, сім’ю і виховання. Однак із часом у зв’язку зі змінами, які відбувалися у суспільстві, ідеї «Домостроя» застаріли, перетворились на реакційні, а поняття «домострой» стало означати збереження консервативних тенденцій у побуті і вихованні.
Незважаючи на значні труднощі, розвивалася освіта. Виникнення на Русі книгодрукування у другій половині ХVІ ст. заклало основи для розвитку давньоруської навчальної літератури. Засновник книгодрукування у Росії і Україні Іван Федоров (прибл. 1510—1583) доклав багато праці і таланту, щоб створити книгу для «скорейшего младенческого научения». Видані ним букварі стали значним внеском у розвиток української освіти. У навчальних книгах І. Федорова чітко простежуються мотиви морального виховання дітей. Він вважав, що кожна людина повинна бути гідним членом суспільства, тому потрібно не тільки здобувати освіту для свого розвитку, а й передавати свої знання іншим. У виникненні ідей педагогічної психології важливу роль відіграли досягнення у навчанні і вихованні підростаючого покоління на теренах Запорізької Січі. Відкрита на Січі перша школа у 1576 р. стала зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Козацька педагогіка, яка поступово викристалізувалася на Січі, була найтісніше пов’язана з національною і духовною сферами українського козацтва. Своє завдання вона вбачала у вихованні українського національного характеру і світогляду та підготовці міцних, фізично загартованих захисників рідного народу. Її зміст ураховує особливості національної психології, характер, світогляд, мораль та інші компоненти національної свідомості.
Освіта в Україні у ті часи мала гуманістичний характер. У ХV—ХVІ ст. існували школи, у яких навчалися діти усіх верств населення незалежно від їх майнового стану. Спадковість дитини не вважали визначальною для її навчання і розвитку. Так, зокрема, у «Статуті львівських братських шкіл» (1586) було записано, що до навчальних закладів приймають дітей як із заможних, так і з незаможних родин.