Как отраслевая социология

Социология воспитания

Социология воспитания сформировалась в ХХ в. Предмет - закономерности социальной детерминированности и социальных функций воспитания в определенных конкретно-исторических условиях.

В рамках данного предмета решаются следующие проблемы:

••изучение требований общества к личности и перевод их в конкретные задачи воспитания;

••взаимосвязь природного и социокультурного в развитии и воспитании человека с раннего детства в течение всей жизни;

••создание определенной модели личности, способной успешно адаптироваться к динамично меняющемуся миру;

••выявление влияния различных субъектов на воспитание и самовоспитание современного человека.

Социология воспитания исследует взаимодействие социальной макро- и микросреды в процессе воспитания личности, группы.

Социология воспитания изучает вопросы последовательного прохождения человеком этапов социализации, включения его в систему общественных отношений в разные периоды жизни. Это во многом определяет междисциплинарные связи социологии воспитания с другими науками.

Социология воспитания связана с такими научными направлениями, как социология детства, экология человеческого развития, социология молодежи, ювенология, социология семьи, социальная педагогика, педагогическая социология.

Проблема виховання - одна із найдавніших і вічних соціальних проблем, бо саме воно є суттєвим компонентом культурного розвитку людини, суспільства. Загалом, виховання можна визначити як процес цілеспрямованого та планомірного впливу на людину з боку інших людей, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя, діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду.

Виховний процес - всеосяжний і довготривалий. Кожна людина планомірно чи спонтанно бере участь у вихованні оточуючих її людей і водночас сама постійно зазнає впливу їхніх виховних зусиль. Виховання - один з об'єктів вивчення соціології, воно здійснюється з метою: забезпечити, гарантувати процес включення особи в суспільне життя, адже у суспільстві і через нього реалізується мета - формування особи. При цьому важливим є відбір таких засобів і методів, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу.

Соціологію цікавить соціальний аспект виховання, а саме: як завдяки вихованню людина включається в ті чи інші соціальні групи, займає певні позиції в структурі суспільства, освоює та виконує ті чи інші соціальні ролі та функції у суспільстві. Соціологію у вихованні цікавлять його соціальні характеристики, вплив на цей процес соціального середовища, соціальних інститутів і т. ін.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними настановами та життєвими спрямуваннями в сукупності взаємовідносин зі складовими соціального середовища (індивіди, групи, інституції, норми, правила, дії тощо). У зв'язку з цим перед даною дисципліною постає завдання - визначити соціальну суть виховання в кількох проекціях.

По-перше, передбачається з'ясування і визначення взаємовідносин та взаємодії соціальних якостей людини, підростаючого покоління, молоді, їх способу життя, тенденцій розвитку основних соціальних процесів, вивчення впливу на них соціальних інституцій загалом, а також вивчення інших факторів, що впливають на формування особистості зокрема. У зв'язку з цим досліджується роль виховання, яку воно відіграє у політичному, соціально-економічному, соціокультурному відтворенні суспільства. Все це дає підстави для створення теоретичної моделі особи, на основі якої стає можливим дослідження закономірностей впливу суспільства на потреби молодого покоління при підготовці до особистого і суспільного життя та їх прогнозування.

Сам термін соціологія виховання вказує на дві науки, що її формують: педагогіку – науку про виховання та навчання людини і соціологію - науку про суспільні явища, процеси, інституції, елементом яких є виховання. Ось чому процес виникнення та формування соціології виховання, соціологічних теорій, що торкаються процесу виховання, слід вбачати в історії розвитку педагогіки.

Одним із засновників соціальної педагогіки був швейцарський вчений-реформатор І. Песталоцці (XVII–XVIII ст.). У своїх наукових поглядах він відстоював думку про взаємодію навчально-виховного процесу в школах з позашкільним життям дітей.

Про взаємозв'язок виховання із соціальним середовищем, суспільним устроєм писали і Р. Оуен, Ш. Фур'є. Одним із засновників соціології виховання був і відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який у своїх працях вказував на практичну спрямованість виховання як форми перетворення суспільства, прагнення його змінити.

Соціологічні проблеми виховання в американській соціології розглядалися в контексті зв'язку психологічних та соціологічних досліджень. Ряд американських філософів у своїх працях, з точки зору процесів глобалізації, торкався проблем формування молоді, суспільства (А. Адорно, Г. Маркузе).

У США, європейських країнах і в країнах СНД ведуться досить значні дослідження у системі соціального аспекту виховання. Причин для цього – більш ніж достатньо.

Перша причина – це глобальне домінування модусу раціоналізації і споживання в усіх проявах культури суспільств. І що стосується нашого суспільства та країн СНД, то з радикальними соціально-політичними та соціально-економічними змінами суттєво похитнулися устої культури і виховання. Більшість верств населення (за віковими параметрами) не готова була до тих змін, що відбулися 10-12 років тому. Система старих устоїв була зламана, а нова - ще й досі не сформована. Її формування - довготривалий процес, і дуже важливо не випустити з-під контролю проявів негативних для суспільства форм поведінки, діяльності, світогляду тощо.

Суть виховання особи - це врахування її взаємодії з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований вплив на особу.

Виховання має всі ознаки соціальних відносин. Перш за все, це і засвоєння соціальних норм і цінностей, зразків поведінки для збереження і функціонування суспільних відносин. Це і система соціального контролю, завдяки якій поведінка індивіда, груп приводиться у відповідність до визначених зразків діяльності і критеріїв цінностей. Виховання, як соціальний інститут, являє собою систему закладів (навчальних, організаційних, виховних), в яких відповідним особам надано повноваження для виконання функцій організації виховного процесу і регулювання поведінки людей, груп.

У вихованні (соціалізації) людини беруть активну участь різноманітні соціальні інститути - починаючи від дитячих дошкільних закладів - до навчальних, трудових колективів залежно від того, де навчається, працює людина. Проте особливий вплив, уже з перших кроків дитини, справляє сім'я, де, власне, і починається її соціалізація, закладається основа моральності. Тому сім'я, батьки несуть особливу відповідальність за виховання підростаючого покоління.

Сім'я, освіта, а також школа продукують систему способів, форм виховної діяльності, норм поведінки вихователів, колективів, інституцій, засобів соціального контролю і систем цінностей. Саме завдяки цим виховним "продуцентам" встановлюють допустимі рамки взаємовідносин у суспільстві. В ранньому дитинстві у людини формуються елементарні знання про моральну культуру, правила поведінки в суспільстві, котрі в подальшому визначатимуть її морально-ціннісну цілісність. Отже, сім'я закладає фундамент особистості, а її остаточне формування здійснює школа.

Школа, належна організація навчально-виховного процесу, який мають здійснювати кваліфіковані спеціалісти, – основний базовий компонент (інститут) в системі виховання й освіти.

Отже, виховання людини здійснюється в процесі її соціалізації, котра розпочинається і відбувається в соціальному мікросередовищі - в сім'ї, дошкільній дитячій установі, школі, студентському чи трудовому колективах.

Одним з найпродуктивніших способів виховання вважається і самовиховання особи. Це - процес формування самого себе.

Складовими структури системи, які спрямовуються державно-суспільною системою виховання, є його різновиди, а саме: політичне, трудове, моральне, екологічне, релігійне, фізичне, інформаційно-пізнавальне та ін. У своїй сукупності, за ступенем впливу, вони формують індивідуальність, забезпечують соціальну потенційність людини.

Поняття, що становлять суть "педагогічного трикутника" (виховання – навчання – освіта), за своїм змістом і метою – нерозривні, взаємопроникливі, є обов'язковими компонентами педагогічної системи (див. рис. 1)

Рекомендована література:

Аза Л. А. Воспитание как философско-социологическая проблема. – К., 1993.

Гурова Р. Г. Социологические проблемы воспитания. – М., 1981.

Кухтевич Т. Н. Социология воспитания. Уч. пос. – М.: Изд-во МГУ, 1989. Лукашевич Н. П. Социология воспитания. Краткий курс лекций. – К.: МАУП, 1996.

Спеціальні та галузеві соціології I За ред. Пилипенка В. Є - К.: Вища освіта, 2003.

Харчев А. Г. Социология воспитания. – М., 1990.

Соціальна поведінка особистості та фактори її формування

Соціологія розглядає виховання як особливий вид суспільно необхідної діяльності людей.

Виховання — діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний і цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особистості, її підготовку до громадського життя і продуктивної праці.

Розглядаючи виховання як функцію суспільства, що складається у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї чи іншої суспільної ролі шляхом передачі йому накопиченого людством соціального досвіду, вироблення визначених рис і якостей, можна визначити специфічність предмета соціології виховання.

Соціологія розглядає виховання як одну з найважливіших форм взаємозв'язку суспільства й особистості. Аналізуючи взаємозв'язок суспільства й особистості соціологія виховання виділяє два її рівні: первинний і вторинний.

Первинний рівень взаємозв'язку складає об'єктивна взаємодія людини й умов її побуту, її життєдіяльності, здійснюваної у певному соціальному середовищі. Якщо формування особистості здійснюється у всіх сферах життя суспільства, то людина в динаміці її особистісного розвитку розглядається як модель суспільства, що розвивається. В особистості, як у краплі води, відбивається різноманіття і багатосторонність громадського життя людей. Формування особистості — основний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І тому, сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про стан усіх сторін життя соціального організму.

Соціологія виховання — формування особистості як конкретного носія соціальності з визначеними світоглядними, моральними, естетичними установками і життєвими устремліннями в результаті виховання як цілеспрямованої діяльності суспільства.

Відтворення особистості, наділеної певними характеристиками, є природний і закономірний результат життя. Особистість виступає ніби дзеркалом об'єктивних тенденцій і протиріч, що визначають її існування. Контрагентом особистості на такому рівні виступає соціальне життя в тій мірі, у якій звернена до конкретної особистості, сприймається нею, впливає на неї і, у свою чергу, випробує на собі її вплив. От чому виховання необхідне для того, щоб людина переросла рівень чисто ситуативної поведінки. Виховання покликане формувати особистість, що сама, добровільно і свідомо, побудує своє життя відповідно до вимог суспільства.

Виховання як одна з форм взаємозв'язку між суспільством і особистістю реалізується у свідомій діяльності суспільства, спрямованій на одержання визначених, передбачених правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має самостійний зміст і значенням. Універсальні зв'язки індивідів — результат універсального обміну знаннями, трудовими навичками, уявленнями, переконаннями і т. д., визначає необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги виробляються як моральні, правові й інші норми соціальної регуляції. Затверджувані в суспільстві правила поведінки, виступаючи засобом закріплення найбільш важливих суспільних відносин, трохи відстають від них у своєму розвитку чи випереджають, викликаючи конфліктні ситуації. Дотримання норм і правил поведінки відповідає закономірному розвитку людської індивідуальності, виражаючи єдність особистих і суспільних інтересів.

Управління людиною, людьми — це раціональна організація їхньої життєдіяльності. При усій важливості цілеспрямованої діяльності з виховання вирішальне значення для формування особистості із соціально-значимими рисами, якостями, принципами поведінки має все-таки сам по собі вплив конкретних умов її життя.

Вторинний рівень виховання дає визначену можливість зм'якшити, нейтралізувати небажані, а часом і негативні впливи, що є в процесі виховання і гальмують формування і розвиток особистості.

Суть виховання особистості — облік її взаємодії з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особистість. У принципі, це двоєдиний процес. З одного боку, виховання особистості спрямоване на прилучення людини до цінностей культури, на присвоєння їм конкретних суспільних відносин. З іншого, — з огляду на те, що покликання, призначення всякої людини — усебічно розвивати свої здібності і задатки — виховання складається в індивідуалізації, у знаходженні особистістю власного Я.

Головним критерієм вихованості людини соціологія вважає ступінь практичної участі особистості в суспільно-корисній праці. Виховання повинне сприяти привнесенню і нагромадженню конкретною особистістю свого індивідуального внеску в життєдіяльність суспільства.

Соціологія виховання через поняття якісного стану суспільства прагне інтегрувати різні сторони суспільної поведінки і її результати. Одна зі складових станів суспільства — соціальні регулятори людської поведінки і діяльності. Власне кажучи такими регуляторами виступає вся система суспільних відносин, що кожне покоління одержує готової.

Найважливіше місце належить економічним відносинам. Не можна розраховувати на кардинальні зміни в такому суспільстві, у якому не відбувається настільки ж кардинальних змін економічної структури. Соціальні регулятори ефективні тоді, коли вони не просто існують у виді звичних для суспільства інститутів, норм і правил, але й охоче приймаються людьми, природні для них.

Взаємодія між суспільством, особистістю i вихованням

Соціологія вивчає людину як носія суспільних відносин і соціальних функцій, прав і обов'язків. Без соціологічного підходу неможливо розкрити складний механізм соціального визначення людської свідомості і поведінки, що реалізується в процесі соціалізації особистості. Соціологія впливає на процес виховання переважно ззовні. Виховний процес же носить схоластичний характер, що означає, що значна частина причин і факторів, які роблять вплив на кінцеві результати виховання, не піддаються ефективному контролю чи просто залишаються невідомими. Сучасна теорія виховання надає велике значення навчанню про цінності — основні і часткові.

Аксіологія — вчення про цінності — і деонтологія не є самостійними науковими галузями. Якщо у вченні про цінності насамперед висувається відношення цінність-цінитель, що знаходить вираження в оцінному акті, то в деонтологічній сфері основного значення набуває відношення між нормою (вимогою) і виконавцем. Деонтологічна сфера представляється як складна мережа взаємних вимог і зобов'язань особистості і суспільства, суспільства і колективу, колективу й особистості.

Деонтологічні цінності — особливий вид духовних явищ задовольняючих потреби суспільства в регулюванні соціальних відносин і вчинків людей. Виховний аспект деонтологічних цінностей пов'язаний з механізмом перетворення суспільних вимог у свідомість і поведінку особистості.

У загальному виді виховання визначається як триєдиний процес взаємодії впливу суспільного Середовища, цілеспрямованих політичних, моральних, естетичних і т. п. впливів і соціальної активності самої особистості. Особистість — складна система, здатна сприймати зовнішні впливи, відбирати з них певну інформацію і впливати на навколишній світ з соціальних програм. Всі особливі ролі і заслуги, що відрізняють одного індивіда від іншого, власне кажучи є суспільними відносинами.

Для позначення процесу передачі соціальної програми в соціології застосовується поняття соціальне спадкування, у зміст якого включається вся сукупність культурної спадщини людства. Соціальна спадщина забезпечує наступність, передачу і засвоєння позитивного соціального досвіду минулих поколінь, як і елементи заперечення частини соціального досвіду. Без цього неможливий розвиток і удосконалення соціальної програми, а, отже, і соціальний прогрес. Соціальна програма — синтез не тільки минулого і сучасного досвіду, але і перспективних потреб і цілей. Це — прогностична модель для особистості її майбутнього стану. Під процесом становлення і розвитку особистості соціологія має на увазі, насамперед, процес присвоєння індивідом, що володіє визначеними задатками і здібностями, суспільних відносин і перетворення його суспільних функцій у вільну самостійність.

У становленні і розвитку особистості соціологія виділяє три основних етапи.

1. На початку життєвого шляху індивід цілком підлеглий впливу соціального оточення. Він привласнює, усмоктує системи цінностей, норми і стандарти, зразки поведінки, прийняті в суспільстві. Цілі його діяльності носять переважно пошуковий характер. Сукупність різноманітних зовнішніх впливів, проходячи через призму індивідуальних особливостей поступово створює соціально-психологічну структуру особистості. Індивід досягає нового якісного рівня розвитку, стає суб'єктом саморозвитку. Логічним завершенням такого етапу стає поступове перетворення особистості в цілісність.

2. Людина стає суб'єктом соціальних змін, перетворює соціальне оточення, орієнтуючи його на установлення вироблених цілей діяльності. Отже, виховання особистості здійснюється через присвоєння індивідом суспільних відносин і саморозвиток до перетворення його в суб'єкт удосконалювання соціального середовища.

3. Зв'язок суспільства з кожним окремим його членом реалізується в процесі конкретної соціальної діяльності члена суспільства, то під прогресивним розвитком особистості мається на увазі процес внутрішньо обумовлених якісних змін її сутності в ході становлення особистості як суб'єкта цілеспрямованої діяльності, орієнтованої на процес соціальної системи.

Створення атмосфери творчості і пошуку нового, ініціативи і цивільної відповідальності членів суспільства за ефективність і якість роботи і діяльності багато в чому визначається факторами соціально-психологічними. При правильному співвідношенні суспільних і особистих інтересів, при сучасному, принциповому дозволі назріваючих конфліктних ситуацій у суспільстві створюються реальні можливості для оперативного викорінювання антиподів моралі. Саме знання протиріч, що ведуть до конфліктів, допомагає знайти найбільш раціональні шляхи і методи оперативного їхнього дозволу.

Протиріччями виступають:

• протиріччя пошуку, коли зіштовхуються новаторство з консерватизмом,

• протиріччя групових інтересів, коли люди відстоюють інтереси своєї групи і ігнорують чи недооцінюють загальні інтереси, що часом породжує, корупціонізм, місництво і т. п.,

• протиріччя, пов'язані з особистими егоїстичними спонуканнями, коли користь, кар'єризм придушують всі інші мотиви,

• протиріччя пов'язані з застосуванням нової техніки, технології нових виробництв.

Щоб попередити виникаючий соціальний конфлікт, важливо знати індивідуальні особливості людей, їхні інтереси, мотиви і т. п. Знаючи про сутність людини як сукупності суспільних відносин, важливо в кожному підході до оцінки індивіда враховувати конкретні обставини. У соціології пріоритет віддається суспільним потребам.

Співвідношення суспільних потреб з потребами індивідуальними дає можливість визначити вирішальне значення суспільних потреб стосовно індивідуальних потреб, виконує на всіх етапах людської історії дві основні функції:

• потреба в регуляції спільної діяльності,

• потреба в спілкуванні людей.

Протиставлення особистістю своїх інтересів колективним, суспільним не обов'язково виступає у відкритій формі відвертого індивідуалізму, але допоможе формуватися як групівщина, що протиставляється справжній колективності.

Суспільну ж діяльність складають дії, вчинені індивідами. Не всі суспільні потреби стають індивідуальними. Поряд з потребами суспільства існують потреби нації, етносу, професіоналізму чи вікової групи і т. п. Вони можуть збігатися і суперечити один одному. Далекими для індивіда можуть виявитися й об'єктивно важливі нестатки його соціальної групи, суспільства. Індивідуальні потреби виявляються нерідко в повній опозиції суспільним, а участь у задоволенні їх власних нестатків не є активною.

Відносини між людьми з приводу задоволення їхніх потреб утворить зміст соціального інтересу. Складається соціальний інтерес незалежно від свідомості людей. Його зміст заданий соціально-економічним становищем людини в існуючій соціальній системі. Якщо особисті інтереси відбивають суспільні умови життя людини, то вони виступають як суспільні інтереси. Між потребами й інтересами існує прямий взаємозв'язок, обумовлений тим, що обидва прояви — потреби й інтереси мають багато загального. І потреби й інтереси представляють специфічний вид відносин особистості із соціальним середовищем. Основу їхнього виникнення утворить матеріальне і духовне виробництво.

Місце і роль інтересів у соціальному механізмі виховання особистості обумовлені тим, що інтереси не тільки з'єднують членів суспільства, але одночасно виступають і формою реалізації діючих у суспільстві об'єктивних законів.

Соціальна роль потреб і інтересів, матеріального і духовного виробництва складається насамперед, у тому, що вони працюють у системі механізмів виховання формування і особистості.

Визначальна роль соціальних інтересів у вихованні і формуванні особистості полягає в тому, що вони виступають безпосередньою основою для стимулювання виробничої діяльності і соціальної активності людей.

Кожна особистість виступає носієм найрізноманітніших інтересів: суспільних, національних, колективних, сімейних, економічних, політичних, духовних і т. п. Тому соціальні якості людини, її внутрішній духовний світ формуються під впливом дуже складного, динамічного суперечливого, часом зовсім непередбаченого переплетення різноманітних інтересів, нашарування їх один на одного, чи їхньої конфронтації.

Інтересами безпосередньо визначаються багато соціальних якостей особистості, у тому числі здібності, потреби, внутрішній духовний світ. Під їхнім впливом в особистості складається складна ієрархія духовних спонукань: прагнення, мотиви. Інтереси у вирішальній мірі визначають соціальну спрямованість особистості. Індивід, власне кажучи, лише тоді й стає особистістю, коли опановує досвідом соціального життя, визначає свою особисту позицію в суспільному житті. Питання про співвідношення особистих і суспільних інтересів безпосередньо пов'язане із проблемою особистої волі людини, тому що особиста воля в найбільш істотному своєму прояві є не що інше, як констатація протиріччя між потребами й інтересами соціального суспільства. У такому розумінні людська воля виявляється залежною, з одного боку, від соціально-економічного ладу, а, з іншого, — від системи виховання і ступеня вихованості особистості, її універсальності.

Людство нагромадило величезне духовне багатство, склалася гуманна система моральних норм і суспільних цінностей. Відбуваються зміни і зміни в соціальній психології людей, установлюються зв'язки між людьми в процесі праці, складається довіра і т. п. Одним з найбільш небезпечних явищ виступає в житті егоїзм. Егоїзм як індивідуальну властивість, риси характеру, виявляються по-різному, має неоднозначний соціальний зміст стосовно різних соціальних цінностей. Егоїзм виступає насамперед і як протиставлення особистих інтересів суспільним, як прагнення до споживчого, життєвого комфорту й особистого благополуччя за рахунок суспільства, за рахунок інших людей і т. п.

Зростаюча на ґрунті егоїстичного набуття і така небезпека як речизм. Речова хвороба виступає насамперед як показник прагнення людини підкреслити зовні свою перевагу над іншими людьми самим фактором володіння порівняно рідких, дорогих речей, авто "Мерседес", "Вольво", "Форд" і т. п. Речова хвороба гальмує моральний розвиток людини, істотно звужує коло його духовних шукань і потреб.

Додаткова література з теми:

1. Болгаріна В. С. Педагогічна соціологія в Україні: стартові кроки // Трибуна. — 2001. — №9-10.

2. Ильчиков М. З., Смирнов Б. А. Социология воспитания. —М., 1998.

3. Лукашевич Н. П. Социология воспитания: Конспект лекций / Межрегиональная академия управления персоналом. —К., 1996.

4. Лукашевич И. П., Солодков В. Т. Социология образования. — К., 1997.

5. Соціальна робота з молоддю в Україні / Зб. інформ. – метод. матеріалів / Укр. держ. центр, соц. служб для молоді: Підгот.: Хохленков І. О. та ін. — К: Столиця, 1997.

6. Харчев А. Г. Социология воспитания. — М.: Политиздат, 1990.

Социология детства стала формироваться недавно в связи с переосмыслением детства как особого социокультурного явления. В центре этого направления оказались социально-экономические, демографические и политические проблемы анализа данного явления:

• •дети как особая социально-демографическая группа, ее место в социальной структуре общества;

• •положение детства в системе взаимоотношений между поколениями;

• •социография детства (данные демографической статистики о динамике детского населения);

•положение детей в семье;

• •формы деятельности детей — их трудовая занятость, школьные занятия, досуг как «запланированная спонтанность» и т. д.;

• •дистрибутивная справедливость — насколько велика и справедлива доля получаемого детьми общественного продукта, как он делится с учетом их потребностей;

• •экономика детства — что дети получают от общества и каков их собственный вклад в экономическое развитие социума;

• •правовой статус детей;

• •регулирование отношений между государством, родителями и детьми;

• •эффективные способы защиты детей и автономии детства.

Например, запрещение детского труда может быть как способом защиты детей, так и способом их дискриминации, отрицания их права на труд.

Существует несколько специфически социологических парадигм изучения детства.

Первая парадигма — рассмотрение детства как особого «племени» (tribal group), со своей особой культурой, языком, игровыми традициями и т. д., — уходит своими идейными истоками в антропологию. Слово «племя» подчеркивает, что детская культура может быть бесписьменной и содержит в себе много архаических элементов, которые непонятны взрослым и, тем не менее, весьма существенны.

Вторая парадигма — рассмотрение детей как социальное меньшинство, аналогичное гендерным, расовым, социально-экономическим и этническим меньшинствам — делает исследователей детства особенно чувствительными к проблемам социального неравенства, отношения к детям представителей старших поколений.

Третья парадигма ставит во главу угла проблемы маркирования социального пространства детства как признанного компонента всех социальных структур — где, как и в каком именно статусе дети участвуют в общественной жизни, как это сказывается на различных этапах их жизненного пути и т. д.

Современная социологическая теория детства изучает ребенка в системе этих разнообразных отношений с малыми и большими общностями в процессе приобщения к культуре, обретения самостоятельности в ее воспроизводстве и развитии. Ребенок не пассивен при его обучении и воспитании. Он является активным субъектом своего саморазвития, самообразования, самовоспитания.

Это выдвигает на первый план наиболее острые социальные проблемы, такие, как детская бедность, беспризорность, преступность, наркомания, проституция и т. д., причем обсуждение причин данных явлений неразрывно связано с поиском конкретных и эффективных методов организации воспитательного процесса в семье, школе, обществе в целом.

В социологии воспитания можно выделить три уровня анализа:

• •общетеоретический,

• •специально-теоретический,

• •эмпирический.

Социологии воспитания присущи определенные функции: познавательная, ценностно-ориентирующая, практическая, прогностическая.